Дорогый Александре!

Пробачте, же-м Вас ословив дорогый Александре, але писати писмо, і ословльовати Вас „отче Духновіч“, бы мі пришло менше особне. І я Вам хочу написати аж барз особнo, хоць сьме ся ниґда не стрітили. Того року минать 150 років од часу, коли сьте умер і я не знам, ці Вам од втогды дахто написав. Якбач ніт. Зато єм днесь вырішыв написати я. Жебы сьте знали, што з Вашым народом. По тім, што сьте умерли, вельо справ помінило ся. Вельо справ было про Русинів смутных.

В році 1914 зачала Перша світова война. Тота значіла конець монархії, в котрій Русины жыли довєдна під єднов стріхов. Але было то на дашто і добрe. Русины Пряшівской і Підкарпатьской Руси приєднали ся до Чехословакії і стали ся першыраз в історії державотворным народом. Вєдно з Чехами і Словаками. Може не будете вірити, але мы зачали будовати свої школы, учіти ся по свому, нашы люди были у владі і в парламенті, пережывали сьме свободный розвиток нашой народной ідентічности і не были сьме нич менше, як другы народы. Нажаль, і тот наш „добрый татічек Масарик“, котрый быв презідентом републікы, не мав інтерес о нашых Русинів на Лемковині і так они зістали, примушено, під Польщов. Лемже то не было іщі тото найгірше.

Люди ся ниґда не поучать із хыб. Не поучіли ся ани з Першой світовой войны і так в Німецьку зволили собі до чела чоловіка, котрый зачав Другу світову войну. Война сама о собі плана, вмерать в ній много людей, діти зіставають сиротами. Ани тоты русиньскы не были вынятками. Много нашых храбрых хлопів нашло смерть коло освободжованя нашых рідных Карпат, ці іншых земель. За то, же ся Русины пожертвовали за свободу, пришла їм і выслужка, але не така, яку бы чекали. Запродали нам Підкарпатя Совітьскому союзу і Сталін, а і ціла його комуністічна сволоч в далшых державах, зачали ліквідовати русиньскый народ. Вычеркли наш народ з мапы народів світа, зачали з нас робити Українців, нашы школы вже не были нашы і што найгірше, выганяли нас із нашых рідных Карпат на Україну, ці на іншы земли… Найвеце потерпіли выселіньом Вашы люди на Лемковині. Але із Пряшівской Руси ішли влакы. Люди зачали бояти ся, приспособльовати ся, асіміловати і дакотры прияли то, же суть Українці. Цілый тот тиск, тота кривда, неправость, котру на нас, Ваш народ робили, тырвала барз довго. І доднесь тырвать на Україні.

Але то, же Вам пишу значіть, же мы то пережыли. Днесь сьме свободны. Знова можеме свободно голосити ся ку народу, ку котрому сьме все належали. Лем тото наше Підкарпатя іщі все зажывать тяжкы часы. Знате, і в тых найгіршых моментах, і втогды, кідь ся чоловіку виділо, же сітуація є безнадійна, якбач десь внутрі людей были Вашы слова, котры были міцнішы, як тиск нашых нежычливців. „Я русинъ былъ, есмь и буду“ было десь в нашых сердцях і кідь може дакотры з нас ниґда слова Вашого Вручанія не чітали. Вы сьте дали до стишка в словах тото, што сьте знали, же є внутрі нас і што нас все, як компас, знать привести назад домів. До нашого, русиньского обыстя. Вашы слова в собі маєме і кідь о них не знаме.

Гірше є то уж з тым, же маєме „оставити глубокый сон“, як сьте од нас жадали. Іщі все ся міджі собов ділиме, много раз натігаме ся на неосновных ділах, інтересують нас різны справы лем не тото, што робити, жебы сьме ту досправды были і о сто років, і жебы Вам може мав хто знова, о тых сто років, написати. І головно написати по нашому. По русиньскы. Зіставать нам лем просити „Бога вышняго, да подержить русскаго, и дасть вiка лучшаго!“

Дорогый Александре, вы сьте тот, дякуючі котрому мы днесь єден русиньскый народ. Вы сьте были тот, котрый нас зъєдинив. Котрый нам пояснив хто сьме і за кого ся маєме писати. В році, коли будеме святковати 150 років од Вашой смерти, надіям ся, же тоты свята і почливость ку Вам поможуть нам знова зъєдинити ся кріз вшыткы державы, в котрых жыєме і будеме дыхати і робити довєдна, як єден народ.

З почливостьов, Петро Медвідь, Пряшів

(Статя была написана як коментать „Вступне до контроли“ лемківского радіа lem.fm)