Вдари пастыря…

Польскый католицькый теолоґ і філозоф Тішнер в єднім зо своїх есеїв пише, же тото найгірше на комунізмі не є то, што комунізм зробив почас свого режіму, але то, што то зробить з людми, котры плоды комунізму зозберають аж по його паді і переносять їх до далшых ґенерацій. В історії Русинів якраз на тоту думку не є ліпшого прикладу, як ліквідація Ґрекокатолицькой церькви, котрой 65. выроча насилного кінце на Підкарпатю собі днесь припоминаме.

Ніт, не хочу входити до жадной доґматічной полемікы, бо реліґіа є діло, з котрым ся каждый чоловік мусить трактувати сам. Скоріше бы єм хотів вказати на смысел, причіны цілой ліквідації, наперед на Підкарпатю, пак в Чехословакії, і на плоды, котры наш народ доднесь мусить „зберати“.

Самособов, од многых мож чути, же ся властно втогды, в році 1949 в Ужгороді а в році 1950 в Пряшові, не стало нич інше, як кідь ся наприклад выголосила Ужгородьска унія. Лемже таке думаня не є оперте о історію і выходить з блудной премісы. Гей, історія Русинів знать много дій, коли православны перешли на ґрекокатоликів, ці навспак, ґрекокатоликы вертали ся ку православным. А є правдов і то, же все ся до того мішали і власти, же такы діяня много раз выходили із бажывости здобыти ліпшу позіцію, але на другім боці много раз выходили з властного пересвідчіня людей, з того, же „правость“ виділи десь інде, як в церькви, в котрій в тім часі находили ся. Рокы 1949 і 1950 были але іншы.

Кідь ся 63 свячеників зышло в Ужгороді і выголосили своє приєднаня до католицькой церькви, самособов, треба одкрыто повісти же з підтримков властей із тым, же здобыли права, котры православны священици в монархії не мали, тоты священици, ці віруючі, котры з нима не перешли, не были арештованы, православны єпіскопи не были убиты. Кідь ся часть віруючіх на зачатку столітя на теріторії Підкарпатя зачала вертати до Православной церькви, бо не были спокійны з мадярізаційов і далшыма справами в церькви, они не сполупрацовали з режімом, але навспак, они были тоты, котры мусили перейты монстер-процесами в Марамороші і сами были убиваны, або одсiділи рокы в арешті. Кідь св. Максім Ґорлицькый вернув ся ку православію, не зробив так на корист ґрекокатоликів, не сполупрацовав з режімом, жебы му поміг одстранити ґрекокатоликів, але навспак, сам быв убитый а мусило му быти ясне, же тото, што робить, не буде йому на хосен в католицькій монархії, не буде мати з того выгоды, лем кідь, та тым може потрепити. Лемже вшыткы тоты одходы і навертаня были бівше спонтанны і підпора з боку народа, векша або менша, не была о тім, же хто не перейде, переставать офіціално існовати, хоць політічны інтересы самособов все тискали на єден, або другый бік.

План Сталіна і його замір в тім плані быв але іншый. Як нескінченый абсолвент богословія спомянув собі якбач на старозавитну книгу Захарії і тримав ся речіня: Вдари пастыря і стадо розыйде ся. Ліквідація Ґрекокатолицькой церькви вже на зачатку  выдрізняла ся зо вшыткыма „переступами“ перед тым. Єпіскопа Ромжу убили, Ґойдіча і Гопка взяли до арешту а аж пак зачали робити „добровольны“ навернутя ку Православній церькви. Значіть у свячеників, котры ся святочно в Ужгороді і Пряшові навернули, мож тяжко бісідовати о пересвідчіню, а скоріше мож говорити о ратованю голого жывота свого і жывотів своїх родин. А треба одкрыто повісти, же в многых припадах ішло о пряму колаборацію, навеце з режімом, котрый уж в тім часі мав на своїм рахунку міліоны жывотів людей, якы умерли в ґулаґах, почас голодомору, режіму, котрый в Росії не сановав ани жывоты православых єпіскопів і священиків, якы сіділи довєдна із тыма католицькыма. Православна церьков так свою нову історію зачала писати знесвячіньом себе самой, знесвячіньом того, што сама оголошать а то ся не подарило жадным властям до того часу. Колабораційов з врагми міліонів людей, котры церьков „офіціалну“ тримали під свойов контрольов, зо своїма людми. То, же навернутя не было аж таке чісте потверджує і факт, же покля церьков на Підкарпатю взяли під Московскый патріархат, в Чехословакії ї Москва дала автокефаліту уж в 1950 році, лемже  Константінопол єй не признав аж до 1998 року. Но і кідь вдарили пастырів, стадо цілком не розышло ся. Бо знаме, же церьков до 1968 року в Чехословакії а до 1989 року на Підкарпатю пережыла під земльов, но пережыла. Інтересніше але є, чом то режім Сталіна хотів зробити.

Є знаме, же комуністічный режім в Совєтьскім союзі не помагав розвитку церькви але навспак. Буряня церьков, ничіня монастырів, свяченици, єпіскопи але і віруючі в ґулаґах. Православны. А пак прийде тыма самыма комуністами ряджене „навернутя“ Русинів до православія, котре они до того часу били з молотками. Ліквідація Ґрекокатолицькой церькви не мала быти лем ліквідаційов даякой віры. Она была потрібна про ліквідацію русиньской ідентічности. І то, же не ішло о цілковый заказ, але „демократічне“ навернутя, было діявольскым планом Москвы, котрый втогды не было якбач можливе такой прочітати і котрый давав може якымсь почутя, же не іде о нич інше, як ішло коло Ужгородьской унії.

Унія в історії Русинів значіла вельо. Ґрекокатолицькы священици дістали выгоды, котры не мали православны. Дякуючі унії ходили русиньскы священици штудовати до Будапешті, до Відня, Остригому а і кідь то приносило много раз латинізацію церькви, значіло то вельо про народный рух. Якраз там спознали модерну западну освіту, там ся стрічали з інтелектуалами, там з них выникала інтелектуална верьства. З тых свячеників, або з родин тых свячеників, походили вшыткы Духновічі, Павловічі, Добряньскы… просто будителі, котры вдяка звязкам з інтелектуалами в Мадярьску ці Австрії насіли на актуалный влак і індентіфіковали свій народ, котрый ся міг зарадити міджі далшы, якы ся в тых часах зачали возроджовати а окреме народно і політічно розвивати. Ліквідаційов церькви была ліквідована і найвекша база русиньскых інтелектуалів – священици. Тоты будь скінчіли в арештах, ґулаґах, шахтах, або приступили на гру режіму, но втогды уж не могли повісти нич, бо усвідомльовали собі свою колаборацію і то, де можуть скінчіти і они, покля, такой по Богу, не буде режім на першім місці і зо свойов політіков.

Далшым важным пунктом, о котрім Сталін мусив знати, было то, же Ґрекокатолицька церьков была тісно повязана зо школством. Нелем же сама мала по взнику републікы свої ґімназії ці учітельскы семінарії, але якраз тоты інштітуції забеспечовали новых учітелів про руськы школы, де ся вже у малых школярів формовала русиньска ідентічность. Церьков, школа, ідентічность. Точно з такым поступом сталінізм діяв. Наперед требало зничіти церьков, котра выражать ідентічность Русинів а довгы рокы єй формує, пак буде легше зробити з нашых шкіл україньскы, бо церьков там уж не може робити „свою політіку“ а наконець выголосиме, же Русины не існують. Без церькви, як єдного із основных фундаментів народного жывота і школы, котра ідентічность уміцнює, остатній крок є вже лем мала козмеітчна зміна, проти котрой ся не мать хто поставити. А просты люди, котры могли видіти, што ся робить з многыма, якы не были согласны з режімом, зістали радше тихо.

Вернийме ся але ку Тішнерови. Тото найвекше зло не принесли дії комуністів, але то, што по них зістало і што ся проявлює аж днесь. Плоды насилной ліквідації Ґракокатолицькой церькви збераме доднесь. А так ґрекокатолици, як і православны. Режім вдарив на тото найосновніше, на сердце народа тым, же же єдну церьков зліквідовав і неприродно вытворив іншу. Ліквідаційов режім досягнув то, же ся стратила контінуіта русиньскых інтелектуалів, котры народ тримали. Церьков была найважнішов в будованю ідентічности і они єй умолчали як першу. Єдну зліквідовали а в тій другій, котра колаборовала з режімом, ся нихто за народны інтересы не озвав. А новых інтелектуалів режім не выховав, скорше навспак. Так доднесь бракують ґенерації інтелектуалів, котры бы продовжовали в роботі їх предходців і передавали то далшым ґенераціям. Не маме народных інтелектуалів, бо ґенерації, котры ту днесь суть, уж то не мали од кого дістати. Не чують то. Честь выняткам.

Тым ся одкрыла путь про пізнішу словакізацію, українізацію, полонізацію ці русофілію в церьквах (єдній і другій), котры днесь не суть головнов опоров народа, але навспак, можеме в них много раз видіти однароднюючі тенденції. З тым є звязана і біда нашого школства, котре по року 1989 не мало на што навязати, кідьже за 40 років ся вшытко стигло зничіти, в тім чіслі і люди, котры бы могли учіти. Однароднили фундамент а без нього тяжко збудовати хыжу. А збераме і плоды в людьскых односинах, котры пришли вєдно з навертаньом ці роздільованьом маєтків меджі церьквами, якы были допроваджаны людьсков злобов, ненавистьов, помітованьом єдных з другыма, нечестованьом собі єдных другыма і битьом ся до груди, хто має правду і право на своїм боку. Доднесь суть тым позначены многы нашы села, комуніты, докінце родины, з котрых многы вдяка плану Сталіна зістали розділены міджі дві конфесії а так суть нам дакотры близкы а дакотры близшы.

Вдари пастыря і стадо розыйде ся. Не розышло ся так цілком. Але раны по вдарінях чути міджі нами доднесь. На єднім і другім конфесійнім боці. Нихто з того не вышов як вітяз, скоріше тым терпиме як побідніты.

Петро Медвідь, Пряшів
(Статя была написана як коментарь „Вступне до конторли“ лемківского радіа lem.fm)
ТЕКСТ НАПИСАНИЙ В ПРЯШІВСКЫМ СТАНДАРДІ РУСИНЬСКОГО ЯЗЫКА

бажывост – жажда