З ножом коло шыї

По теплій Пражскій яри пришов холод нормалізації, котрый тырвав понад 20 років. 50-та річніця інвазії войск Варшавского договору і слідуючой окупації Чехословакії совітьсков армійов выкликує вопрос, што бы было з Русинами, кебы… і кедь історіци творіня паралелной історії не люблять.

В рамках демократізачного процесу в Чехословакії ішли мож бы повісти з русиньского середовиска дві пожадавкы. Тов першов была леґалізація Ґрекокатолицькой церькви. Тов другов вызнаня народности Русин. Перша, хоць в обмедженім режімі, ся подарила выбавити позітівно. Ліпше повіджено, стигла ся выбавити, покля пришли окупанты. Тота друга мусила чекати на своє досправдове позітівне выбавліня аж до кінця комуністічного режіму о веце як 20 років пізніше.

І кедь іде днесь лем о теорії, шпекулації, є можливе, же не быти інвазії і слідуючой окупації, Русины днесь могли быти десь інде і могло то овпливнити цілый меджінародный русиньскый рух – скоріше або пізніше.

На кінцю 60-ых років, уж было ясно видіти резултаты українізації в Чехословакії. Ніт, не піднимало ся чісло Українців, хоць демоґрафія была в позітівных чіслах. Навспак, в русиньскых селах штораз веце зачінали ся появляти Словаци. Далшый приклад, же українізація приносила словакізацію є тот, же школы на русиньскых селах, котры із нашых руськых чародійнов палічков із дня на день стали україньскыма, штораз веце, під тиском родічів, котры не хотіли про свої діти навчаня по україньскы, трансформовали ся поступно на школы словацькы. Порівнаня чісла руськых школ перед українізаційов і чісла україньскых школ на зачатку 90-ых років є на заплаканя.

Тоты резултаты українізації собі усвідомльовали вшыткы, в тім чіслі і єдна із ключовых особностей нормалізації, єден із сіґнатарів такзваного запрошалного писма про окупантів – Василь Біляк, сам русиньского походжіня. У своїх споминах выданых по смерти сам конштатує, же українізація была хыбов. І видів то уж в споминаных 60-ых роках.

Значіть, вернийме ся перед окупацію і нарисуйме паралелну часову лінію без приходу „братьской помочі“.

В найоптімістічнішій варіанті думам, же максімално, што бы ся могло в рамках демократізачного процесу змінити в чехословацькій політіці, не быти інтервенції Москвы, є може вытворіня якойсь верзії комуністічного режіму тіпу Тітовой Югославії. Дале бы якбач путь не вела. Но в припаді вопросу Русинів бы така чехословацька верзія тітоізма была „екстра класа“.

Покля робиме з верзійов, же Русины бы были десь меджі роками 1968 аж 1969 вызнаны як повноправна народностна меншына, могло бы то мати непредставительны ефекты в різных областях. Было бы найправдопобніше, же процес, котрый зачав аж в році 1989, бы зачав о 20 років скоріше. Повіджене зрозумілым языком: одділіня ся од україньской народности, будованя властных културно-освітніх штруктур – втогды навеце іщі державных із державнов фінанчнов підпоров, выдаваня властной пресы, літературы і теперь тото найосновніше – проба о зновувыбудованя свого школства і ку тому потрібна кодіфікація языка. Войводина на Пряшівщіні.

Як раз такы крокы, покля бы на то Русины в Чехословакії мали можливости по взорі Войводины, бы могли принести позітівны ефекты дома і за граніцями. Такы крокы, бы могли заставити роснучій тренд Русинів писати ся радше за Словаків, школы бы із україньскых не мусили трансформовати ся на словацькы. Вопросом є, ці бы Ватікан в такім припаді быв согласный із пучом словакістічного крыла в Ґрекокатолицькій церькви і дозволив переписати Пряшівску ґрекокатолицьку єпархію із русиньской на словацьку, покля бы Русины не были неіснуючім народом на тій теріторії, і ці бы літурґічны переклады зачали робити ся лем на словацькый, або може і на русиньскый язык.

Покля припустиме, же Русины бы в тых обставинах досправды кодіфіковали язык, по році 1989 бы Пряшів міг дати новому возродному руху Русинів з решты посткомуністічных держав тото, што у войводиньскых Русинів было одсуджене на неуспіх. Є правдов, же Русины з Войводины пришли на 1-ый Світовый конґрес Русинів із кодіфікованым языком, но тота кодіфікація не была приятельна про карпатьскый языковый простор. І так зачали властны намагы о кодіфікацію, з чого выникли різны верзії і мы доднесь не годны ся доїднати на койне. Іншак бы могла вызерати сітуація, покля бы в тім самім часі мали кодіфіковану карпатьску варіанту русиньского языка уж 20, 15 років Русины в Чехословакії, покля бы в ній выходила преса, література, покля бы была в школах. Думам, же діскусії о тім, ці треба робити якысь „локалны“ верзії, бы были холем про тых розумніше думаючіх вождів руху в такім припаді ірелевантны і мы бы сьме днесь рішыли іншы, важнішы вопросы.

І є ту іщі єден важный факт. По неуспішній яри комуністічный режім потребовав холем дачім накормити народ. На тепші перед людей вытягли комуністы теплу, пахнучу федералізацію Чехословакії, што мало запхати ґамбы холем Словакам. То уж лем потвердило, же Чехословакія, то суть два братьскы народы – основателі, рівноправны народы, покля Русины, втогды про державу Українці, суть про Прагу і Братіславу така сама меншына, як решта.

Холодом нормалізації, маразмом, в котрім ся держава по окупації знайшла, терпіли вшыткы жытелі, без різніці народности. Но про Русинів нормалізація значіла і несхосновану можливость знова быти на мапі, знова розвивати свою ідентічность, значіла продовжованя однародньованя через українізцію. Намісто ружовых снів Русинам в подобі окупачных войск зістав лем ніж коло шыї і на роті вопрос, ці іщі будуть даколи Русинами.

Статя была написана як коментарь „Вступне до контроли“ лемківского радія lem.fm.

ТЕКСТ НАПИСАНИЙ В ПРЯШІВСКЫМ СТАНДАРДІ РУСИНЬСКОГО ЯЗЫКА