Смійме ся

Раз

Коли комуністы в Польщы програли референдум в 1946 р., придумали одраз зробити конец з голосителями реакцийно-консерветивных ідей, думок і постав, тыма, котры поґрупуваны были в небезпечных для новых власти незалежных дослідничых університетскых осередках, веденых старыма довоєнныма професорами, як тіж з властителями ремісничых варштатів, ґаздівок і склепів, ци корифеями артистичных кругів. Потенцияльні горозны напрямы могли возникнути всяди, а головні в великых містах, в традицийных академічных, інтеліґентскых осередках та по селах, де соспільне жытя ішло як за давных часів, де рядил ґазда, якій был собі сам паном в своім обыстю.

Зато найбільше урожайны поля 14 сел під Краковом, в тым Могылы – села історичні значучого, повязаного з чыном цистерсів і русиньскым збійником Федором Головатым, замінено в місто социялистичного труду – Нову Гуту. Там же мали уж не сіяти пшеницю, лем комуністичны ідеі, маючы розпространити ся на околицю, воєвідство і цілу Польщу. Вшытко на погыбель консервативно-клерикального Кракова. Побудували нове місто, котре сопоставлене было з металюрґічного комбінату, цементовні і єднакых вельородинных хыж, котры доктринальні каждій родині мали забезпечыти єднаку норму сонечного світла і нич веце. В Кракові до плавліня стали не было желізной руды, ани угля, лем не такы дрібничкы новы власти знали побороти. Нова Гута мала быти першым містом без храмів, зато з міцно укріпленом віром в Совітскій Союз. Без храму была через 15 років, потім ся зачало міняти. Основне, што комуністы хотіли доказати в Новій Гуті, то народины новых люди, выхованых в зъідеолоґізуваний спосіб в школах, трьох великых кінах і єдным театрі, котрий мал грати правильны пєсы проґресивных – головно совітскых – авторів. Дале, тоты по новогутскы выхованы новы люде мали ресоциялізувати вшыткых неправодумных Краківян.

В 1980 р. великопромыслова робітнича кляса з металюрґічного комбінату ім. Леніна вказала ясно комуністичным властям, што думат про голошены нима лжы. Довєдна з робітниками з ґданьскых шыфверфтів остала твердыньом Солідарности – соспільного руху, котрий намагал ся комуністичний систем оддати в депо, на смітник істориі. Робітникы з Новой Гуты безперерывно были першы демонструвати антикомуністичны погляды на краківскым рынку, або вести правдивы партизантскы биткы з насыланыма на них оружныма силовиками. Нашли ся і такы, котры зреалізували плян выслати в Космос памятник Леніна з головного пляцу комуністичного міста та підложыли під нього динаміт. Здоляли Ленінови одорвати черевік з кавальцьом ногы. Лем од того часу власти поставили там будку і Леніна перед робітниками мусіла цілу добу стеречы міліция. Было ясне, комуністы ся боят і тото вказуют. В Кракові дішло до правдивого зъєднаня робітничых, клерикальных, інтеліґенцкых, буржуазийных сил, ачий і остатків аристокрациі в борбі про спільну справу. Было іщы єдно професийне середовиско, котре ясно придумало не підпорювати надале комуністичний систем, уж на велику міру по проголошыню воєнного стану. Были то артисты. Акторы проголосили бойкот режімового радия і телевізиі. Не грали тіж в фільмах, зато грали в театрах. Театры вырабляли товды істинно стахановскы нормы. Власти не знали си дати раду з такым зъєднаньом робітників і інтеліґентів. Могли на нарід лем пустити оружных троґльодитів-бандитів і остатніх збортаченых і найбільше цинічных політруків і пропаґандистів. Стан воєнний то была борба правительства з народом, котрий на вельо способів вюл акцию соспільного непослуху.

Артисты были тыма, котры были найвеце непослухнячы. Кабарет «Пивниця під баранами» обсміял рішыня власти найцільнійше. Артисты торжественно одспівали «Декрет про проголошыня воєнного стану». Насрали тым комуністів дожывого. Цензура не могла стримати тексту, котрий вісіл на столпах во вшыткых містах і селах. Комуністы были встеклы, на інтеліґентну сатиру одповіди не знали найти. А Петро Скшынецкій – добра душа краківского кабарету, остал смертельным ворогом середовиска «диктатуры темняків». Єдна по другій орґанізувал він неполітичны акциі, неантаґонізуючы імпрезы, свята понад поділами, пиятикы шануючы погляды другых, цілю споминати давны неприпустны подіі – такы, котры ся николи не могли притрафити, або костюмовы балі, ци торжества в чест неокруглых річниц. Єдныма з такых акций были святкуваня «шаленой здвигы» (szału uniesień) в річницю повішыня занавісы авторства Сємірадзкого в театрі Словацкого, ци 293. річниці віденьской битвы. Дослівно голосны были святкуваня його імянин і народин, орґанізуваных в ріжных місцях, котры тішыли вельох Краківян і были нагодом до присутности, долгых оповідань і вертаня домів, хоснуючы поливачку асфальту.

 Стало ся так, што в горячий літній ден 31. серпня/авґуста 1982 р. на краківскій рынок выліз з пивниці Петро Скшынецкій – кабаретовий творця, сценариста, аніматор, конферансиєр і інспіратор вельох парадно-абсурдных імпрез. Спер ся о мур, стоял, та легко усміхал ся. Нич більше. Лем то його як раз – найтихшого і найспокійнійшого чловека на цілым Рынку вхопили дозброєны «Зомолі» і повели на міліцию. Дале мал вельогодинний выслух, наконец го пустили. Не на долго. Скоро людова власт зробила над ним суд. Был оскаржений о тото, же то свойом поставом заохочал нарід до демонструваня і не скрыл ся під землю на заклик міліциі і не хотіл одыйти з місця згромаджыня, котре придумал робити сам зо собом. Старший пан з сивом бородом в соломковым калапі з перком не робил нич. Стоял і ся лем усміхал. І тото для власти было найбарже горозне. Систем, побудуваний на углю, бетоні і желізі, не был в силі вытримати усміху єдного чловека. Точно так як комуністично-нацийоналістичний систем, побудуваний за єдином правильном украінізацийном ідеолоґійом, не вытримує істнуваня Руской Бурсы, єй діянь і єй медий.

Два

Фразеолоґізм «чешскій фільм» єст в Польщы добрі зрозумілий. То синонім незрозумілой, абсурдной ситуациі. Стал ся популярний за причыном чехословацкого фільму з 1947 р. пн. «Нихто нич не знат». Кажде дурацтво, недоречніст доднес пояснят ся тым терміном і одраз знатя, о што іде. При тым чехословацкє кіно было в Польщы люблене і добрі зрозуміле. Іронічны сценариі, підшыти чорным гумором, якы вказували з симпатийом пересічных люди, а при тым давали глубоку аналізу і чысленны алюзиі до тоталітарного систему, были ясны. Не было в них нич з «чешского фільму». Каждий інтеліґентий розуміл, што через вказаня штоденной долі, мрий про першу любов, примус заниманя ся планном роботом, ачий і вказаня забавы звыклых люди, мож зробити порядну антисистемову сатиру. Спомянул єм на головны мотивы сценариів трьох фільмів чешского режысера Мільоша Формана, котры сотворил з другыма, в тым чыслі з народженым на Підкарпатскій Руси фантастичным режысером – Ярославом Папоушком.

Во фільмі «Горит, моє дівча» пожарникы в карконошскым місточку орґанізуют баль в чест камарата святкуючого 86. річницю народжыня. Хотят дарувати му бронзовий топорец. До того, на балю мат пройти конкурс місс і лотерия. Нич з того не іде подля пляну. Вшыткы фанты (ачий і перша нагорода, яком єст сальцесон), презначены на томболю, сут розкраджены. Ани дівкы не хотят іти до конкурсу місс. На конец трафлят ся пожар, а пожарникы ани не думают го гасити, сут заняты важнійшом роботом — своім бальом. Прото як рекомпенсату хотят оддати бідному нещестному старому погорільцьови вшыткы нагороды. Лем же – іх уж неє… І пожарник-ювілят не дістане свій топорец. І його вкрали.

Комуністичны власти, коли взріли найвеце знаний твір чехословацкой новой волны, встекли ся. Рішыли колявдацию зробити в ремізі, тій самій, де фільм был знятий при присутности акторів аматорів, котры мали бы одсудити режысера од чести за безсперечне осмішыня. Привезли активных пропаґандистів з Прагы, котры почали од того, што фільм єст антисоциялистичний і осмішат трудолюбний простий нарід. Лем же акторам аматорам фільм ся сподабал. Щыро ся сміяли і нагородили режысера бравами. Познали легко, што передана в ним єст правда не про них, лем єст тото робліня си яєц з тоталітарного систему. Укріплячы власти люду, котры хотіли робити суд над режысером, были конечно самы осмішены. Не вышла проба маніпуляциі. Бо перед іронійом, кєпкуваньом, осмішыньом, пародийом, пастішом, сарказмом і беком з дурнів неє ратунку, не найде ся доброй ріпосты. Так як кореспондентці Меляніі не подарил ся донос до міністра про питя палюнкы в бурсі. Осмішыла тым листом ведену собом і цілом антибурсяном коаліцийом інституцию експертскых доносів і шпіоньства. Назначыли ворога, посіяли ненавист ґу ньому і выпустили свою експертку зробити колявдацию. А ту слухачы зо сміху мало не вмерли. Карконошы і Бєскід то горы, де єднако люде дыхают та розумійют ся на чешскым кіні.

Три

Діяня Руской Бурсы в Ґорлицях, вчыня языка, діяльніст музычных ґруп, выдавництва, культурны акциі, райды, ватры, фестівалі, робліня театру і орґанізуваня выіздів до професийного театру, та святкуваня патріотичных, лемківскых, а не украіньскых торжеств та ведены незалежны медиі, выкликували оддавна завист. Критикувано іх за зміст і форму, за сміх і за  плач, за русиньскій язык, якого не розуміют тоты, котры наштоден радят уж напілпольскым жарґоном (про писаня ани не спомяну), а найбільше за одкрытіст на вшыткы середовиска (а не лем на єдну украінізаторску і антирусиньску ґрупу укріплячів). За контакты з Русинами зо Словациі і Підкарпатской Руси достало ся нам найбільше. Провод украіньской асоцияциі (в тым Украінці з Польщы і іх сопутникы) в писмі до тамтышньой безпекы жадали занятя ся делеґациями на конґрес Русинів. Естрадова ідолька, пропаґаторка фашыстовскых пісен та силового рішаня русиньскых, лемківскых вопросів в тым самым часі святила трюмфы на естрадах Ждыні, Зындрановой, Лугів, Свидника, Руского Крестура і каждой інчой украінізацийной акциі. Гуляй душа, ганьбы неє. Од інформуваня про такы заслугы «лавреатів медженародовых конкурсів» за заслугы для однародовлюваня Лемків єст радийо Лем.фм. Свою роботу зробило так успішні, як панове Форман і пивничний Петро.

Реакцийне антирусиньскє середовиско придумало зробити нам войну о вшытко. Войну о грошы, о репрезентацию, о язык, і о медиі. Жебы не было нич наше. До того были ім потрібны своі несмішны медиі, пошырюючы лож – медиі стану войны. Мают концерн розвиваний в Польщы од часів першых комуністів. Колявдаторів стану войны люди «зо зсыпу».

Мы уж не мусиме нич робити. Нам остало лем быти. Хоц бы сме лем станули на дворі і легко ся усміхали, то і так коаліциянты нас заатакуют і зроблят нам колеґіяльний осуд. Так як зробили го Стоваришыню Лемків так званы «лемківскы представникы» в Спільній Комісиі і трійця зъєднаных во Высовій. Маме тото як в банку. Будут ся намагати зо вшыткых сил, жебы не было лемківского радия, медий, Руской Бурсы, кодифікуваного языка і вшыткых інчых русиньскых активности. І нестеруваного нима русиньского нацийонального руху. І вызнаня Русинів за етнічну меншыну, то єст бездержавний нарід. Нацию, рівну вшыткым інчым, котра як і другы має свою достоменніст і своі автономічны інституциі. Трудити ся будут, жебы і іх не было. Жебы не было нич.

А мы? Мы маме своіх люди, котры все познают ся на каждій лжы. Здравлю сердечні, заходте до нас, вкажте свою красу, заграйте з нами і гостте ся щыро вшыткым, што лем маме. І смійте ся довєдна з нами.

 Фотоґрафія горі театральниий занавіс Генрика Сємірадзкого – джерело wikipedia.

В проґрамі вызвучала пивнична співанка «Ци мож яйце істи в шабас» в выконаню Альошы Авдєєва. Професора Альошы Авдєєва з Кракова!