Наш золотый муж є выповідьов о блаженім і о приятельстві

Кінцьом 2017-го рока вышла із друку по словацькы писана нова книжка занимаюча ся блаженым священомучеником Васильом Гопком од автора Станіслава Буйды мол. під назвов Наш золотый муж. Розговор із о. Франтішком Данцаком о бл. свяющеномученикови Васильови Гопкови (Náš zlatý muž. Rozhovor s o. Františkom Dancákom o bl. hieromučeníkovi Vasiľovi Hopkovi).

Книжка є вынятковов. Можеме коло ньой забыти на множества детайлных історічных фактів, котры бы документовали цілый жывот пряшівского єпіскопа помічника, як є то векшынов при академічных, історіоґрафічных роботах. Книжка нє є ани роман. Публікація є выповідьов Данцака, котрый одповідать на ворпосы Буйды, є о приятельстві з блаженым священомученком, о його святім жывоті, котрый пересвідчів і самого Данцака, і одкрыто говорить о фактах, о котрых ся дотеперь векшынов мовчало.

На зачатку былиа доброта і писма

Франтішка Данцака, ґрекокатолицького священика, автора понад 120-ох публікацій, члена Сполку русиньскых писателів Словеньска, довгорічного публіцісту, бывшого редактора і шефредактора ґрекокатолицького часопису Слово не треба даяк окремо представльовати. Його ціложывотна робота, робота плодного автора, є людям достаточно знама і через ню і його особа. Но вже менше людей знає, же Данцак быв особным приятельом Василя Гопка, його довірником, а властно так дакус і сыном у вопросі навернутя ку ґрекокатоликам.

Вшытко ся то зачало іщі в році 1966. Данцак, хоць быв покрещеный як ґрекокатолик, по році 1950, коли была заказана Ґрекокатолицька церьков в Чехословакії, скінчів Православну богословску семінарію в Пряшові і быв высвяченый за православного священика. В році 1964 пришов служыти до родного села єпіскопа Гопка – до Грабского. Село довгы рокы не мало священика, люди ся не хотіли піддати примушеній православізації. І кідь Грабске было реліґійно розділене од І. світовой войны, меджі роками 1950 – 1964 быв селі лем єден православный священик, і лем два рокы.

Данцак пришов і чекав го успіх, успіх вдяка його роботі. Наперед зачав оправовати фару, котра была в дезолатнім стані, пак ся пустив і до церькви. Реліґійно розідлены жытелі Грабского нараз зачали ходити до церькви. Вісти о сітуації донесли ся і ку Гопкови, котрый быв по пропущіню із арешту, по котрім слідовав заказ стримовати ся на выходній Словакії, інтернованый в Осеку в Чехії. На приказ владыкы Гопка єдного дня Михал Петренко (двоєрідный брат єпіскопа) приніс на фару різы і чашу з далшыма богослужебныма предметами. Тоты річі даровав владыка храму в Грабскім по своїй єпіскопскій хіротонії. По 1950-ім році, примушеній православізації, были з церькви взяны і скрываны цілых 16 років. Данцак брав за потрібне подяковати за тот екуменічный акт владыкы, котрый ся тримав свого єпіскопского мотта: Да вси єдино будутъ, і так о 4 дні пінзіше, 16-го фебруара 1966-го року написав до Осеку владыкови писмо. Гопко одписав. І то быв зачаток глубокого приятельства меджі ґрекокатолицькым владыком і православным, пізніше ґрекокатолицькым священиком.

Факты, о котрых ся не бідісовало

Данцак у одповідях на вопросы Буйды інтересно бісідує о особі Василя Гопка, як го знав він од зачатку, родячого ся приятельства із єпіскопом, котрого колись іщі як малый хлопець видів в церькви, аж по конець – никым неочековану скору смерть запричінену отровліньом дякуючі довгодобому подаваню арзену єпіскопови. Як раз приятельство єпіскопа Гопка, котре владыка зачав у хвілях, коли то вызерало быти неможливе, жебы перзеквованый ґрекокатолицькый єрарха проявльовав таку любов до ближного – православного священика, наконець принесло плоды і в тім, же в році 1968, коли была знова леґалізована Ґрекокатолицька церьков, Данцак вернув ся ку ґрекокатоликам із цілым селом і став ся єднов із основных особностей навертаня, головно в окресі Бардейов.

Є правдов, же Данцак часть із 72-ох писем, котры собі з цілой корешпондецнії зохабив, вже публіковав у своїй книжці Da vsi jedino budut, но теперь одкрывать і темы з решты корешпонденції, а головно бісідує і о справах, котры ся одбыли коло особных стріч, котрых сам быв свідком. Данцак тотраз не выхаблять про многых іщі жыючіх бізовно неприємны темы. Темы, котры у світі служыли на діскредітацію і одшмаріня епіскопа, но наконець послужыли на його вынесіня на престол.

Русиньскый родолюб, твердый ґрекокатолик, покорный чоловік

Данцак в розговорі бісідує о єпіскопови так, як го мав можливость знати. Як о чоловіку мудрім, высокошколованім, чоловіку, котрый поучовав, но робив то все з любвов і ани люди, ани священици ся го ниґда не бояли, о чоловіку, котрый быв строгый, но в першім ряді сам на себе. А так само як о чоловіку, котрый прияв вшытко, што му жывот приніс з великов покоров, все з віров в Господа, ку котрому ся безпрестайно молив почас цілого дня. Казав довго, мудро, все по русиньскы, і подля Данцака быв може облюбленішым меджі народом як Ґойдіч. Но він ниґда не хотів конкуровати свому „надрядженому“. І ниґда ся не поставив проти надряженым ани втогды, кідь ся му єднозначно зробила кривда іщі і з боку церькви.

В книжці ся мож дочітати, же владыка при особных розговорах все бісідовав по русиньскы. Як Данцак говорить, своїм лемківскым діалектом, котрый є в селі Грабске і в цілій околіці. Кідь было треба, говорив і по словацькы, но сам признавав, же по словацькы добрі не знать, кідьже быв Русин і школы мав мадярьскы. В корешпондецнії з Данцаком писав векшынов по русиньскы, будь народным языком або тзв. карпаторуськым (язычієм), котрый ся втогды хосновав як язык інтеліґенції, пару писем написав і по словацькы. Гопко быв гордым Русином патріотом, котрый мав у своїм сердці свій народ, на якім му залежало.

Книжка одкрывать і вопрос запроваджаня словацького языка до літурґії по році 1968. Раз мав на похороні на Земпліні повісти: Не буду шпівати Pane zmiluj sa! Но Данцак говорить, же Гопко не быв за його думками a priori проти тлумачінь до языків народів. Скоріше ішло о то, же любив тото своє, в чім выростав, котре хотів сохранити про свою церьков, своїх людей.

Іщі в часах чеського выгнанства в корешпонденції писали Данцак з Гопком і о православії. Гопко быв твердым ґрекокатоликом, котрый, як говорить Данцак, може в дакотрых хвілях вызерав, як кібы собі думав, же тота церьков ту все была од Ісуса. На другім боці владыка писав Данцакови, же він ся чує быти православным, но такым православным, якыма были св. Василій Великый ці іншы великы отцьове восточной церькви. Крітіковав православіє, котре было в його очах детерміноване головно в повязаню із московсков церьквов.

Покараный і властныма, без єпархії

Як раз владыків русиньскый патріотізм, облюбленость меджі людми, што было небезпечне про комуністічны власти, но і часть ґрекокатолицького духовенства, зограло свою роль і по році 1968. Втогды, по тім, што владыка ріскованьом свойой далшой перзекуції выбавльовав, жебы Прага позволила діялность Ґрекокатолицькой церькви в Чехословакії, не є выменованый як єпіскоп помічник за пряшівского єпарху, кідьже Ґойдіч вже быв по смерти дакілько років, а зіставать лем „помічником“,  святячім єпіскопом, і єпархію зачінать адміністровати ордінарь Йоан Гірка.

Тему, о котрій ся так само дотеперь вельо не бісідовало, Данцак в розговорі документує діями, котры сам пережыв і писмами, котры в тім часі од владыкы дістав.

В єднім із писем владыка сам пише, же священици із тзв. Акчного выбору, котрый выникнув в Кошыцях в році 1968 з цільом обновити Ґрекокатолицьку церьков, го не хотять. Хотять самы рядити церьквов без нього. За єдну з причін владыка бере то, же не є Словак, а Русин. Векшына священиків Акчного выбору было прословацького напряму, твердше повіджено – словакізаторів. Но нич бы ся священикам не подарило, кібы на то не мали „печатку“ з Рима.

На кінцю рока 1968 Гопко одходить до Рима рішыти сітуацію. Но не чекать го выменованя за пряшівского єпарху. Навспак. Сам Данцакови пише, же го хтось в Римі очорнив, зробив з нього псіхічно хворого чоловіка, невалушного вести єпархію. В особнім розогворі му владыка повів, же в Римі докінця, по комуністічнім арешті в Чехословакії, дістав арешт домашній од церькви. Не міг ниґде іти, рішыло ся о нім без нього. Владыкы ся нихто не застав, лем америцькы ґрекокатолици мали пропоновати в тій сітуації, жебы быв выменованый за тітуларьного архієпіскопа пітсбурзького. Но ани тото не перешло і было о тім пізніше тихо.

Владыка складну долю принимать. Як все – з покоров. Данцак і писма свідчать як то владыка бере. Гопко покорно бісідує, же буде робити, што треба, без нього і так бы не мали посвячены антімензіоны, святити богословів, міро ани служыти архієрейску літурґію не годны без нього. В тій покорі служыть аж до свойой смерти. Цілый час, наперек тому, же не быв єпархом, візітує парохії, тішыть ся облюбі меджі народом, а головно, служыть своїй церькви, за котру вже вельо пожертвовав і дав бы вшытко.

То, же о тых справах або цілоково о особі Гопка ся „не говорило“, „не мало говорити“ або „не хотіло“, свідчіть і факт, же кідь ся іщі почас комунізму хотів приготовити жывотопис владыкы, лем трьоми священици (несловацьлке крыло) зареаґовали на апел, жебы написати о Гопкови особны скушености. Данцак о тім детайлніше говорить як раз в книжці.

Нашто така книжка?

Книжка є цінным вкладом про темы, котры одкрывать і про форму. Є то досправды выповідь, свідоцтво ці може сповідь Данцака о жывоті Гопка, а може аж жывоті з Гопком. Є то книжка о Гопкови, як го знав Данцак. Но она є цінна і про далшы факты.

Сам Буйда в спередслові пише, же як раз Гопкови, в порівнаню із далшым блаженым єпіскопом Ґойдічом, ся не дає приналежна почливость, же якось зіставать в тіню свого на земли „надрядженого“. І так собі автор думать, же треба „мученикови в арешті і мученикови сердцьом, Русинови, люблячому Католицьку церьков і Хріста, за котрого пережыв і оддав свій жывот,“ давати векшу почливость, веце о нім знати, і кідь о тоту славу ся він сам не намагав.

Я можу лем быти согласный. Нова публікація є цінным вкладом, але є лем далшов частьов мозаікы, котру бы наша ґенерація мала о так великім чоловіку, котрый быв даром про наш народ, а і про цілу Ґрекокатолицьку церьков, выскладати, покля іщі жыють тоты, што памятають. І зато є кажда книжка о Гопкови, тота омного веце, кідьже є то свідоцтво жыючого чоловіка,  потрібна.

Думам, же книжка не є добра лем про ґрекокатоликів, Русинів. Она є добра про каждого, хто інтересує ся нашов історійов в часі комунізма, хто хоче веце видіти до сітуації Русинів, ґрекокатоликів, а і православных, до їх взаємных односин і причін того вшыткого, што доля нашому примушено розділеному, заказаному народу по році 1950 принесла і што принесла тым, котры тот народ з добрым заміром хотіли вести через комуністічну пустыню і сохранити го при жывоті. За тото належыть подяка як авторови, так і Данцакови, котрый одкрыто одповідав.

О авторови

Мґр. ЮДр. ПгДр. Станіслав Буйда мол. (1987) ся народив у Бардейови і походить із села Кружльов – часть Кружльовска Гута. Середню школу Обходну академію закінчів у Бардейові, по матуріті на Панаевропскій высокій школі в Братіславі выштудовав право і на Педаґоґічній факулті Універзіты Коменьского в Братіславі соціалну роботу. В роках 2011 – 2017 штудовав на Ґрекокатолицькій теолоґічній факулті Пряшівской універзіты і священьску формацію здобыв у Богословскій семінарії П. П. Ґойдіча в тім самім місті. Робив соціалного робітника, быв екстерным докторандом на Высокій школі здравотництва і соціалной роботы св. Алжбеты в Братіславі. Є автором публікації Ґрекокатолицька парохія Кружльов (Gréckokatolícka farnosť Kružlov, 2017). Того часу в Братіславі учіть реліґію, є публіцістом і служыть як піддіакон.

ТЕКСТ НАПИСАНИЙ В ПРЯШІВСКЫМ СТАНДАРДІ РУСИНЬСКОГО ЯЗЫКА