„Черемшино, черемшино…“

Вєдно з тым, же сьме собі того року припомянули закінчіня Другой світовой войны, на Словакії собі припоминаме і єден смутный юбілей. Він свідчіть проти втогдышнім обвиніням комуністів, же Русины співпрацують із Бандерівцями і є мементом про тых, котры днесь годны співати під флаґами, якы як раз злочінцям належать.

Збой, Новоселиця, а головно Ковбасів, но і далшы русиньскы села на северовыході Словакії. Тоты села зажыли собі доброту „братів“ Українців, котры як Бандерівскы озброєны ґрупы в зимі 1945 р. оперовали в частях юговыходной Польщі і северовыходной Словакії.

Є 6-тый децембер 1945 р. і в домі Мендела Поллака, Жыда, котрый пережыв голокавст, зышли ся і далшы Жыды з Ковбасова і Убли, котрым ся із концетрачных лаґрів подарило вернути домів. Перед войнов на русиньскых селах было вельо Жыдів, котры вєдно із Русинами жыли без якойсь ненависти. Теперь їх зістало в тых двох селах 11. Не знали, же їх стріча в домі Поллака, стане ся їх трунов. Од Уліч-Кривого пришла ґрупа Бандерівців. Наперед собі выпросили вечерю, кідь ся наїли, мужів постріляли, жены сексулано знеужыли і наконець так само постріляли. Якымсь чудом подарило ся пережыти лем єдній дівці, котра коло стріляня упала під постіль, закрыла ся перинов і там, з мертвыма, чекала аж до рана, покля не пришли домашні Ковбасівчане. Ниґда ся із того шоку не спамятала. Называть ся то Ковбасівска масакра. Лемже тота масакра не была вынятковов. Далшых штирьох Жыдів забили в Улічу, Русинів забили у Новоселиці. То, же ходили по нашых селах і брали бідным по войні людям їдло, было „нормалне“. Дав бы ся з того зробити дость довгый список.

Науковець русиньского походжіня – Михал Шміґель, котрый ся проблематіці „райдів“ Бандерівців через Чехословакію присвячать, у єдній із своїх лекцій повів, же існують історічны документы, котры потверджують, же веліня УПА ясно говорило, же озбореєны ґрупы на теріторії Чехословакії не мають глядати сімпатії у Русинів, котры їм можуть быти языково близкы, а у Словаків. Причінов мало быти рахованя з тым, же Словаци, котры іщі могли мати носталґічны спомины на свій штат, котрый быв подібной ідеолоґії, скоріше можуть зрозуміти Українців боюючіх за УПА, і може їм і будуть почас їх „райдів“, коли ся хотіли дістати на Запад, помагати. Але з Русинами і їх помочов, нихто не раховав.

Было бы нечестне, кібы єм не підкреслив, же напрік надіям веліня УПА, поміч Бандерівцям не приходила ани од Словаків. Навспак. Чехословакія проти них зачала твердо поступати. Быв то єдиный припад, коли по войні Чехословакія насадила велику кількость армады, так само были покликаны новосформованы партізаньскы одділы. То вшытко лем зато, жебы забранити оперованю Бандерівців на теріторії Чехословакії, котрым ся наконець і так подарило втечі до Німецька. У 1968 році армада зістала в касарнях.

Чом то днесь вшытко припоминам. Окрім того, же є то округлый юбілей, 70-років од Ковбасівской масакры і од іншых, менше знамых злочінів Бандерівців на русиньскых селах, маю на то і далшу причіну. Є про мене великым шоком, нажаль неґатівным, кідь виджу, головно по україньскім Майдані, же на лемківскых подіях, різных фістівалах на Україні, а і в Северній Америці, видіти коло сцены флаґы, котры належать злочінцям, і котры ся днесь хоснують як сімболы якойсь новой, до Европы ідучой Україны. Є про мене шоком, кідь із лемківскых подій чую гесло Бандерівців „Слава героям!“ Покля є сітуація така, же Русины із Лемковины, котры были выселены на Україну, чують ся днесь быти Українцями, то їх справа, хоць мі то є жаль. Головно, є то історічна неправда, але як хтось хоче жыти у лжі, най жыє. І най собі там вішають україньскы флаґы, кідь то так хотять. Но злучіня свойой културы з дачім, што было по перше проти Русинів – Лемків, і по друге злочінецьке, є абсолутно абсурдне, є то нечестованя своїх предків, є то якыйсь розумовый оксіморон.

Але і вы, дорогы Русины, котры сьте мали тото щастя, же сьте собі напрік твердой українізації всокотили свою ідентічность і знате, хто сьте, задумайте ся даколи над тым, што собі співате. Неєдному з вас є сердцю близка співанка „Рости, рости черемшино“, котру собі по пятім півдеці радо заспівате і на забаві. Знайте, же тоты братя Українці, котры пришли і „на світ божий вивели“, выводжали нашых предків на світ божый ґульков зо свойой зброї. Бо оно то не є жадна україньска народна співанка, а то повстанецька співанка, котра має свого автора. Не знам, ці бы ся вам то хотіло співати, покля бы єдна із їх жертв была із вашой родины.

У Ковбасові є памятна табла, котра припоминать масакру із 1945 року. Мало бы то быти мементом про тых, котры із будьякой причіны днесь піднимають, ці уж дословно, або співанков, флаґы тых, котры бы мали быти за свої чіны суджены, а не прославляны.

(Статя была написана як коментарь „Вступне до контроли“ лемківского радіа lem.fm)

ТЕКСТ НАПИСАНИЙ В ПРЯШІВСКЫМ СТАНДАРДІ РУСИНЬСКОГО ЯЗЫКА

Горі дорога в Ліґници, котра є упамятніньом жертв ґеноциду доконаного украіньскыма нацийоналистами з ОУН-УПА