Увірити і стратити

Кідь в архівах посмотриме до старых выдань русиньскых ґазет, можеме спотерігати єдну барз інтересну справу. На Лемковині уже в передвойновім, на далшых теріторіях карпатьского реґіону то мож видіти в міджівойновім або войновім періоді. В многых припадах нашы періодікы не были писаны лем язычієм, но преса выходила і на языку народнім. Так, як бісідовали люди.

Інтересностьов того факту є то, же напрік тому, же хоць русиньскый язык не быв в тім часі кодіфікованый, не мав якусь офіціалну позіцію ці норму, кідь на то смотриме з днешнього погляду, но предці десь в людях, котры в нашых редакціях робили, мусило быти пересвідчіня, же тото є наш язык, котрый нелем же можеме, але і маєме хосновати в писемнім прояві, хоць прихылників карпаторуського языка было в тім часі іщі барз много. Так само в нашых руськых школах язык народа хосновав ся мінімално на реліґії, ці іншых „неакадемічных“ предметах. Люди чули тото, же нашы діти мають ся учіти по нашому. Думам, же то была і якась гордость, або холем єден із елементів повязаных з гордостьов, котрый тото пересвідчіня людям давав.

Веце як штиридцятьрічна українізація русиньского карпатьского реґіону розділеного міджі веце держав принесла свої резултаты. На Україні то нажаль была велика асімілація молодшых ґенерацій з Українцями, в Польщі з Поляками, на Словакії зо Словаками. По змінах на кінці 1980-ых років сьме якось набрали другый дых, дарить ся нам розвивати русиньскый рух на домашніх – державных сценах, но і на сцені міджінародній. Дотеперь, аж на выняток, котрым є Україна, де нас офіціално „не є“, сьме в Карпатьскім реґіоні были способны здобыти все векшы і векшы кількости людей, котры ся знова зачали голосити ку своїй народности, ку свому языку. Русиньскому руху ся дарить обновльовати гордость людей на своє походжіня. Но в тій гордости мі предці лем якось дотеперь хыбує єден важный елемент. Хоць не у вшыткых людей, но хыбує.

Недавно в єднім словацькім періодіку была публікована вість, же село Вышній Мирошів навщівила міністерка справедливости Луція Жітняньска, уповномоченый про ромскы комуніты Абел Равас і державный секретарь міністерства школства Петро Крайняк. В селі є мала школа, котра має так, як майже вшыткы малы школы на Словакії екзістенчны проблемы. Крайняк приобіцяв поміч з фунґованьом школы і вєдно з тым ся старосты опросив, ці бы не хотіли, кідьже іде о русиньске село, жебы школа была русиньсков. Староста, котрый є зряджовательом школы, і директорка властно повіли, же така думка не є плана. І так може, і тото „може“ треба прідкреслити стораз, будеме мати на Словакії далшу русиньску школу.

Вість, котра є властно позітівна, давать неґатівный образ о русиньскім середовиску. Чом мусить прийти „русиньскый місіонарь“, кторый є моментално державным секретарьом міністерства школства, міджі людей і опросити ся їх, ці бы не хотіли русиньску школу, жебы одповідны за школу в селі повіли, же то властно не є плана думка? Чом одповідным за школы в нашых селах тото не прийде на розум само? І чом тото не прийде на розум нашым родічам, же діти бы ся мали учіти по свому, кідь ся гордо голосиме, же сьме Русинами? Чом не мають потребу тото про свої діти жадати?

Єднов із метод українізації было бесконечне повторяня нашым людям, же наш язык є лем „говірка“, діалект, котрым можеме бісідовати дома, міджі собов, но літературным языком є лем україньскый язык. Можу повісти, же люди на Пряшівщіні тот язык не приняли за свій, не увірили, же їх языком є язык україньскый. Будь ся словакізовали, або зістали Русинами. Тадь де суть днесь тоты словацькы Українці? Но мам таке чутя, же і кідь Русины не увірили тому, же їх языком є язык україньскый, предці лем увірили лжі, же їх язык є добрый лем на бісіду міджі собов. У властнім обыстю. А уж ани на уліцю з ним барз не треба іти. І так з гордости Русинів стратив ся єден важный елемент – гордость на язык і чутя потребы в тім языку чітати, учіти ся го, учіти го свої діти, дати дітям освіту в материньскім языку.

Днесь видиме в многых припадах смутный образ, котрый говорить о нас. На то, жебы ся тот образ о нас выліпшыв, суть потрібны три річі. По перше, мусиме знова увірити. Но днесь тому, што вірили і нашы предкы, же наш язык є так як і іншы языкы світа способный на то, жебы ся в нім писало, учіло, же то не є лем язык до кухні. По друге, мусиме знова стратити. Но днесь стратити віру в то, што нам ту довгы десятьлітя бісідовали українізаторы. І по третє,  покля ся через тото дістанеме, днесь суть нам потрібны далшы такы „місіонарі“ в нашых селах як Петро Крайняк, котры на то будуть звертати увагу людей. Над тов роботов бы ся найвеце мали задумати нашы орґанізації.

(Статя была написана як коментарь „Вступне до контроли“ лемківского радіа lem.fm.)

ТЕКСТ НАПИСАНИЙ В ПРЯШІВСКЫМ СТАНДАРДІ РУСИНЬСКОГО ЯЗЫКА