Премію за приповідкы!

В першій половині того року на Україні была выдана в україньскім перекладі книжка Миколы Шанты Панонске чудовиско. Добра принагода про пропаґандістів знова раз писати выдумкы.

Переклад робив єден із антірусиньскых міфолоґів Андрій Любка. Тот не забыв оголосити, же роман написав представитель „найдавнішой україньской діаспоры“. Дружно ся ку пошырьованю україньской міфолоґії недавно придав далшый русинофоб і міфолоґ Олександр Гаврош.

У своїй статі Роман-застереження для агресорів: «воєнне чудовисько» пожирає саме себе, котру публіковав на порталі Радіо Свобода, і пак знова публіковав під назвов  Великі трагедії маленького народу на порталі Закарпаття онлайн, знова пише такы выдумкы, же середньовікы арабскы приповідкы тісяч і єдной ночі суть проти того тяжкый аматерізм.

Кедь смотриме на історію русиньской діаспоры в Сербії, пак є важнов дата 17-ый януар 1751-го року, коли радник Марії Терезії і адміністратор Кральовско-державного Бачского діштрікту в Зомборі Франц Йозей де Редл підписав першый урядный документ – Контракт о насельованю двасто русиньскых ґрекокатолицькых родин зо Земпліна до втогдышнього Великого Керестура. Пізніше там приходили і далшы Русины, і з іншых частей Угорьска.

Но подля Гавроша на Нижню землю ішли „закарпатьскы Українці“, котры „перебывали на такім архаічнім рівні розвитку“, же там пішли іщі зо стародавнов назвов Руснакы. Золотым клинцьом у Гавроша є тверджіня, же тот „мікроетнос“ выводить своє коріня з часів „нашой сполочной Україны-Руси“.

Не мож мі не придати ся ку єдному із коментуючіх статю, котрый ся звідать Гавроша, што курить, кедь в середині 18-го столітя пише о „закарпатьскых Українцях“.

То, же Русины у Сербії мають коріня в „сполочній Україні-Руси“, є уж демаґоґія тяжкого ранґу. Пан Гаврош бы ся мав вернути до основной школы і добрі слухати лекції з історії.

Зрекапітулуйме собі написане Гаврошом з поясніньом. Русины зо Зепмліна, котры уж в тім часі мали доста словакізованый язык, значіть асімілачный проґрес на них быв підписаный, были на такім архаічнім рівню, же ани не знали, же не суть Русины, але же суть Українці. Монархія так само архаічно справовала ся, кедь не покликали Українців.

З тым недорозуміньом Русины, котры іщі перебывали в бронзовім віці, одышли на Нижню землю. Якбач на мамутах. Кебы дакус почекали, кебы їх стигнув іщі даякый Гаврош на Земпліні, могли зажыти промыслову револуцію і одыйти з назвов таков, яку мали мати – Українці.

Навеце, „закарпатьскы Українці“. То нич, же термін Закарпатя є привлеченый комуністами по войні, а іщі і Волошин мав Карпатьску Україну, а не Закарпатьску. Уж ани не бісідуючі о тім, же Зепмлін, одкыль одышло найвеце Русинів, має з днешнім Закарпатьом довєдна тілько, як Київ з Байконуром.

То, же Русины у Сербії мають коріня в „сполочній Україні-Руси“, є уж демаґоґія тяжкого ранґу. Пан Гаврош бы ся мав вернути до основной школы і добрі слухати лекції з історії. Жебы знав, де была Київска Русь, де Австро-Угорьска імперія, де котрый народ жыв, і де є з палцьом на мапі він, кедь бісідує о Земпліні або днешнім Закарпатю.

Недавно быв Олександр Гаврош знова раз оціненый. Став лавреатом конкурзу Гранд Коронація слова за пєсу про діти. Твор быв написаный на основі „закарпатьскых“ народных приповідок. Значіть, русиньскых. Того народа, о котрім так богапусто пошырює лжи.

Приповідкы про діти якбач Гаврошови ідуть, но приповідкы, котры пише про дорослых о Русинах, суть так оріґіналны, же нам не зіставать нич інше, лем жадати, най уж го оцінять і за них. Премію про Гавроша за приповідкы! І най їх уж радше не пише, бо ціла його далша творчость пак може выйти про тото на сміх.

Статя была написана як коментарь „Вступне до контроли“ лемківского радія lem.fm. Жрідло фотоґрафії: Wikipedia.com.

ТЕКСТ НАПИСАНЫЙ В ПРЯШІВСКЫМ СТАНДАРДІ РУСИНЬСКОГО ЯЗЫКА