Łemkowie są…
Łemkowie są uznani w Polsce za mniejszością etniczną, a ta w rozumieniu ustawy, jest grupą obywateli polskich, która spełnia łącznie następujące warunki:
1) jest mniej liczebna od pozostałej części ludności Rzeczypospolitej Polskiej;
2) w sposób istotny odróżnia się od pozostałych obywateli językiem, kulturą lub tradycją;
3) dąży do zachowania swojego języka, kultury lub tradycji;
4) ma świadomość własnej historycznej wspólnoty etnicznej i jest ukierunkowana na jej wyrażanie i ochronę;
5) jej przodkowie zamieszkiwali obecne terytorium Rzeczypospolitej Polskiej od co najmniej 100 lat;
6) NIE utożsamia się z narodem zorganizowanym we własnym państwie.
Za mniejszości etniczne uznaje się następujące mniejszości: karaimską, łemkowską, romską, tatarską.
Łemkowie są / Natalia Małecka-Nowak
Etnogeneza Łemków / Natalia Małecka-Nowak
Punkty zwrotne w historii Łemków / Natalia Małecka-Nowak
Religia Łemków / Seweryn Kosowski
Język łemkowski / Damian Trochanowski
Łemkowie jako część narodu karpatorusińskiego / Damian Trochanowski
Rolnictwo i pozarolnicze zajęcia Łemków / Olena Duć
Dzień z życia Łemka / Olena Duć
Świąteczne obrzędy Łemków / Olena Duć
Łemkowskie dziedzictwo uratowane / Damian Nowak
Historia Łemkowskiej Watry / Seweryn Kosowski
Budziciele – działacze – liderzy / Seweryn Kosowski
Organizacje łemkowskie – przedwojenne i współczesne / Seweryn Kosowski
Łemkowie w świecie sztuki / Maria Dubec
Architektura chyży / Damian Nowak
Sztuka łemkowska – z przeszłości do nieskończoności / Michał Szymko
O łemkowskiej literaturze / Мarta Watral
Łemkowskie media / Piotr Koźmiński
Łemkowie i ich prawa / Natalia Małecka-Nowak
Projekt pn. O Łemkach – co wiemy? Poznajmy się! realizowany jest dzięki dotacji MINISTRA SPRAW WEWNĘTRZNYCH I ADMINISTRACJI.
Publikacja wyraża jedynie poglądy autora/ów i nie może być utożsamiana z oficjalnym stanowiskiem Ministra Spraw Wewnętrznych i Administracji.
Вызначны лемківскы особовости:
Богдан Ґамбаль – інтелектуалиста, візийонер, політик, етноґраф, творця і редактор першого інтернетового лемківского радия ЛЕМ.фм.
Вродил ся 26. лютого/фебруара 1965 р. в Польковицях. Його родичы походили з сел Одырне і Чарна на Лемковині. В 1985 р., по скінчыню Автомобільного Технікум в Ліґници, пішол до Кракова студиювати на Высшій Педаґоґічній Школі технічне выхованя. О рік зрезиґнувал зо студий на ВПШ і зачал студиі на етноґрафіі Ягайлоньского Університету. Скоро заанґажувал ся в лемківскы проєкты, брал участ в орґанізацийным комітеті і зобраню в Білянці, рыхтуючым VI Лемківску Ватру в Бортным, і в основательным зобраню Стоваришыня Лемків. В 1991 р. зачал докторантскы студиі на етноґрафіі ЯУ, якы єднак перервал. Был заанґажуваный в справу Руской Бурсы – однашол передвоєнный статут і спомины посліднього настоятеля Бурсы. В червци/юнію 1991 р. заініциювал стрічу, на котрій зас покликано до жытя Стоваришыня «Руска Бурса» в Ґорлицях. Был думкодавцьом ідеі реактивувати Стоваришыня з ориґінальным статутом сперед войны. В роках 1993-1995, 2001-2015 і 2019-2020 был на функциі ведучого орґанізациі. Разом з др габ. О. Дуць-Файфер координувал процес одзыскуваня будунку і ділянкы давной Руской Бурсы. Координувал вшелеякы діяня Стоваришыня, редаґувал чысленны внескы на задачы, якых цілю был розвиток і охорона лемківской культуры і достоменнотсти. В 2010 р. вышол з думком покликати до жытя перше лемківскє інтернетове радийо, якє днес знаме під назвом ЛЕМ.фм (діє од 2011 р.). Шефредактором радия был в роках 2011-2012 і наново од 2015 аж до смерти. Б. Ґамбаль вюл і публицистичну діяльніст. Реґуралярні писал науковы тексты і редаґувал розділ під назвом Документы в «Річнику Руской Вурсы», публикувал в «Бесіді», в двотыжденнику «ННІнфоРусин» і «Голосі Русина». В радию ЛЕМ.фм редаґувал пару проґрамів, провюл чысленны бесіды, інтервю і реляциі, публикувал своі тексты і на портали лем.фм. Вюл діяня, якы мали на ціли покликати до жытя професийну лемківску інституцию культуры. Был аніматором спілпрацы медже Русинами вшыткых держав і і почестным членом Общества ім. Александра Духновича в Пряшові. Вмер 2. липця/юлия 2020 р., по короткій, тяжкій і рідко стрічаній невролоґічній хвороті.
Епифан Дровняк / Никыфор Криницкій – артиста, єден з найвыдатнійшых малярів тзв. наівных, примітивных
Вродил ся 21. мая 1895 р. як нешлюбна дітина Евдокіі Дровняк, Лемкыні, котра занимала ся прятаньом в креницкых курортных пенсийонатах. Бідне дістинство, а і статус нешлюбной дітины, не дозволили Дровнякови здобыти освіту. Был постеріганий як фізычні ґанчуватий, бо невыразні бесідувал, мал в голові свій образ товдышньости, котрий переливал на папір, окладинку зошыта, кавалец тектуры, на котрых міг по свойому намалювати його версию світа. Найстаршы знаны малюнкы Епифана Дровняка походят сперед 20. років ХХ столітя. Сучасны критикы достерігают великій проґрес Дровняка од тамтого часу. На його працах видно поправляня неправильні положеной леніі, коректу перспективы, што свідчыт о великым таланті того самородного лемківского артисты. Але його ґеній допіро в 30. роках спостерігают інчы артисты і меценасы штукы, котры заводят го до найбільшых ґалерий Европы – од Львова по Париж. Карєра Дровняка (а при тым ліпший материяльний статус) іде допереду од кінця 40. років ХХ ст., коли по выставах в престіжовых ґалериях Европы, в тым парижскій ґалериі Діны Верні (1959), найбільшы світовы ґалериі отверают перед ним своі просторы. Епифан Дровняк вмер 10. жолтня/октобра 1968 р. в Фолушы, а похований єст в Креници.
Юрий Новосільскій – артиста, теолоґ, філософ, єден з найвыдатнійшых сучаных іконописців.
Народил ся Юрий Новосільскій 7. січня/януара 1923 р. в Кракові в родині лемківского походжыня, котра за роботом пришла до міста, але перше жыла в селі Одрехова, недалеко Санока. Малярскы академічны студиі робил надзвычайні долго. Зачал іх за німецкой окупациі в 1940 р., пак од 1945 р. продолжал, жебы закінчыти іх аж в 1961 році. Дале остал професором краківской Академіі Куншту. Малювал акты, натурморты, пейзажы, але найшырше знане єст його іконописаня. В 50. роках ХХ ст. творил розписы в чысленных римокатолицкых і православных храмах. Постепенно резиґнувал зо світской тематикы і занял ся выключні сакральном штуком. Зачал быти знаный як вызначный християньскій теолоґ і філософ. Юрий Новосільскій отримал званя doctor honoris causa Ягайлоньского Університету в Кракові та чысленны нагороды і державны одзначыня. Все зазначал свій лемківскій рід. Вмер 21. лютого/фебруара 2011 р. Похованый є в Кракові.
Іван Русенко – поета, писменник, педаґоґ, кодифікатор лемківского языка, ґрафік, карикатуриста, журналиста, ілюстратор Лемковины.
Вродил ся 15. січня/януара 1890 р. в Красній (Коростенку) на Коросняньскій Руси. Выхованок Руской Бурсы в Новым Санчы. По закінчыню ґімназиі в Новым Санчы зачал писати до ґазеты «Лемко». Публикувал гын тематичны вершы, полемічну прозу, коментарі і сатиричны рисункы, коментуючы подіі того часу. Спілтворил тіж лемківскы календарі – найвеце знаны сут його ґрафікы в календарях і выдавництвах Лемко-Союза в ЗША і Канаді. Вчас І світовой войны служыл в австро-угорскым войску. Од 1924 до 1945 р. учытелювал. В тым часі тіж ходил по Лемковині, орґанізувал театральны выступліня, до котрых писал сценариі. Записувал народны співанкы, але тіж сам вельо писал. Оповідал ся за зреформуваньом лемківского языка, упорядкуваньом го і принятьом єднакой ґраматичной нормы та правопису. Серед Лемків узнаваный як спілтворця сучасного писаного лемківского языка. В меджевоєнным часі І. Русенко был активным членом Лемко-Союза. На папір перенюс тугу і любов до лемківской землі. Писал патріотичні, сатиричні і предовшыткым свідомо. В 1945 р. выселеный был на Радяньску Украіну. Вмер 10. січня/януаря 1960 р. в Королівці, в івано-франківскій области.
Ярослав Трохановскій – композитор, музик, дириґент, соспільный діяч, публициста, поета, основатель Репрезентацийного Ансамблю Лемків в Польщы «Лемковина».
Вродил ся 19. лютого/фебруара 1940 р. в Білцареві. Як 7-літній хлопец вєдно з родичами был выгнаный на західні землі Польщы і оселеный в селі Чмель близко Любіна. По закінчыню основной школы вчыл ся в Державній Музичній Школі в Ліґници. Уж в старшых клясах той школы покликано го до Ліґницкой Симфонічной Оркєстры, а тіж на учытеля в музичній школі в недалекым Яворі. Вчас войсковой службы (1960-1962) в Єленій Горі был в войсковій оперетці першым гушлярьом, а в дутій оркєстрі грал на валторни. Учытелювал тіж в середній музичній школі в Валбжыху. Абсольвент Музичного Студиюм во Вроцлаві. В 1965 р. основал першый народный ансамбль на землях выгнаня – в Лісци близко Любіна, з якым выступувал в вельох місцях Нижнього Шлеска, а тіж на фестівали в Саноку (1967 р.). В 1968 р. вернул ся з выгнаня на Лемковину. О рік, в 1969 р. основал леґендарный Ансамбль Пісні і Танця «Лемковина», з якым концертувал не лем в Польщы, але і на Словациі, Украіні і в ЗША та Канаді. В 1983 р. в його хыжы в Білянці задумал вєдно з Петром Трохановскым і Володиславом Грабаном орґанізувати пленеровы варштаты «Лемківска Ватра». Были они орґанізуваны ансамбльом Лемковина через першы рокы той подіі, закля не была підступом перенята в 1990 р. украіньском орґанізацийом Обєднаня Лемків з Ґорлиц. Автор чысленных композиторскых опрацувань, в тым м.ін. музикы до лемківского нацийонального гымну «На Лемковині» (автор слів І. Русенко), Лемківской Суіты або Лемківской Співочой Симфоніі (твір на велику симфонічну оркєстру і хоры), Лемківской Елеґіі (історична поема), Лемківской Оперовой Драмы (на основі драмы «Вертеп в Карпатах» І. Русенка), але тіж церковных творів. В своій творчости од все інспірує ся І. Русенком. Пише і компонує головно патріотичны, тужливы і покріпляючы творы.
Ярослав Качмарчык – адвокат, політичный діяч, премєр Руской Нaродной Республикы Лемків.
Вродил ся 29. марця 1884 р. в Білцареві. Сын о. Теофіля Качмарчыка – выдатного соспільно-політичного діяча, і Мариі з Жеґєстовскых – дівкы долголітнього пароха в Креници. Студиювал право во Львові і Інсбруку, в 1908 р. оборонил докторат. Онедолга піднял посаду конципієнта в Высшым Крайовым Суді в австрийскым Ґрацу, але уж од наступного рока робил в Галичыні – в Перемышли, пак в Санчы (хоц в меджечасі тіж в Крайовым Суді во Відни). В довоєнных часах зробил войсковы школіня, але і влучыл ся до соспільно-політичной діяльности. Початком І світовой войны был, враз з інчыма Лемками, арештуваный і вязненый в Санчы. Одтамале трафил, як векшына діячів, до Талергофу, а з лаґру послано го до войска. Брал участ в фронтовых боях, правдоподібно в Карпатах (был раненый, перебывал в Ужгороді). По войні заанґажувал ся в борбу за державніст Русинів на Лемковині. Все был видочный в першых рядах лемківскых діячы, зачынаючы од славного віче з 5. грудня/децембра 1918 р. во Фльоринці по пізнійшы пертрактациі з польскыма державныма чыновниками. Завершыньом його політичных осягнінь было покликаня го на уряд Премєра Руской Народной Республикы Лемків. За свою діяльніст был судженый в сандецкым процесі в 1921 р. о здраду стану (вєдно з о. Д. Хыляком і М. Громосяком) і признаный невинным. В 20. і 30. роках ХХ ст. рідко уж влучал ся до політичной діяльности. В меджевоєнным періоді адвокатску практику вюл в канцеляриі в Мушыні. Вчас ІІ світовой войны замученый через НКВД. Незнаный є докладный час і місце його смерти.
Павел Стефановскій – писменник, журналиста, етноґраф, політик і громадскій діяч, орґанізатор політичной партиі Русиньскій Демократичный Круг Лемків «Господар».
Вродил ся 3. марця 1932 р. в Білянці при Ґорлицях. В 1947 р. в рамках акциі «Вісла» довєдна з родином был вывезеный з рідной землі і оселеный на Нижнім Шлеску. Там скінчыл професийну механічну школу, пак зачал студиі на Механічным Выділі Варшавской Політехнікы. Скоро перестал студиювати і пішол робити в просторі культуры, неодолга єднак был покликаный до войска. Товды же скінчыл высшу офіцерску школу. В 1956 р., вчас помягчыня комуністичного режіму, заанґажувал ся в соспільну діяльніст. В тым часі намагал ся основати соспільну орґанізацию, яка бы репрезентувала інтересы Русинів в Польщы. Коли власти рішыли, што єдиным місцьом, де Лемкы мали бы вести активніст, єст выключні украіньска монополистична орґанізация (УСКТ), так спілорґанізувал при ній так звану лемківску секцию. Был в тій секциі єдным з найактивнійшых лемківскых діячів. В 1959 р. вернул на Лемковину, до свойой рідной Білянкы. Был єдным з ініцияторів будовы устяньского памятника в чест партизантам з Лемковины і «добровольцям» до Червеной Арміі (1963). Орґанізатор двох фестівалів лемківской культуры. Обі подіі были нагодом до першой по выселіню лемківской маніфестациі ґруповой достоменности на рідных землях. П. Стефановскій орґанізувал співочы і театральны ансамблі. Был інструктором танця в ансамбли Лемковина. На основі згромадженых артефактів і архівальных документів основал приватный лемківскій музей. Під конец 80. років ХХ ст. покликал Громадяньскій Круг Лемків в Польщы «Господар», котрый в 1991 р. замінил в політичну партию Русиньскій Демократичный Круг Лемків «Господар». Безперерывно, зачынаючы од 50. років, старал ся о політичне засуджыня акциі «Вісла» і направліня маєткового пошкоджыня взглядом Лемків. Єден з найвызначнійшых сучасных лемківскых писменників і поетів. В 1960 р. в печатни Лемко-Союза выдал драму «Любов неволю ламе». Автор збірок поезий: «Ікона. Лемківскій край/Ikona – łemkowski pejzaż» (1985), «Лемківска ікона – Łemkowski pejzaż» (1985), «Лем» (1991), «Łem» (1991), «Лемківскій край» (1993), «Лемківскій біль» (2002). Вмер в марци 2021 р.
Методий Трохановскій – учытель, політичный і соспільный діяч, автор першых лемківскых букварів і чытанок для діти.
Вродил ся 5. мая 1885 р. в Білцареві на Лемковині. По скінчыню Учытельской Семінариі в Коросні, учытелювал в селі Угрин. В 1913 р. оженил ся з Констанцийом Дуркот, дівком выдатного русиньского діяча і грекокатолицкого священника, о. Йоана Дуркота. По выбуху І світовой войны, был в 1914 р. арештуваный і поневоленый, пак высланый до концентрацийного лаґру в Талергофі. В другым віденьскым процесі, котрый проходил од 4. вересня/септембра 1916 р. до 17. лютого/фебруара 1917 р., разом з інчыма выдатныма Лемками был оскарженый о здраду австро-мадярской державы і засудженый на смерт. Амнестия нового імператора Карля І з весны 1917 р. принесла му свободу. По І світовій войні М. Трохановскій активні діял для основаня русиньской державы. Был основательом і членом Руской Рады в Креници, котра потім вошла в склад, основаной кінцьом 1918 р., Руской Народной Республикы Лемків. В меджевоєнным періоді зорґанізувал русиньскій фестіваль в Креници (1930) і посвячыня пропамятного Талергофского Креста. Продолжал соспільну і політичну діяльніст. Отверті бесідувал о небезпеці украінізациі Лемків, а охороном перед ньом мала быти подля него лем освіта і едукация та розвиток лемківского языка і культуры. Был членом першой в істориі орґанізациі о сучасным русиньскым напрямі – Лемко Союза, котра выдавала ґазету «Лемко», якой был шефредактором. М. Трохановскій причынил ся до введіня лемківского языка до шкіл (1933). Автор першых підручників для діти. Спід його рукы вышли «Буквар. Перша книжечка для народных школ» (1935) та чытанка «Друга книжечка для народных школ» (1936). В 1941 р. остає арештуваный через гітлерівців, пак НКВД. Його нелегкє жытя кінчыт наступна з русиньскых ґеєнн ХХ столітя – разом з родином в рамках акциі «Вісла» был выселеный до Вроцлавя, де вмер 15. лютого/фебруара 1948 р.
Петро Трохановскій – діяч, активіста, поета, публициста, тлумач, пропаґатор рідной культуры, учытель, орґанізатор соспільного жытя Лемків.
Вродил ся 10. серпня/авґуста 1947 р. в Пархові, два тыжні по выгнаню. Його рід выводит ся зо славной Білцаревы. Ціле своє жытя занимат ся лемківскыма справами, вынятково стараючы ся на лемківскій язык, але і інчы обшыри русиньской культуры. Єст єдным з думкодавців і реализаторів першых Лемківскых Ватр, закля імпреза была орґанізувана як патріотична, лемківска культурально-еманципацийна подія. Был долголітнім солистом леґендарного Репрезентацийного Ансамблю Лемків в Польщы – Лемковина. В 80. роках ХХ ст. влучыл ся в процес одроджыня лемківской соспільно-політичной діяльности. Єст єдным з основателів першой повыселенчой лемківской орґанізациі в Польщы – Стоваришыня Лемків. Основал єй пресовый орґан, часопис «Бесіда», котрый редаґує по днес. Од початку реактивуваня в 1991 р. Стоваришыня «Руска Бурса» в Ґорлицях єст його активным членом. Як абсольвент Православной Духовной Семінариі, од 70. років ХХ ст. полнил ролю дяка, дириґента, церковного діяча такой на цілій Лемковині, обслугуючы не лем православну парафію в Креници (в своім часі і Ґорлиці), але, разом з веденым собом хором, вельо архіпастырскых Божескых Літургій вчас кєрмешів. Єст автором збірок поезиі («Сухій бадиль», «Мурянчыско», «Як сокіл воду на камени», «Планетникы») та незрахуваной кількости дописів і публикаций на вшелеякы темы повязаны з лемківском культуром і історийом. Опрацувал буквар для діти «А Я знам азбуку» і антолоґію дітячой поезиі «Мамко, куп мі книжку», долгы рокы редаґувал «Лемківскій Річник» (перше «Лемківскій Календар»). Тлумачыт на лемківскій язык творы світовой літературы. Выдал тіж першу част автобіоґрафіі в польскым языку «A Wisła dalej płynie». Довершыл вельолітнє діло, єдну зо своіх мрий, написал і печатал в 2017 р. моноґрафію рідного села пн. «Книга Білцаревы». Як учытель реліґіі і лемківского языка выховал пару поколінь Лемків. Єст неоціненым амбасадором лемківской нациі во світі.
Емілиян Чырняньскій – хімік, ректор Ягайлоньского Університету (1874-1875), спілоснователь Польской Академіі Знань.
Вродил ся 20. січня/януара 1824 р. в родині грекокатолицкого священника Григория Чырняньского, якій служыл в находячій ся на західній Лемковині Фльоринці. Основну школу і ґімназию скінчыл в Новым Санчы. Початково вюл семінарийне вчыня в Перемышли, якє завершыл в 1844 р. Пак зачал студиі на Теолоґічным Выділі Львівского Університету. В 1846 р. вступил до Технічной Академіі во Львові, де студиювал математику і хімію. Уж по першым році, в 1847 был покликаный на професорского асистента. Дальше перенюс ся до Прагы, де працувал на тамтышнім університеті в хімічній лябораториі. В 1851 р., маючы лем 27 років, остал надзвычайным професором загальной хіміі на Ягайлоньскым Університеті в Кракові. Вюл катедру хіміі, яком завідувал 37 років. В своій науковій роботі занимал ся так загальном хімійом, як і выкладал неорґанічну, фармацевтичну та аналітичну. В 1859 р. власти ЯУ признали му званя доктора honoris causa. Того рока отримал і званя звычайного професора хіміі. В роках 1866-1867 был деканом Філософічного Выділу ЯУ. 1873 р. покликана была Польска Академія Знань, до днес найбільше престіжна наукова корпорация, што зосереджат університетску інтеліґеницю. Е. Чырняньскій был єдным з основателів той інституциі. Доказом його професийональности і пошаны серед науковой кадры было покликаня го в 1874 р. на функцию Ректора ЯУ. Час, коли вюл катедру і был ректором ЯУ, принюс університетови розвиток і модернізацию. Вмер 14. квітня/апріля 1888 р. Причыном было поражыня серця. Чын похорону прошол в краківскій грекокатолицкій церкви.
Олена Дуць-Файфер – дослідничка, соспільна діячка і активістка, основателька росийской філолоґіі з русиньско-лемківскым языком на ПУ, поетеса.
Вродила ся 9. серпня/авґуста 1960 р. Єй рід выходит зо сел Мохначка і Чырна. Коли мала 2 рокы, єй родиче вернули з Чужыны на рідну Лемковину, до Устя Руского, з якым звязала своє ціле пізнійше жытя. Ту завершыла основну школу, до середньой іздила до Ґорлиц. Першы студиі зачала на Ягайлоньскым Університеті в Кракові, де завершыла росийску філолоґію. Зачала тіж психолоґію, а по третім році того факультету взяла ся студиювати історию кумшту. Встітри факультеты завершыла званьом маґістра (1985, 1987, 1992). На дальшым етапі науковой карєры была принята на асистентку в Інституті Східньославяньской Філолоґіі в Катедрі Антрополоґіі Літературы і Культуровых Досліджынь Выділу Полоністикы. Докторску дисертацию оборонила в 1997 р., в 2012 р. змогла осягнути габілітацию. О. Дуць-Файфер єст барз активна в лемківскій соспільности. Першыраз шыршій публиці вказала ся на першых Лемківскых Ватрах в Горах – была заанґажувана в орґанізацию той подіі. В пізнійшых роках єй соспільна робота звязала ся і тырват до днес з двома головныма лемківскыма орґанізациями в Польщы – Стоваришыньом Лемків і Стоваришыньом «Руска Бурса» в Ґорлицях. В тій першій стала ся головном активістком і членкыньом Головного Заряду на функциі заступчыні ведучого, котру выполнят дотепер. З Руском Бурсом вязали єй інчы задачы, м.ін. підняла з покійным Б. Ґамбальом стараня за зворот будинку Руской Бурсы в Ґорлицях, што закінчылo ся успішно в 2009 р. Єст і редакторком наукового часопису «Річник Руской Бурсы». О. Дуць-Файфер то тіж лемківска політичка, котра была єдном з двох представників лемківской меншыны в Спільній Комісиі Уряду та Нацийональных і Етнічных Меншын. Функцию полнила до 2014 р. Основателька фунґуючой 16 років специялизациі росийска філолоґія з русиньско-лемківскым языком на Педаґоґічным Університеті в Кракові, де вчыла і лемківского языка, літературы, культуры і істориі. Єст редакторком двотомового «Контекстуального словника лемківского языка» (2019). Робит на становиску професоркы Ягайлоньского Університету як кєрівничка Катедры Росийского Літературознавства в Інституті Східньославяньской Філолоґіі ЯУ.
Ґорлиці 106,6 MHz
