Володимір Микита: Мы были вєдно із самого початку, і з того ничого мы створювали жытя

Володимір Микита є членом Союзу малярів Україны, Народным художником Україны, академіком Академії уменя Україны і єдным із представителів підкарпатьской малярьской школы.

Як обіцяли сьме, з мінімалныма скорочінями і коректурами бісідованого Володиміром Микитом, выйдуть три части інтервю з великим коріфейом: Духовный Микита, Творчій Микита, і Микита родинный. Днесь публікуєме заключну часть, в котрій художник постане перед нами як люблячій чоловік і отець.

Інтервю ся записало нажыво в творчій майстерні Володиміра Микиты в Ужгороді через літо 2021-го року.

Редактор: Попри такій высокій занятости у Вас быв час на особный жывот і властну родину, ці сьте были бівше орьєнтованый карьєрно?

Володимір Микита: Все встигати мусай! Я ся коли женив казав, же ся не заставлю доты, покы не буду мати семеро діти. Правда, в реалности то выйшло інакше, двох дівок маю.

Што бы мене майдобре порозуміли, єдну річ розкажу. Я не з паскудных быв хлопців, нараз штири облищав, абы порозуміти, хто красшый. Мы тоды з Ерделійом дуже близкы были. Він уже не быв при здоровльови, і після войска я фінанчо його утримував аж до самой смерти – вшыткы заказы выповняв. І раз уходить Ерделія на двір і видить як я роблю собі, а три дівчины коло городины зо мнов приказують. Пак спорисив ся на них, а я одповів, же тото суть мої поклонниці. Він ся розсміяв, та каже: „Аж три?“ А я на то: „Ніт, бо четверта не є тут. “

Вшыткы тоты дівчата были з богатых, серьйозных сімей: ґімназісткы, діти юрістів, директорів і так дале. А женив ся я на пятій, на сироті.

Редактор: Розповіджте нам передісторію, як ся то закрутило аж до свадьбы?

Володимір Микита: Коли-м стрітив дівчину пяту і аж дуже ся мі полюбила. Тоды інтелінґентно проявльовали інтерес, і лем самой стрічі іщі ся треба было добити. То начав єм ся інтересовати, просити на ню. Она – Наталія Миненко із Золотарьова, учітелька молодшых клас, участниця хору при областному будинку творчости, де окрім того вела різны додаточны клубы про діти. І директор мені як бывшому театралному артістови дав можность зіграти з дівчинов у спектаклі – опереточна постановка Свадьба Малевича. І так вшытко пішло. Проводили сьме много часу вєдно за репітіціями, она до того ниґда не грала. А я мав доста способности театралных, та учів єм єй.

Як познакомив єй з мамков, тітками, та кажуть: „Но што, Володьку, думай.“ А я нич не думав, бо вже рішыв – хочу ся женити!

Так ся выявило, што она кругла сирота: отець ся давно стратив, іщі за Карпатьской Україны, а мама єй скоро умерла. Но се вже мені штімувало! Як познакомив єй з мамков, тітками, та кажуть: „Но што, Володьку, думай.“ А я нич не думав, бо вже рішыв – хочу ся женити! Я люблю сам вшыткого ся добывати. Тот факт, же она была сирота, мене не пудив, а наоборот. На фіґлю вам повім, мы начали свій сполочный жывот з полового, бо на полу сьме спали, постили, сьме не мали.

Редактор: І як ся основала родина Микитів?

Володимір Микита: Мені было 25 років, а їй 20. Мы были вєдно із самого початку, і з того ничого мы створювали жытя. Мало того, што красшой від неї в Ужгороді не было, то сто процентів, она была способна на вшытко заради нас. Із нуля почінали сьме все – і сімю, і карьєру. Она дуже добра мама дівкам была і строга.

Нашы діти не знали, што такоє піонер-табор. Они з дітинства самы на себе заробляли: у колхозі збирали грозно по сусідніх селах. Через літо мали так, што єден місяць у роботі, а послідующій за ґаздівством ся старали і закупкы про родину робили. Зрозуміло, што і в світ културы і уменя мы їх посвящали, але формовали ся при роботі. Не мали час на гулькы, выростали так. Обидві мали добры задаткы на мальованя, але не про жінок така діятельность.

На днешній день і так суть у творчости: Оніка, менша – хореоґраф, а старша Олена – кунстісторік. Є за кого гордити ся і журити ся, абы ся дарило.

Редактор: Бісідуєте, хотіли сьте мати велику родину. Рахуйте двоє голых босых молодых людей лем побрало ся, і де там іщі семеро дітей?

Володимір Микита: Та хотіло ся! А чого ніт? Мы бы з того уйшли і так!

Редактор: Самы сьте повіли, же ваше дітинство было не з легкых.

Володимір Микита: Тяжкоє… Мало того, я нигда в жывотови не зычів ниодкого грошы. І даже коли сітуації того вымагали, даколи сьме не знали, што на завтра будеме варити. Выкручували ся любым способом. А зычіти ніт!

Редактор: То так дома навчіли? Чого Вы собі взяли такый прінціп?

Володимір Микита: Я не знаю, но мы дома не практікували зычіти. Я собі так сам встановив. Як ся каже, зычіш на час, а вертати треба буде все.

Редактор: А ці од Вас жычали даколи?

Володимір Микита: Та Господи! Кілько грошей я пороздавав, выручав дуже многых. Обіцяли, што повертають, але грошы тых мені вже ниґда не відіти.

Редактор: То і до грошей філозофськй приступ маєте.

Мы были першы хрістіаны на сій теріторії! Нам быти з Богом вєдно, так нам іщі Кіріл і Методій, попередникиы нашы, были предсказали.

Володимір Микита: Я страшно шкодую люди, котры тратять свій цілый жывот на закрытя своїх нижчіх потреб: машыны, шматя, їдло, плеткы і так дале… В резултатови такы люди не можуть дійти кудась высше у своїх познанях. Я бы в їх жывотови ани єдну сутку не хотів быти. То хворота! На жаль, даже дакторы мої колеґы малярі міняють машыны як рукавиці. Умелці… Такы матеріалны моменты затягують, то гріх людьскый. Жажда.

Редактор: Як чоловік, котрый вышов із жеброты, ці Вы на собі не чуствували вабліня до матеріалного?

Володимір Микита: Абсолютно ніт. Мав єм жажду до чітаня, і такоє своє желаня я наповнив. Вшытку літературу по уменю мав єм мати. Як я, так і моя жона. А штобы іншой, то ні.

Редактор: А ці занимате ся благодійностьов?

Володимір Микита: Діло в тому, што фінанцово не стою, абы міг єм собі то позволити.

Редактор: Одказ чітачам. Пару слов, котры потребує учути каждый чоловік.

Володимір Микита: Створювати добро все дуже актуално. І в каждім історічнім періоді се є характерно про русиньскый народ. Через свою добродушность мы і зберегли ся в різных країнах, бо мы порозуміли істину нашой пути. Култура, народна творчість, музика, уменя, господарюваня. І каждый раз думати, што цінного лишаю для свого народа. Не жыти в пусту. Быти патріотом свого духа, не страчати патріотізм свого духа.

Редактор: А якый тот русиньскый патріотізм? 

Володимір Микита: Божественнй! Реліґійный! Кіріл і Методій на нашу землю принесли Божоє писмо, котре переклали іменно на наш язык з ґреческого, бо церковнославяньскый – то наш язык. Не болгарьскый! Мы были першы хрістіаны на сій теріторії! Нам быти з Богом вєдно, так нам іщі Кіріл і Методій, попередникиы нашы, были предсказали.