Одышол непересічний чловек, щырий паріота Лемковины

24. жолтня 2016 р. в Бжеґу к. Ополя в сімдесятым осмым році земской дорогы вмер Владимір Тудуй – чловек, котрого жытя, смотрячы з лемківской перспективы, было нияк нетыпове для нашого культурового кругу. Найбарже плідны рокы свого жытя провьюл на сцені, сценах світа, што – особливі днес – іщы не є для нас чудным, але провьюл іх як артиста – ілюзийоніста, єдиний, якого знам, ци на жаль – уж лем знал, Лемко з такым фахом, професийом ци провенієнцийом – як то не звати.

Жытя Владиміря Тудуя мож поділити на дост выразны періоды. Перший – то дітиньство в Горах, в Боґушы, котре закінчыло ся барз смутно, бо не лем – як для вшыткых – выгнаньом з рідного гнізда, але і, на нeдолго передтым, смертю Мамы. Другій період то привыканя до Заходу («нашого»), привыканя до новой мамы, понеже няньо оженил ся другіраз, наука, праца. Третій – період сцены, котрий явил ся з нисенита, мал свій підперіод в Польщы, а пак перенюс ся, сперша на европейскій Захід, потім – на долгы рокы – за Вельку Воду. І четвертий період, деси од другой половины 90-ых років минулого столітя – зас на Лемковині, фізычні, хоц не лем, в Креници, але полнотом душы – в рідній Боґушы, де на приведеным до порядку цмонтері поставил памятник Мамі і попри Ній вказал сой місце для себе…

Так бы вызерало тото жытя в пиюльці. Та понеже заперти го в двох акапітах, было бы нечестю, приведу порівняно обшырний допис сперед сімнадцетъох років, коли то мал єм дяку повісти:

Першыраз взріл єм го того рока на ватряній сцені в Ждыни – як ґылтал, пхал до ся пілметровы ножы, як розтолк молотком фляшку, вызул ся і босыма ногами ступал по шкляничынах, аж тріск кыршеного на дріботу шкла колол уха і серце, мурянками ходил по плечах. Та вшытко єдно, його штука (не штучкы!) не зафасцинувала бы мя аж так, кєбым не почул з його уст коментария до выступу… по лемківскы. «Кій фрас! — подумал єм – Лемко-факір!? Гей, Лемкы мают в собі духа артызму, до сьпіву, музыкы, до малюнку, до різбы, але все в традициі нашого культурового кругу. А ту?»

«Рад бым з ним побесідувал – думал єм дале, – але ци даст ся ткнути, вступит до бесіды?»

Дал ся ткнути. Лем зышол зо сцены, розбесідували мы ся барже по свойому нич пишу в «Бесіді». Бо выявило ся, же од вышнього кінця Болцарьовы (там, де мя почали) до долины його дітиньства лем каменьом шпурнути.

Вродил ся Владимір Тудуй – бо так ся зове – в Боґушы, 8 мая 1938 р. Уж там, як гварит, плянтали ся му чуда по голові. Але час, як знаме, тяжкій был. А потім пришол іщы тяжший. В 1947-ым нашол ся в Длуґоленці коло Вроцлава. Ішли рокы. Сьвіт ту нибы шырший, та час все не тот. Але кєд чуда толчут ся по голові?.. Деси в 55-ым, коли был учеником середньой школы в Олесници, трафил на выступ ґылтача огня… То было TOTO! Згварил ся з артыстом-факіром і тот дораз в ним вычул здібного ученика. Уж по парох місяцях блаженной трапезы зачали выступувати враз. Мали і гарду асистентку зо собом. Пращай школо! Сьвіт є великій, а люди з зачудуваныма очами на ним купа… Та войскова служба пред ним. Ні! Він по мотузку годен ходити, але на мотузку – ні! Втюк пред войском до гірництва, до Валбжыха, сподіючы ся, же гірнича естрада буде го потрібувала. Не завьюл ся. Обьшол з ньом цілий край… Та рефлексиі над лем зачынаючым ся дорослым жытьом єднако надышли. Може треба скінчыти бодай середню осьвіту? Гей. І допял того! Вечеровым трибом, працуючы за дня в любіньскій копальни міди. Пак сам вчыл. Пятнадцет років. Аж… Штоси заґыдзьґало, затужыло за сьвітлами ночы. І пішол! В танец жытя. До вроцлавской естрады, выступувати по нічных льокалях, во троє, зо сьпівачком і стріптізерком. Може дакус зато, же в родинным жытю ся не вело, а може?.. Штоси го кликало. Пішол!..

В 1979-ым гультнул «туристычні» до Америкы, але по році вернул. Пак отримал, як член Звязку Ілюзийоністів Польскых, запрошыня на Сьвітовий Зъізд Ілюзийоністів во Відни. Одтале, хоц не зараз, зачала ся його далека вандрівка. На. воловій скорі не списати тых доріг. Та цілком оминути не годен.

Тудуйова Америка, де осіл, означыла ся головні великым трикутником, опертым на Чікаґо, Фльориді і… Гаваях. На тым першым місци, осередку паромилийоновой польской еміґрациі в Америці, будувал основы быту. Дослівні – будувал, ремонтувал взяты на кредит будинкы, жебы іх вынанимати льокаторам і мати піняз. Там тіж выступувал враз зо знаныма артистами, якы приізджали з Польщы, м.ін. з В. Вільляс, Є. Поломскым, К. Кравчыком, з ріжныма ансамблями, котры акомпаньювали му при проґрамі. В екзотычным америцко-азийскым Гонолюлю выступувал при концертах знаного шоумена Дан Гоу (Don Но). На Фльориді мешкат од 1990 рока.

Барз собі цінит Фльориду, де мож – як гварит – выгрівати ріжны долегливости, назбераны од любіньскых копалень почавшы, де мал тяжкій выпадок, по нелегкы першы рокы еміґранта. Цінит сонце Маямі, але не забыват же сьвітит оно і над Лемковином, пораненом, лишеном насильні лемківскых сердец. Того літа ходил стежками рідной Боґушы, задумувал ся над гробами предків. «Треба бы – думал – огородити іх не лем любовію, але і міцным дротом, жебы полежали в спокою іщы хоц з парудесят років.»

Той осени стрічам часто Владиміря Тудуя на улицях Крениці, в урядах і – што треба бы поставити на першым місци – в церкви. Приходит до ней уж з власного, іщы єдного кутика на великій Земли. Гей! Купил ту мешканя… Виджу го часто. Нераз по другій страні улиці. Ани го не затримую, бо знам же ся понаглят. Задівшы капузу за голову, схоронившы ся од осінньой лемківской слоты, деси – легко, як по шклі – ступат, сьпішыт. Деси далеко, де сонце припікат на чекулядово, тіж має дім. Але видит ся мі – же ту, серед зеленых верхів Лемковины, єст му найтеплійше. (Петро Мурянка, Медже Боґушом а Фльоридом, босо, по шклі, «Бесіда», 5-6/1999)

Остатні Владимірьовы рокы были смутны. Жытьова напруга, в тым ци не найбарже сценічна, одбила ся на здоровю. Остала лем позитывна гордіст. Міг найти опіку в своім власным куті, при своіх, сусідах, знаємых, але не хтіл быти для никого тягаром. Постановил довершыти жытя в старечым домі, при чым тот дім перемінил ся в домы, наступний, і наступний. В першым з них, на Підгалю (не памятам місцевости) мал єм дяку го одвидіти враз його духовным опікуном, отцьом Петром Пупчыком, парохом Крениці. Замовил сой коляду, мало того – іщы і молебен в каплици старечого дому. Такій уж был, николи і ниґде не ганьбил ся свого, мало того – же ся повторю – свою лемківскіст, свою православніст всяди і все маніфестувал. А то в тутышнім климаті (мам очывидні на мысли загальнокультурову простір) нездорове. Ачий зато пришло ся му скытати од єдного до другого старечого дому. Остатній был в далекым Бжеґу. Ту тіж, в місцевым шпытали вмер.

Передтым замовил сой в завіті, жебы його похорон совершыл духовний опікун – о. прот. Петро Пупчык. І жебы совершыл в креницкій православній Церкви Св. Владиміра. Такоже і бысть – як рече Писаніє. В передден похорону одслужено парастас, одчытано Псалтыр, а по ночы – Святу Літургію і чын похорону, а при вшыткым оддано, щыро співал Вкадимірьови креницкій хор.

Замовил сой тіж Владимір Тудуй, як спомнено, місце на цмонтері – в рідній Боґушы. Як мож ся додумати, не было то діло легкє. Та завершыло ся щесливі – кєд мож так бесідувати пред білым лицьом смерти. І был то акт, з драмы, яком є безлюдна Лемками колишня Сандецка Русь (мам на мысли села Західньой Лемковины, де не остало ся никого з нашых), акт перший од такой сімдесятьох років, а бою ся, же і остатній, коли то похороено Руснака в рідній земли. Бо так сой желал. І желаня выполнил.

І дякуєме Ти, Владимір, за Твою любов до Лемковины, так нестрічану серед так нестрічаного жытя. Вічна Тобі Памят!

Оправданьом взглядом так пізно являючого ся допису є м.ін. тото, же ждали мы на обіцяны од родины В. Тудуя знимкы. Надіслал нам іх (шкода, же неє знимкы зо сцены) братанец Покійного, пан Кжыштоф Тудуй. Дякуєме.