Результаты літературного конкурсу «Скарб мойой бабы/ мого діда»

О прогульці з Фомом, котра вказала, же для рідного языка неє границ, o Ружы, котрій фурт было мало, ци о найвекшым скарбі, якым є голос. Але і о інчых істориях розписували ся діти в рамках конкурсу «Скарб мойой бабы/ мого діда».

Знаме результаты другого з конкурсів оголошеных Стоваришыньом «Руска Бурса» в Ґорлицях (про першый, плястичный, чытайте гев) кінцьом жолтня/октобра тр. для учеників лемківского языка. Задачом было написати твір на тему «Скарб мойой бабы/ мого діда», в котрым старшы школяре мали описати тото, што є цінным для іх прародичів, чому не дадут пропасти, што хотят сохранити. Твір міг приняти свобідну форму – оповіданя, байкы, сценкы ци верша.

Серед надосланых прац появляли ся головні оповіданя, але вказало ся тіж двох поетів. В сумі присланых было 16 робіт. Іх авторами сут ученикы з двох шкіл: Основной Школы в Снітници та Основной Школы ім. А. Вислоцкой в Ґладышові, а опікунком вшыткых школярів, якы прислали роботы, є учытелька Варвара Дуць.

Конкурс поділеный был на дві катеґориі, старшу і молодшу ґрупы. Працы оцінювало жырі в складі: Данута Дзюбина – філоложка, вельолітня учытелька лемківского языка, Марта Ватраль – докторантка на Філолоґічным Выділі Ягайлоньского Університету, дослідничка лемківской літературы, та Петро Медвід – русиньскій журналиста, поета, драматурґ.

Результаты конкурсу:

• молодша ґрупа (діти в віку 10-12 років):
  І місце – Кароль Джумбеляк (12 років, школа в Снітници) за оповіданя пн. «Прогулька»;
  II місце – Павлина Филь (12 років, школа в Ґладышові) за оповіданя пн. «Найвекша цінніст»;
  IІI місце – Ольга Дошна (10 років, школа в Ґладышові) за оповіданя пн. «Пісні бабы Юлиі».

Oкрем тото признане было выріжніня для Матвія Смеречняка (10 років, школа в Ґладышові) за оповіданя пн. «Найвекшый скарб мойого діда»

• старша ґрупа (діти в віку 13-15 років):
  І місце – Павлина Дзямба (13 років, школа в Ґладышові) за оповіданя пн. «Скарб мого діда»;
  II місце – Александра Смеречняк (13 років, школа в Ґладышові) за оповіданя пн. «Скарб мойой бабы і мойого діда»;
  IІI місце – Зузанна Баня (14 років, школа в Снітници) за оповіданя пн. «Скарб дідів».

Долов презентуєме нагороджены працы.

Кароль Джумбеляк (12 років, школа в Снітници), оповіданя пн. «Прогулька».

Єдного дня приіхал до мене приятель Фома. Пришла му до головы думка, жебы іти на прогульку. Перед выходом з хыжы выпили сме гарбату, жебы ся розгріти, бо товды была зима. Спакували сме пару найпотрібнійшых річы і пішли сме в сторону ліса. Ішли сме і ішли, аж дотерли до Ріпок. Гын вказало ся, же забыли сме зо собом взяти мобількы і фотоапарат, але рішыли сме, же підеме дале. По переході пятьох кілометрів Фома был барз змученый і не хтіл уж іти дале, зато рішыли сме, же зробиме перерву. Розпалили сме ватру і зіли сме мериндю, а пак пішли сме далі на полудне. Хвиля была барз гарда і по дорозі виділи сме дуже звірят. Файні нам ся ішло і бесідувало, але нараз вказало ся, же сме поблудили. Барз сме ся перестрашыли, але припомнул єм собі, же дідо нераз повтаряли:

Як ся даколи стратиш в лісі, то глядай потока і ід вздолж него. Вода напевно доведе тя до якісого села.

Рішыли сме поступувати згідні зо вказівками діда, дост скоро нашли сме потічок і неодолга нашли сме ся в селі. Під лісом стояла стара хыжа, але видно было, же хтоси в ній мешкат, бо з комина выходил дым, а до двери вела стежка. Задуркали сме, жебы довідати ся, де сме ся нашли. По хвили з хыжы вышла старовинка і штоси зачала бесідувати. Фома посмотрил на мене зачудуваный, бо нич не розуміл. На початку сам не знал єм, о што ходит, чом старовинка так чудні бесідує. Што дивне, вшытко єм розуміл. По хвили пришла асоцияция, же претіж баба з дідом бесідує так само і навет кус мя вчыли лемківской бесіды. Хоц єм ся ганьбил, то прібувал єм бесідувати по лемківскы на тілько добрі, на кілько єм знал. Як ся пак вказало, цілком добрі сме ся добесідували. Баба запросила нас до хыжы, жебы сме ся огріли, і почестувала смачном поливком. Повіла, же находиме ся по словацкій стороні, зато бесідувала з кус інчым акцентом як моі дідове, але чым долше сме з ньом перебывали, тым легше нам ся радило. Навет Фома прібувал влучати ся в бесіду. Старовинка барз ся тішыла, же на Лемковині сут іщы молоды Руснакы, котры плекают свій язык. Барз добрі нам ся сідило в нашой новой знаємой, але треба было ся зберати назад до хыжы, жебы нас ніч не застала. Баба повіла нам, кади іти. По хвили трафили сме на великій камін, одділяючый Польщу од Словациі. Дорога до хыжы вказала ся дуже коротша, як в тамту сторону. Як уж взріли сме першы забудуваня Ставишы – місця, з котрого сме вышли, барз сме ся тішыли і зачали сме летіти в сторону мойой хыжы. На місци вшытко оповіли сме родичам. Заняло нам то хыбаль зо три годины. Пак выпили сме горяче какао і пішли сме дідам оповісти о тым, што ся нам трафило. Дідо і баба были барз горды, же так красні єм собі порадил і не забыл єм того, чого мя вчыли. А я доцінил єм моіх рідных, зрозуміл єм, же все вартат іх слухати, бо тото, што хочут нам переказати, то найвекшый скарб. Рішыл єм, же колиси перекажу тоты знаня моім дітям і внукам, і далі тот скарб буде переказуваный з поколіня на поколіня.

Павлина Филь (12 років, школa в Ґладышові), оповіданя пн. «Найвекша цінніст».

Ружа од маленького была барз жывым дівчатком. В загорідці бабы скакала з грядкы на грядку і любила робити там порядкы. Бабі не все ся тото подабало, але не звертала внусі увагы, бо мала до ней велику слабіст. Єй родиче барз дуже працували і дідове штоденні мали внусю при собі, праві цілый час ся ньом опікували. Ружа была розпущеном дітином, прото же мама і няньо купували ій вшытко, што лем хтіла. В тот спосіб вынагороджали час розлукы з нима. В результаті такого выховуваня, Ружу нич не тішыло. Скоро ся нудила і фурт лем нарікала. Окрем того од бабы і діда тіж зачала вымагати дорогых подарків. Але дідове не были богаты. Мешкали в невеликій хыжы, жывили ся головні тым, што выросло в іх загорідці і саді. Мали тіж пару кур, якы штоденні зносили ім смачны яйця. Ружы ся тото не подабало. Як не доставала того, што собі акурат выдумала, то ходила ображена і до никого ся не одзывала.

Баба і дідо часто сідали на лавочці перед свойом хыжом і роздумували о будучности. Барз трапили ся тым, што выросне з іх єдиной внучкы. Не хтіли, жебы выросла на чловека, для котрого єдину вартіст становлят грошы. Дідо зачал анализувати спосіб выховуваня внучкы.

– Вшытко для ней посвячаме, але хыбаль на нич ся тото здаст. Она нияк не знат того доцінити…

– Мусиме зробити, што лем можеме, жебы переказати ій вартости, якы нам передали нашы мамы. Они поможут ій честні жыти, шанувати інчых люди і быти добром – одповіла баба.

Од той поры дідове дуже веце бесідували зо свойом улюбленом Ружом. Часто оповідали о своім дітинстві, о войні, о тяжкій ґаздівскій роботі і скромным жытю, о доли Лемків, істориі, традициях і культурі.

На початку Ружа хмарила ся на такы «предпотоповы байкы». Брала свій таблет або мобільку і грала, удаючы, же нияк не слухат дідів. Але гры скоро єй нудили, зато нехотячы, зачала прислухувати ся істориям предків. Пак уж звідувала сама о ріжны справы, традициі, звыкы і приповідкы.

Миняли дни, дідове ся старіли, а Ружа дорастала. З каждом хвильом зміняла ся, ставала ся барже дозріла і мудра. Сама зачала глядати фільмів, книжок і ріжных інтересуючых фактів о своіх предках Лемках, чым нераз зачудувала дідів. Найбарже любила найти дашто такє, о чым дідове не знали, і переказати ім нове знаня. Дідо і баба барз ся тішыли з переміны свойой внучкы і радували ся тым, же так любит з нима перебывати, бесідувати і на старіст барз ім помагат в штоденных занятях.

Коли Ружа доросла, усвідомила собі, же люде в іх місті барз мало знают о лемківскій культурі, о Лемках. Зачала выкорыстувати знаня, якє переказали ій дідове. За ціль поставила собі розголосити світу о малым гордым народі, котрый віками замешкувал Карпаты. Ружа веде блоґ посвяченый Лемкам. Тішыт ся він таком популярністю, же недолго на його основі быде выдана книжка. В єй плянах єст тіж вчыти лемківского языка вшыткых охочых, котры припоминают собі о своіх коренях. Буде робила курс лемківского языка онляйн.

Дідо і баба сут барз горды з внучкы, слідят вшыткы єй діяня і сут найвекшыма фанами єй блоґа. А Ружа барз ся тішыт, же має такых дідів, котры переказали ій найвекшу цінніст, найвекшый скарб: знаня про себе і своі корені.

Ольга Дошна (10 років, школа в Ґладышові), оповіданя пн. «Пісні бабы Юлиі».

Мою бабу знают не лем в нашым селі, але і по цілым світі. Познают іх по голосі, коли слухают радия, або обзерают проґрамы в телевізиі. Моі баба співом оповідают о своій рідній Лемковині. Іх пісні сут часом веселы, але найчастійше смутны. Як мі самы повіли:

Така была доля Лемків, нещестлива, то і радости неє в моім серци і душы.

Колиси моі баба барз любили гуляти і мрияли, жебы быти балетницьом. На жаль іх мриі счезли на ничым, бо на селі не было такых можливости. Потім хотіли навчыти ся грати на гушлях, але в іх селі не было музикантів, не было кому вчыти, а і інструменту не мали. Баба пожалили ся свому дідусьови Грицови. Они усміхнули ся до свойой малой Ульці і повіли:

Маш чудовый голос, то найкрасшый інструмент і маш го фурт при собі.

Баба співали цілыма днями – з радости, зо смутку, а часом і зо страху, як пасли в лісі коровы. Знали молити ся не словами, а співом.

Оповідали мі баба, же хоц іщы были молоды, приходили до них люде, жебы послухати лемківскых співанок.

Коли баба мали уж своі діти, взяли ся на одвагу і зачали вчыти співу. Найбарже подабат мі ся істория о єдній старшій пані, котра вчула голос бабы в радию Ряшів. Оповідала своім дітям, же як піде на емеритуру і буде мала дуже вільного часу, то поіхат до пані Юлиі, жебы з ньом поспівати. Єй діти ся сміяли, але по роках пані Кристина направду зачала глядати мойой бабы. Не было легко до них трафити. Треба было пересідати ся з автобуса до автобуса, а на конец іти піше, бо през Білянку до Лоси автобусы не курсували. Конец-кінцьом баба навчыли єй співу.

Барз люблю слухати співу мойой бабы Юлиі. Єй пісні успокаяют мя, вытишают і тішат. Єм барз з них горда і сама вчу ся співати. Пісні співаны през бабу то найвекшый скарб, якій од них отримую каждого дня. Барз єм за них вдячна.

Матвій Смеречняк (10 років, школа в Ґладышові), оповіданя пн. «Найвекшый скарб мойого діда».

Добриден! Мам на імено Матвій. Мешкам в невеликым селі на Лемковині. Од першой клясы вчу ся лемківского языка. В моій хыжы рідко бесідуєме по лемківскы, але памятаме о тым, кым были нашы предкы. Мій дідо Штефан был Лемком, оженил ся з Польком, котра єднак навчыла ся його языка і традиций. Дідо вывчыл тіж рідной бесіды свого сына, а мого няня. Моя мама тіж єст Польком, але все повтарят мі, же повинен єм ся вчыти лемківского языка. Медже Лемками старам ся бесідувати по нашому, лем же нераз єст мі тяжко, бракує мі слів, але фурт розвивам своі знаня.

Дідо вмер пару років тому, але лишыл по собі наступців. Як його внук, старам ся продолжати традициі і звычаі, якы мі переказал, бо по мойому то найціннійшы вартости, якы по собі лишыл. Барз люблю вчыти ся рідного языка предків, часом навет пишу вершы по лемківскы. Хто знат, може даколи остану знаным лемківскым поетом. Пониже як доказ того, же ціню вартости переданы през мого діда, презентую єден з моіх творів, написаный по лемківскы.

Іде зима

За гором сонце сходит,
На смереку птахы співают,
На траві роса ся блищыт,
Листкы з дерева падают.

Ластівкы уж одлетіли,
То значыт, же зима надходит.
Поранкы штораз зимнійшы,
А дни коротшы ся роблят.

Павлина Дзямба (13 років, школа в Ґладышові), оповіданя пн. «Скарб мого діда».

Приіхала-м до діда в часі зимовых вакаций. Дідо мешкат в горах і в тым році впало направду дуже снігу. В горы приіхала єм з родичами, але мусіли они скоро вертати до міста, бо як все мали дуже роботы. Лишыла єм ся сама з дідом аж на два тыжні, але нияк мі тото не перешкаджало, прото же все барз любила-м проводити з ним час.

Мій дідо має уж сімдесят девят років, але ішы має дуже енерґіі і ниґда не одмавлят забавы зо мном. В часі фериі штоденні рано дідо будил мя і кликал на сніданя. Все іли сме спільні. Пак помагала-м при полуденку. Дідо барз добрі варит і охочо призерала-м ся його роботі. Люблю тіж стару деревяну хыжу діда. В літі охочо оздаблям єй квітьом, а в зимі паперьовыма прикрасками. Штоденні выходили сме з дідом надвір, ходили сме по осніженых полях і горбках. Часом ішли сме навет до ліса. Дідо дуже оповідал мі о тым, як то ся давно жыло на Лемковині, чым ся люде занимали, як собі радили в штоденным жытю, як єден другому помагал. Хоц люде не мали так дуже як тепер, то зрозуміла єм, же дідови барз ся цне за хвилями, коли стрічал ся з сусідами і родином. На селі было весело і так направду люде жыли собі спокійні і щестливі.

Єдного дня вышли сме з хыжы, але дул страшный вітер і скоро вернули сме назад. Дідо підложыл дров до пеца і зачал оповідати розмаіты істориі з часів, коли был дітином. Товды зимы были барже сніжны як тепер, але дідо з інчыма дітми цілыма днями был на подвірци. Приходили до них і інчы діти з села і бавили ся разом. Єдного разу дідо враз з двома найліпшыма приятелями впали на думку, жебы каждый закопал при хыжы дашто выняткове. На наступный ден каждый з них принюс выняткову річ і закопували спільні в ріжных місцях села. Дідо барз ся сміял, коли о тым оповідал, а я як найскорше хтіла-м одкопати цінный скарб з давных часів. Разом рішыли сме, же одкоплеме го іщы в тот ден. Не смотрячы на сніг і задуяву, полетіла-м до шопы по чекан і лопату. Прудко і енерґічні взали сме ся за роботу і уж в недолгым часі выкопали сме загребаный пред роками скарб. Был то звычайный зошыт з малюнками і записками, але дідо барз ся зворушыл на його видок. Зас припомнули му ся щестливы дітинячы рокы. Дідо вытягнул з лады альбом зо знимками. Вказувал мі знимкы з давных часів, оповідал о своій родині і жытелях села, котрых виділа-м на фотоґрафіях. Рішыла-м, же в літі зроблю подібні і тіж закоплю выняткову річ під тым самым деревом, што дідо. Пак выкоплю єй зо своіма внуками і буду ім оповідала о моіх предках, о жытю в горах і істориі Лемковины. Завдякы дідови покохала-м нашы Горы і нашу культуру і не позволю ій загынути, бо то мій і мого діда найвекшый скарб.

Александра Смеречняк (13 років, школа в Ґладышові), оповіданя пн. «Скарб мойой бабы і мойого діда».

Єдного дня разом з родичами выбрала єм ся до мойой бабы і мого діда. Баба барз ся втішыла, же сме іх одвиділи. Діда акурат не было в хыжы. Засмутила-м ся тым, бо не виділа-м го за часто. Звідала єм:

– Де пішол дідо?

– Думам, же єст деси в саді або загорідці, ід за ним! – одповіла баба.

Барз єм ся втішыла, бо думала-м, же дідо поіхал на закупы і не будеме ся видіти. Моі дідове мешкают в невеликым селі, в якым єст лем єден склеп. Веде го пані Малинякова зо своім мужом. Сут то приятелі моіх дідів, часто стрічала-м іх в дітинстві. На жаль рокы миняли, мала-м штораз веце обовязків і штораз рідше одвиджала-м село дідів.

Облекла-м куртку, бо то была осін, а што ся з тым вяже – было тіж студено. Барз любила-м тото старе село, в якым все было прекрасні, навет в сіры, дощовы дни. Як лем отворила єм двері, як все взріла-м чудовый краєвид, золоте листя, стары хыжы. З далека видно было розлітуючы ся будинкы, а за нима прекрасны лукы. Одколи памятам, на тых луках все пасли ся коні, але на тот раз іх не было. По хвили ствердила-м, же вшытко єст якісе інче і таємниче. Каждый елемент хыжы і подвірця дідів был нибы такій сам як все, але перешло мя чудне одчутя – чула єм ся несвойо. Вкінци взріла-м діда, котрый зрізувал і клал на возок капусту. Підышла-м до него, привитала-м ся і звідала-м:

– На што ти тілько капусты?

– То не знаш, же днеска в нашым селі вечіркы і сельскє квашыня капусты? Думал єм, же зато сте приіхали… – одповіл дідо.

Но так, забыла єм, же моі дідове орґанізуют ріжны культурны акциі в своім селі. Все сут такы щестливы, коли люде сходят ся разом, бесідуют зо собом і співают. Рішыла єм, же в тот вынятковый вечер піду на під. Подумала єм, же може днеска дідове позволят мі там выйти, хоц баба все мі того боронила, поясняючы, же драбина на гору єст планна і можу з ней впасти. Чула-м єднак, же то не тото єст причыном заказу входити на під. Ствердила-м, же не буду тратила часу і просила бабу о згоду. Мусіла-м обдумати даякій плян, жебы вкінци ся там дістати. Адже першым етапом мого вечіркового пляну (бо так го назвала-м) было переконати родичів, жебы позволили мі днеска ночувати в дідів. Звідала єм і ся повело! Мій плян был праві готовый, лишыла ся лем реализация.

Коли зближал ся вечер, родиче поіхали, а в хыжы дідів зачали сходити ся першы селяне. Дідове заняли ся витаньом гости і дальшыма рыхтуванями. То была шанса, жебы достати ся на під. Скоро вышла-м по звозистій драбині, але вказало ся, же двері сут заперты. На щестя ключ вісіл на клинци при дверях. Вкінци достала-м ся до таємного поміщыня. Вшытко было запорошене… Вывнескувала-м, жe давно никого там не было. Нараз взріла-м найтемнійшый кут того страшного місця. Ногы ся підо мном зогнутли, але цікавіст, што ся там находит, побідила. Мусіла єм там зазріти. В темным куті находила ся превелика скриня, до того была отворена. Ствердила-м, же повинна єм до ней зазріти. Тото, што єм там взріла, было іщы барже таємне. Были там пожолкнены карткы з якісыма записками, старый зільник і якісе чудачне нарядя. Не знала єм, што о тым думати. Одвернула єм ся і аж крикнула єм зо страху. За моіма плечами стояла баба. Бояла єм ся, же баба буде на мене зла, але з єй очы плынули слезы. Шкода мі ся єй зробило, зачала єм перепрашати за свою непослушніст. Баба ся не гнівала, оповіла мі, же давно была сельском босорком, помагала людям лічыти ся зільом. Таємны знаня переказала бабі єй мама, але она сама не мала заміру передавати іх наступным поколіням. Моя мама перенесла ся до міста і сміяла ся з бабиных чарів. Орем того місцевый дохтор страшыл бабу судом. Дала собі спокій з зільом і ствердила, же позволит своім знаням пропасти. Бабі было прикро, же так ся тото мусіло скінчыти, але знала, же часы ся зміняют і чары не сут до ничого потрібны. Несміло звідала-м бабы, ци могла бы-м перезріти найдены річы. Одраз ся згодила і од того часу зачала переказувати мі своі маґічны знаня. Уж барз дуже єм ся навчыла і фурт пошырям свою науку. В будучности мам замір помагати людям і натуральныма способами бороти ся з хворотами, бо вказало ся, же природа дає лікы на вшытко, лем треба ся в ню вслухати. Барз єм вдячна бабі, же переказала мі найбільшый скарб, якій сама достала од своіх предків.

Зузанна Баня (14 років, школа в Снітници), оповіданя пн. «Скарб дідів».

Давно тому на Лемковині, по выгнаню Лемків на іх місце оселили ся моі прадідове. Занимали ся они ґаздівком. По іх смерти ґаздівку перенял єден з іх сынів, мій дідо. По заложыню родины продолжал діло своіх родичів. Обраблял поле і пас звірята (коровы, коні, уці). Дідове жыли скромні з того, што самы вытворили і што ім выросло. З рока на рік повекшала ім ся родина і старали ся як найдокладнійше переказати своім дітям вшыткы знаня.

Зо споминів мого няня выникат, же дідо барз любил працувати і перебывати в лісі, зато мій няньо выбрал роботу власні в лісі. Дідо часто выходил на спацеры по лісах і одкрывал новы місця. Заберал зо собом мого няня і оповідал му розмаіты істориі.

До днеска няньо заберат мене і моі сестры на вельо выправ. Улюбленом пором мого діда было літо і початок осени, бо товды росне найвеце грибів. Дідо з няньом часто зберали улюблены грибы: рыджы і білякы, якы баба маринувала або сушыла. Днеска тіж ходиме на грибы і робиме собі конкуренцию, хто найвеце назберат. Баба сушыла вельо овочів, котры пак выкорыстувала нп. до полуденків. Як не было іщы морозильників ани ледівок, хоснували пісок або ховали в певници, бо там єст найхолоднійше. Як з дерев, котры засадили, зродили ся овочы: вышні і ябка, баба робила з них ріжноракы компоты.

Днеска моя мама тіж робит вельо претворів з овочів, лем же не все з такых, котры сама засадила. Няньо часто оповідат тіж о тым, же дідо переказал му цінны знаня на тему дерев і меншых рослинок. Вчыл го, котре дерево має яку назву і якій овоч родит. Зберали они ріжне зіля, котре баба сушыла, завдякы ньому были здоровы і рідко хворіли. Баба любила зберати рожевы квіточкы, котры называла ценцерийом. Дідо вчыл нас, як найти дорогу в лісі. Завдякы ньому знам, же мох на дереві вказує напрям пілніч. Бесідувал вельо мудрых, придатных і інтересуючых річы на тему моды, культуры і языка. Што важне, давно дідове мали веце часу на вшытко, не жыли в поспіху і стресі. Тепер родиче не мают так вельо часу для нас, як дідове для своіх діти. Баба і дідо навчыли нас барз дуже, мене найбарже інтересувало все іх жытя і культурна ситуация на селі. Тепер знам, як дуже ся од них навчыла-м і дознала-м. Барз єм ім за тото вдячна.