О ничым

Раз

Перед хыжом уж ся розвиднило. Кряча і дерева, котры роснут в сусіды, сонце, іщы першыма слабыма промінями, лем што розъяснило. Тепер выглядают, як бы мали помаранчове листя, або обсыпаны были даякыма еґзотычныма овочами. Што то могло бы быти? Найбарже рацийональным было бы подумати, же то несподівано в маю пришла осін і тоты плямы, то не овочы, лем пожолтіле листя, котре моментальні злетит на землю і оставит по собі, на голузках, порожнє місце. А прецін то неможливе, шак од років ся призерам на тоты дерева і знам, же там роснут в шорі колячы смерекы. Лазікувал єм там нераз, поколол єм ся о них, а зза плота великы псы сусіды брехали, але не зо злістю, як на інтруза, котрого треба одстрашыти на все, жебы сой пішол і николи не вертал. Возвищали лем, же кавальчык обгороджений плотом приналежыт панці, котра кормит тоты три великы псы, а сенс іх жывота то тото страшыня.

Попри тому, того сусіда, котрий нашол ся надсподівано близко плота псы не одстрашают. Брешут штоправда, але чысто інчий вызвук має тот вайк. Єст якысий помішаний. Кус горозний, шак пес, сторож свого царства, є все сторожом і не годен выйти з ролі, ани сусіда не годен іґнорувати, а покус приятельскій. Як бы хотіл підповисти – сусіде, та видиме тя штоден, як сой там штоси робиш в загорідці, або сідиш на терасі і попиваш якысы чорны напиткы, котры нам на кільометер смердят гірше, як найпідлійшы помыі нашой ґаздыні і не потреба нам на тя реаґувати, бо сме не бортакы, ани аґресивна драпіжна дич. Професор Павлов придумал си нас тресувати, жебы сме ся слинили не на вид кобасы, а, на примір на вид нього самого. Зато треба нам погавкати на тя кус лем з обовязку, веце жебы ся привитати з тобом. Видиме тя чудаку, же в загорідці найчастійше нич не робиш, лем позераш на крякы і дерева і роздумуєш о ничым. Не єс нияк нам інтересуючий. Николи ани ся не зреванжуєш, жебы-с і ты на нас одгавкнул. Товды бы-с почул гавк зо тридцет разів голоснійший од твого. З тебе ниякій наш камарат, а на ворога тіж ся нам не надаш.

Штораз теплійше, близко і дале оголашают свою очывидну присутніст вшыткы дыхаючы сотворіня того світа. Тепер видно добрі, же трава зас зросла. Ани не знам коли…

Уж не єм молодым парібком, котрий си придумал, же стары то ся мало знают на світі, жытю і модерній музыці. Же згідний світ, такій земскій рай то ся робит от так. Пальцями – цвинк – готове! Молоды рахуют, же сперечкы выкликуют стары, брыдкы і запеклы бортакы. Такы, з котрыма ся не даст піти на пиво. Тоты, з котрыма ся даст піти на пиво, сут все лем наймудрійшы, честны і несварливы.

Сам не знам, коли то было, як єм ся дознал, же ниякых проблемів не мішат ся з алкоголом і што нехыбні придут они самы з часом? Тепер єм уж на граници медже тыма роками, коли ся має даякы пляны до зреалізуваня, а тыма, коли остало уж споминати. Іщы фурт єм покус практычний, быстрий чловек в середнім віку і рахую, што єм пожаданий камарат до ріжных шаленот. Жду на позваня на імпрезы, котры орґанізуют тоты непристалы, а і тоты зіпріты. Годен єм фурт іщы деси піти попризерати ся, познати другых, послухати, навчыти ся дачого.

Та чом штораз частійше ся одзыват во мі знеохочыня? Не хоче ся мі никому уж поясняти дакотрий раз тото саме. А ци во світі жде хтоси на тоты моі «мудрагельства»? На што то дакому потрібне, жебы-м му постійно оповідал, тото само, як катарина? Таж прецін, все незнаєміст, іґнороанция, зла воля, природна противніст, примітывне циґаньство – сут видны на кільометры. Не лем я іх виджу. Гавкнул бы-м скорше на волкы сусіды, так по приятельскы, жебы і они знали, же єм ім рівний. А ци то вартат озывати ся до брехачів, коли кінчат – до передуманя… Так видно одраз, же думаня вымагают од інчых, не од себе. Коли дахто деклярує культурніст, то ясне, же сам буде парадні хамил.

Два

Запер єм очы. Не знам на як долго… Думам, же іщы за студено. Приємні ся не понагляти, не одчувати стану перманентного обовязку і здвигы емоций. Надію ся, же нарід, котрий ня принял за члена, без застережынь, одраз, коли-м зголосил до нього акцес, остає в лемківскым «ТУ(полеві)» на стежці, і на курсі. Тепер, коли летит, не важне є для мене, ци не жде го катастрофа. За пізно на зміну.

Очы, то чудний орґан зору. Нераз, коли мам іх отворены, не виджу нич. Коли іх запру, то ся зачынат концерт і проєкция, як в кіні. Фурт ся вказуют образы, акциі, будучы подіі. То найчастійше. Надзвычайні рідко минуле. Родина, которй уж не-є. Ани сам не знам, ци даколи приснил ся мі Духнович? Зато ріжны обсесиі і сурреалістычны звиды, іх взрил єм до фраса.

Не знам, ци не ліє? А най си ліє. Ани не мушу знати… Пробудило ня зас гуканя птаха. І по што зас оголашат свою присутніст в природі? Кому она потрібна? Думам, што лем такым як і він сам. Но, може іщы тым, котрых інтересує пожертя го на полуденок. Іншых лем мерзит тото його оголошаня бытя. В кухни, за виглядом, позерам на квитучий на біло лелияк. Єст якысий модифікуваний, щыплений. Має велич квітя, а голузочкы так тоніцькы, же єдна під тягаром той сконцентруваной красы, аж обвісла. Коли бы вітер подул, та бы єй вломил… Што з того, коли през короткій час не має рівных над себе. Тепер виджу, же ружы сут праві пожерты през хробакы. Ци они встигнут ознаймити свою візуальну красу, нич як смачна пожыва счезнут? Як заквитнут то будут з них хыбаль семерацкы ружы.

Іщы може бы-м си нашол даяку маленьку пасию. Дашто такє, як колекция старых почтовых карток. Але нияк не одчувам, же могло бы ся то мі даколи сподабати. Позерам по загороді, овочы завязали – вышні і сливкы. Черешню зас обдзюбают, нич пристане. А попри тым не знам ци не будут хробачны. Дознал єм ся пізно, же черешні бывают хробачны. Як си подумам, кілько єм іх зіл, закля єм ся того дознал… Може то природне, же люблят нас і паразиты жерти? Ноны, як бы брати природны принципы, найбарже зо вшыткых. Лем ци і черешня, або груша може быти для дакого якысым паразитом?

Три

Зачал ся нормальний, ясний, теплий ден. А я задумал єм ся над роззвіздженым нічным небом. Мам го в памяти. Тото обзеране, розписане на повалі храму, намалюване, сфотоґрафуване. Спосеред мраку ночы, дашто ту і там мі ся блискат, припоминат, дозвалят ся надіяти. Розповідат запамятану з дітинства історию з першой мойой церкви і облича давных Лемків, котрых єм виділ і чул, як ся разом молили. Так они давно тому вшыткы поклякали і смиренно сотворили товды абстракцийний выідеалізуваний быт. По роках єм зрозуміл, же товды, в третім року свого жытя, то єм взріл – Нарід. І священник, котрий там служыл был, як і они – Старорусин. За скоро од мене они вшыткы одишли, за скоро… Озывают ся найдавнійшы спомины. Деси сут во мі на все, грают мі в душы.

За облачком яр ся маіт. Треба ся зобрати даяк в собі і написати на раз, два, три дашто… Косил днес не буду. Фурт ся тішу на тото, же пак сой сяду і почытам. Мам три новы книжкы. Може дахто до ня напише… І будут то моі облюблены товаришы.

Такой поярувал єм.

В проґрамі вызвучала співанка Мариі Мачошковой – Сидить дівча за столиком. 

https://www.youtube.com/watch?v=Vttrv9f32PU

на фото – дркууване, модре полотно на кабат.