«Над Фльоринком днешнє небо темны барвы привділо» – пращаня Івана Дзядика

Тяжко добрати добре слово, кєд хоче ся написати штоси о похороні. Бо ци о похороні мож повісти, же был «гардый»? Може і так – в значыню достойного одпроваджыня помершого на місце вічного спочынку. А тым барже, коли споминати приходит нам (уж споминати…) пращаня особы важной для лемківского світа культуры, представника остатнього поколіня, котре запамятало дітячыма очами давный наш світ.

За скоро пришло нам пращати Покійного Івана Дзядика. Знал єм того чловека не як Івана ци Йоана, а просто Пана Ваня, бо так – наштоден, народньо звертали ся до покійного його близкы, знаємы, товаришы. 12. грудня/децембра, на 85. році жытя перестало бити його серце. За скоро… кєд порівнати і так певну релятивну долгіст чловечого жытя. А при тым, кєд подумати, што ледво перед 5 місяцями перше сам пращал свою супругу – бл. п. Яніну зо Святківскых.

Оддайме голос тым, котры попращали Івана Дзядика словом. Похоронны богослужыня зачали ся 16. грудня/децемба в ліґницкій православній церкви Воскресіня Христового (одслужено Парастас, окрем пароха, служыли о. прот. Богдан Репела з Любіна і о. Адам Горбаль з Зимной Воды і Михалова), а о ден – по Божескій Літургіі одбыл ся чын Похорону і одведіня Покійного на цмонтір до Ліґницкого Поля, де спочал при жені, серед чысленно там похороненых родаках.

В храмі пращальне слово выголосил настоятель ліґницкой парохіі, о. митр. Любомир Воргач, якій припомнул жертвенніст Івана Дзядика для православной Церкви – підпору церковных діянь і стояня на стражы памяти о лемківскым бытуваню на рідній земли. То Іван Дзядик был ініциятором поставліня Пропамятных Крестів во Фльоринці, а пак за слідом Фльоринчан пішли дальшы.

В ліґницкій церкви, в котрій все был присутный, пращали І. Дзядика рідны і приятелі. Пращал ся з Покійным 98-літній дяк, писменник і лемківскій діяч – Адам Барна.

Жытя Покійного представил шыроко уж над гробом його рідный – Василь Дзядик з Любіна. Оддайме му місце: «[…] Дорогій нам во Христі, Брате Іване! Хоц неє Тя уж серед нас, то все будеме чути Твою присутніст. Был єс особом дуже вражливом на людскє жытя, одданый справі Лемків. Был єс єдным з першых штырьох одважных, котры в 60. роках хотіли в Зеленій Горі заложыти лемківску орґанізацию, але перешкодил вам в тым вызначеный през Уряд Безпекы урядник. Памятам, як єс оповідал тото мому няньови. 4. марця 1989 рока записал ся до Стоваришыня Лемків […]. Діял на початку Ватр в Михалові, засідал на першых Медженародных Бієнале Лемківской/Русиньской Культуры в Креници. Одвиджал Зындранову з нагоды свята Од Русаль до Яна, якы орґанізувал Федір Ґоч, котрого вшыткы памятаме. Одгрывал ролю в фабулярных фільмах Андрия Копчы. За свою діяльніст в 2019 році Капітула Стоваришыня Лемків нагородила Ванця нагородом Никыфора – Епіфана Дровняка за труд жытя одданый для лемківской культуры».

Василь Дзядик од Покійного по польскы звернул ся до давных спілпрацівників Івана Дзядика, його другів. Подякувал шырокій родині і особам, якы стрітил через своє жытя. «Покійный дякує Стоваришыню Лемків в особах Презеса Андрия Копчы – Ведучого Заряду, Євгенія Габуры – Ведучого Кружка в Пшемкові, Аліні Гнатишак – Ведучой Кружка в Любіні, як рівнож дякує шефови Лемківского Ансамблю Пісні і Танця «Кычера», Юрийови Стариньскому. […] Дякує і пращат ся з Лемками, селянами і колеженством парафій Ліґниця, Любін, Ґлоґів, Бучынка, Студзьонкы, Рудна, Липины, Зелена Гора, Вроцлав, Зимна Вода з Михаловом і вшыткым. […] Спомний собі там – в Небі, каждый ден, там, де ся єс вродил, бавил з колеґами, купал в Мостишы, і кохану Твою Фльоринку. Был єс честным чловеком і правдивым Лемком. Дякуєме за вшытко, што єс вчынил для нашого народу. Твоя патріотична постава буде для нас взором, доціняме єй і щыро дякуєме» – продолжал.

Дальше по польскы слово выголосил Теодор Габура з Высокой. «Был не лем мастером слова, красомовцьом, якій знал пірвати серця слухачів, але тіж чловеком великой амбіциі і осягнінь. Пращаме чловека, якій в жытю ішол за вартостями, котры повинны быти для нас взором до послідуваня. Был патріотом в найкрасшым значыню того слова. Любил свій малый нарід, свою рідну страну і культуру, в котрій ріс. Його патріотизм не был голосный, ани на показ. Тихій, штоденный, але глубоко щырый. Бо патріотизм то не лем любов до землі, але предовшыткым любов до люди, котры на ній жыют. […] Хоц його професийна стежка завела го на высокы становиска, николи не забыл, одкале выходит, вертал до рідных лемківскых Гір, ци тіж до Михалова, де ся выховал. […] То завдякы такым людям, як Ты, Лемкы по выселіню не розплынули ся в мори більшых народів – польского ци украіньского. Был єс приміром того, што Лемків мож выгнати з Гір, але Гір з лемківской душы ся не выжене.

Добрым словом пращали Івана Дзядика і його польскы приятелі зо Злоторыі, в котрій прожыл долгы літа. Од імене ґрупы приятелів выступил єден з них.

Місточко Злоторыя, находяче ся на Нижнім Шлеску, не было і не єст за великым скуписком лемківской меншыны на західніх землях. О тым, што Іван Дзядик был єдным з тых, якы творили невелику лемківску громаду як раз в тій місцевости, підчеркнула Мирослава Рыствей-Скібіньска. Своім вершом подякувала Покійному – бо як додала, Іван Дзядик ціле жытя писал о інчых і для інчых:

Над Фльоринком днешнє небо
темны барвы привділо,
бо єй Ваньо – сын той землі
стрічат ся з могылом.
Не на земли, котра серцю його
така близка была,
лем на тій, на котрій істория
му кафтан привділа.
Не забыл Він николи
де його коріня,
давал приклад молодым
чым-же єст істніня
Той тугы за своім
і той чыстой простоты,
бы ся не стыдати свого,
не чути чужой підлоты.
Най-же тото Ваше
чудове істніня
буде для нас вшыткых
причынком творіня.

«Представлям тоту маленьку лемківску громаду в місті Злоторыя. В місті, котре выбрал на свою хыжу на чужыні. Тых пару родин доля розшмарыла до того найстаршого міста, прібувано вкрыти іх достоменніст в 80. роках, бо страх брал гору. Пан Ваньо, без огляду на часы, систем і вітры істориі завсе бесідувал голосно, одкаль єст і кым єст. […] То з ним мала єм приєміст, як вісемнадцетлітня дівка на зламі 80. і 90. років, іздити на пробы пєсы Одтяте коріня, в котрій обоє сме грали, а котра была для него пребарз важна» – кінчыла.

Од імене ансамблю Кычера бл. п. Івана Дзядика пращал Юрий Стариньскій. «Пане Янку, хочу Вам подякувати за тото, што сте зробили для мене приватні. […]. В ансамбли Кычера, в Лемківскым Весілю, грали сте барз важну ролю. Дякую, же аж і в тых остатніх місяцях, коли сте были хворы, коли треба было вказати листы своіх близкых, якы были опубликуваны в книзі Переселили нас мусово, і днеска тоты листы можут посвідчыти на наступны поколіня. Дякую Вам за тото, што сте в остатніх днях свого жытя згодили ся на спомины, котры недолго будут выемітуваны в проґрамі Траґедия Лемків на каналі History Hiking, бо тоты Вашы спомины, думам, сут такым образом траґедиі нас вшыткых. І дякую Вам за тото, же сте были одважным чловеком, котрый николи не стыдал ся бесідувати правды і вытігати долони до другого, потрібуючого чловека» – бесідувал Стариньскій.

На сам конец слово од орґанізациі, до котрый належал Покійный, мал Андрий Копча – Ведучый Головного Заряду Стоваришыня Лемків. «То был чловек барз вражливый, з котрым мал єм приємніст спілпрацувати през тридцет пят років. Не буду бесідувал о тым, што робил в Стоваришыню і для Стоваришыня, хоц знам, же його заслугы были ту уж підкрисляны […]. Але был то доправды хтоси барз вынятковый. […] Для ня то была велика чест, же мал єм Тя нагоду Ваню познати. Был єс старшый од мене о пятнадцет років, але сме скоро перешли на ты. Но, то нормальне, коли ся люде стрічают і мают єднакы погляды. Без дискусиі, без отіганя ся, принял єс ролю в моій драмі Одтяте коріня. Од того ся зачала наша спілпраца. Потім єдночасно стал єс ся барз важным членом Стоваришыня Лемків, членом Головного Заряду, членом Головной Ревізийной Комісиі. […] Не бесідую уж о Ватрах в Михалові, де єст так само робил як Директор… То буде забавне – бо ся двох Директорів зобрало… і малювали пліт. Але такій был Ваньо. […] Был то чловек, на котрого мож было все рахувати. Заграл єс в моіх фільмах, заграл єс тяжкы ролі, неприємны. Але єс заграл. І то направду – барз добрі. […] Зато дякую Ти, Ваню, же-с жыл і был. Же єс был як Лемко і жыл єс для Лемків» – кінчыл Ведучый Стоваришыня Лемків.

До гробу зложено жменю землі з рідной Фльоринкы, котру на своє пращаня зрыхтувал сам Покійный. Хотіл взяти зо собом там, де пішол, частку давной, рідной Лемковины. Вічна Йому Памят!

фот. Анна Рыдзанич, Севериян Косовскій