До 120. річниці народин байкаря Миколая Буряка

Причыслят ся го до творців народного нурту, поколіня тых, што іщы цілым серцьом годны были найкрасшы рокы пережыти на Лемковині, коли традицийна культура была том природном, была просто штоденністю. І хоц доля не дала Миколайови Бурякови жыти лем гын, то заєдно до ней вертал. А мы можеме вертати до його байок, вершів і оповідань.

«Я ся ховала-м в великій тузі родичів за горами. Дітино – оповідали няньо, красне небо то лем в Карпатах, там в горах то грибы так пахнут… Вшытко в Карпатах ліпше – вода, квіткы, повітря. Так мі оповідали…» – бесідує Мария Ґоч, дівка Миколая Буряка [тот і дальшы цитуваня пані Мариі походят з архівального інтервю для радия ЛЕМ.фм – прип. ред].

Миколай Буряк вродил ся 21. мая 1903 рока в селі Смеречне, што находило ся «в мальовничій долині, оточеній прекрасныма горами, такыма як Бырдзява, Блудна, Вапно, Діл і Никльовец» – чытаме в споминах Миколая Буряка про рідне село.

«На гірскій невроджайній земли, а іщы при стародавным способі ґаздуваня, тяжко было людям жыти. Тому дорабляли собі в лісах, выізджали до мадярскых панів на жнива, вывозили дырва на продаж і тым способом помагали. До першой світовой войны без труду можна было іхати до Америкы, то уж праві з каждой хыжы молодіж еміґрувала за море глядати ліпшой долі» – чытаме слова Буряка про Смеречне.

І писменника не минула доля еміґрацийного жытя за великом водом, але перед тым пришло му жыти і в Росиі. Маючы тото в памяти, одраджал пак своім краянам іти там, де гейбы на плотах мали вісіти кобасы. Але за порядком.

Отец Миколая Буряка вмер, коли тот мал лем девят років. Выховували го мама і старша сестра. Як раз з сестром, мама хвора остала в селі, втекли до Росиі перед репресиями австро-угорского войска вчас І світовой войны. Жыли там пару років, вчас котрых не дост же молодый хлопец, якым был товды Буряк, мусіл робити, жебы мати з чого выжыти, то іщы конечно хтіл ся вчыти, «а то вшытко в чужій державі, серед чужых люди» – споминат Александер Худик, приятель Миколая Буряка. З сестром мешкали перше в Пензеньскій Ґуберни, пак на Волыни, де прожывали тіж інчы біженці, ци то з Мшаны, ци з Тылявы. Миколай Буряк скінчыл там пару кляс основной школы.

«На Волыни жыли пару років, добрі ся вчыли, крас каліґрафували. Мене, як мали дівчынку, тіж того вчыли. Памятам, як бесідували, же горі треба тонько тягнути перо, а долов грубо» – оповідат Мария Ґоч.

В 1918 році Миколай з сестром вертают в рідны горы. Назад Буряк привозит не лем добре знаня росийского языка, але і захопліня творчістю писменників Антония Чехова, Николая Ґоґоля ци байкаря Івана Крылова, котрым ся пак інспірує.

«Тяжкы то были повоєнны часы, але было і радісно, бо ся война скінчыла і воякы з ріжных сторін світа вертали домів. Наприклад Марко і Михал Буряк повернули аж з Ташкєнта, Ваньо Пихач з Сибіра з міста Омска, (…) Фицьо Бугель і Михал Куцирка повернули з Італиі, аж з Сицилиі, а Петро Гончар з Альбаніі. (…) єдны другым о своіх пережытях оповідали. Не бракувало при тым і музикы, часто приводили Циґанів, котры за каждым разом, як хто приходил, грали (…)» – пише в споминах Миколай Буряк.

На початку 30. років ХХ ст. Миколай Буряк еміґрує до Америкы. Там через три рокы не лем імат ся ріжных робіт, але і зачынат публикувати своі першы вершы. Друкує іх в ґазеті «Карпатска Русь» під псевдонімом Залісян. Вертаючы, привозит столярскє нарядя і ріжны новинкы: машынку до стрижыня, фотоґрафічный апарат та патефон з платнями з лемківскыма піснями. «Як вернули, то побудували нову хыжу. Перша жена похворіла, вмерла, лишыла двоє діти, тато ся зас оженили і нас іщы двоє мали» – споминат Мария Ґоч.

«Буряк был в селі значучом особом. До каждого поважного громадского або приватного рішыня был прошеный, як остаточный дорадця. З його опінійом каждый ся рахувал. Парунадцет років писал людям поданя, зажаліня, одповіди на урядовы писма. В селі Смеречне і на околицю был великым авторитетом» – оповідат Худик. «Буряк в меджевоєнным періоді як єдиный в селі чытал пресу. Цікавыма і важныма відомостями ділил ся зо вшыткыма жытелями. Дементувал розмаіты забобоны і чары, котры так міцно были закорінены» – споминат дале приятель Буряка.

Коли в селі не могли рішыти, ци перше побудувати церков ци школу, послідній голос оддали як раз Бурякови. «Хлопы, дайме дітям можніст наукы. Поможме ся ім вчыти, а они самы побудуют церков» – споминат слова Буряка його приятель. «Няньо николи не перешли коло антикварияту, жебы книжкы не купити. Барз за науком были» – дівка Буряка Мария Ґоч оповідат про час, коли мекшали іщы на выселіню.

Бо і выселіня не оминуло родины Буряків. Нич пришло выселіня, была очывидно война. «Моі няньо з родином втекли перед фронтом на Словацию. Бідували сме там пару місяців. Як сме вернули, то ниякой хыжы в селі уж не было» – споминат дале Мария Ґоч. Вшыткы хыжы в Смеречным згоріли іщы в першый ден фронту. «Приватні підпераны через нашых словацкых Лемків уникнули сме голоду в 1945 році» – споминал сам Буряк тамтот час.

Двадцет шіст родин пішло одраз по войні на Украіну, десят оселило ся в сусіднім селі Мшана, в хыжах по тых родинах, што пішли на схід, серед них і Бурякы. Два рокы был Буряк шолтысом в Мшані, сам нияк не хтіл піти з Лемковины. «Зараз по войні в 1945 році одраджал выізд до Радяньского Союзу. Знал тот край і остерігал каждого» – споминат Смеречнян Худик.

Не долго пришло тішыти ся спокойом по скінченій войні. В 1947 році в рамках акциі «Вісла» выгнали Буряків і решту Лемків з іх рідных стран. Мешканці Мшаны трафили в щеціньскє, до Осіна коло Новоґарду. «Мали сме лем єдну корову і нич веце, а нас ціла родина» – споминат Мария Ґоч. Щестливі Миколай Буряк, здібный, бо і все наука была му близка, достал роботу в Державным Рільничым Господарстві, «были [няньо – прип. ред.] головным книговодом в ПҐР-і, там доставали грошы і было за што жыти» – бесідує Мария Ґоч.

По переході на пенсию в 1968 році Миколай Буряк послідній уж раз вертат на Лемковину. Вертат до дівкы, до Зындрановы, котра замекшала гын з мужом, вызначным Лемком – Федором Ґочом, основательом Музею Лемківской Культуры. Не міг вернути до рідного села. По обох войнах, выселінях уж ся не одродило. «Днес уж нихто в селі Смеречне не мешкат. Заросло лісом так, же трудно познати, де і чыя хыжа стояла» – записал в споминах Миколай Буряк.

Поворот в улюблены Карпаты был стимулюючый для писаня. «Ту взяли ся веце за писаня, за спомины» – оповідат Мария Ґоч. «То была наша мрия з братом, жебы выдати вшытко, што няньо написали». А было того вельо, не лем байкы, але і вершы, оповіданя, спомины. «Барз мі шкода, же мій брат того не дожыл, бо сме то разом робили і му барз залежало. Повело ся в кінци. Маме памятку» – оповідат дівка писменника – в 2011 році стараньом Товариства для Музею Лемківской Культуры вышла друком книжка пн. «Байковый світ Миколая Буряка», в котрым Мария Ґоч зобрала доступны вершы, байкы, оповіданя, фраґметны споминів няня. Публикацию прикрашают рисункы Мариі Янко та Наталиі Ґоч.

«Некотры вершы были написаны на основі пережыть, його або сусідів, в байках ся старал, жебы все был морал» – дополнят Мария Ґоч.

Творчіст Миколая Буряка друкувана была головні на Лемківскій Сторінці в «Нашым Слові» (в номерах друкуваных в 60., 70. і 80. роках ХХ ст.), нашла тіж своє місце в публикациі «Мамко куп мі книжку. Антолоґія дітячой поезиі» під ред. Петра Трохановского з 1995 та в книжці «Ци то лем туга, ци надія. Антолоґія повыселенчой лемківской літературы» під ред. Олены Дуць-Файфер з 2002 рока.

Миколай Буряк вмер 3. вересня/септембра 1986 рока.

На основі: «Світ Миколая Буряка», зобрала Мария Ґоч, Товариство для Розвитку Музею Лемківской Культуры, Зындранова 2011.