Была Ватра. Была я

Буду щыра. Все єм, але тепер аж ся до того на голос признам. Не хотіло ся мі іти на захід. Но так уж мам, же захід то для ня «дестинация мусу». Іду лем товды, коли мушу. Хоц прецін є там інтересуючо, ци то під оглядом архітектуры, ци того непонятого культурового міксу, што выникнул по ІІ світовій войні. Єднак в голові сідит мі так міцно закорінена неохота для той обшыри, же не люблю і уж.

Але треба было. Треба было піти на 43. Лемківску Ватру на Чужыні в Михалові, жебы зазначыти гын, на заході, присутніст «святых гір» і потвердити сенс науково здефініюваного міґруючого колесa Лемків – же оно характерне для нашой соспільности, же оно досправды так ся крутит, же мы там, они гев і на зміну.

Не жебы-м себе аж так высоко мала, але досправды на наш видок стверджали, ци аж і закрикували – «О! І з гір пришли». Пришла-м, і не жалую. О диво. Жартую. Сарказмы на бік, бо было символичні, зворушаючо і честно. Подабало ся мі. Піднесло ня тото на духу… Уж плету як дакій старый дідо – помпатичні, не люблю того. Але так єм одтамале одходила – одізджала-м з ватряного поля з самыма мобілизуючыма рефлексиями.

Одколи памятам, ватряне поле нич ся не змінило, і то, на жаль, не в тым добрым значыню браку змін. Знам єднак, же легко собі написати – лавкы не такы, санітарияты не такы, сцена з ґардеробами не така. Гірше дашто конструктивне выдумати, як тото змінити, одкале взяти грошы, коли буджет ледве ся спинат, жебы саму імпрезу зорґанізувати, а не жебы іщы інвестувати в будову. Зато не критикую, лем пишу, што виділа-м.

Але о вельо, вельо важнійше виділа-м. Были то слезы, было то зворушыня і правдивы емоциі люди, котры співали «Горы нашы». Аж ня мурянкы обышли, коли взріла єм тых вшыткых, што зобрали ся при розпаляню ватры і з такым заанґажуваньом співали: «Лемковино – Твоім сыном, я остану до гробу / Хоц нас доля розлучыля, все баную за Тобом». Яку же сылу мали тоты слова співаны през молодых ватрян – ґенерацию, котра Лемковину знат уж лем з оповісти своіх дідів і прадідів. Іх, молодых, хыжом уж є захід, але Лемковину люблят цілым серцьом. Виділа-м щыріст іх голосів. Чула-м тото.

А як же міцным пережытьом было почути слова: «Тяжко жыти на чужыні», котры плынули од найстаршых ватрян, так страшенно правдивы в тамтым місци… «тяжко ту привыкати»… вшыткы сме кліпкали очами, жебы гамувати слезы.

Розпаліня ватры то было досправды шол, але такє, котре не выкликує заженуваня, а лем гордіст.

Символичный оген з Гір того рока принесла проф. Олена Дуць-Файфер, котра передала го на рукы ведучого Стоваришыня Лемків Андрия Копчы. Тот зас передал поломін в рукы Михала Канючка і 90-річного Ярослава Шляхтича, якы розпалили ватру при звуках спомненых скорше пісен, тым самым офіцийні зачынаючы Ватру.

Офіцийный – то добре окрисліня для моменту, котрый был о хвилю скорше. Бо офіцийнe было і зложыня квітя під обелиском, што находит ся влизко сцены – місцьом памяти выгнаня в рамках Акциі «Вісла». Не мало мал роботы ведучый Стоваришыня Лемків, жебы представити делеґациі вшыткых достойників адміністрацийных власти складаючых квітя і делеґациі нашой меншыны. То може і не дивота, што ся пану Андрийови поплянтали мена – з Наталиі остала-м Анном Малецком. Але може быти, нич не шкодит, так ся зовут моі баба, а я іх барз люблю і барз ціню.

Так си лем думам, ци присутніст тых вшыткых «важняків» з урядів, а было іх дуже, барз дуже, і іх пізнійшы чысленны реляциі і фоткы поміщаны на сайтах социяльных медий та ґаранциі о пошані для нас і нашой культуры має дашто спільне з надходячыма осінніма подіями? Має ци не має? Хочу быти наівна, так як часто єм, і думати, же досправды сме для них рівноправны і рівноцінны громадяне, а не лем додатковы голосы при урнах.

Та што бы вам дале оповісти… Пятниця на Ватрі была іщы зато важна, же прошло того вечера вручыня Нагороды ім. Епіфана Дровняка – Никыфора, за вельолітні заслугы в обшыри плеканя лемківской культуры і розвиток нашой достоменности – тогорічныма лавреатами остало супружество Яніна і Штефан Косовскы, члены Стоваришыня Лемків, активны в жытю орґанізациі, єдны зо спілорґанізаторів ватр на чужыні.

І хоц кус крутила єм собі під носом, же по вручыню той нагороды, зо сцены не запросили уж на выступ якісого ансамблю, лем дале зачали штоси вручати, то скоро єм ся заганьбила, сама перед собом, же-м така дітиняча. Бо ото зачали вручати грамоты за ріжны ювілеі. Было тых грамот найменше з дестят. Не вшыткы были присутны близко сцены, не почули, не пришли. Але для самого пана Василя Шляхтича, котры, выкликаны – вільным кроком, але пришли, хоц уж пізный вечер был, з нагоды іх чудового ювілею, 90. річниці народин – конече было, жебы, кому як кому, але iм одспівали ватряне Многая літа і вознесли тоаст.

Пак пришол час і на тоты концерты, што єм іх так гейбы ждала, але в кінци пішла-м до шатра. Але о ним, значыт о шатрі, о хвилю.

Зо сцены пятницю вечер та суботу плынула і народна музика, тоту презентували м.ін. ансамблі Ластівочка, Кычерка, Розтока, Зоря, а барже на фольково – Древутня ци Бурян, але была тіж авторска творчіст – в выконаню ґрупы Н’лем фольк ци Секциі Рапу. Тій послідній в выступі фурт «перешкаджали». Лазил ім там по сцені і крутил ся єден фільмовец. Крутил ся, бо фільм крутил – Alternativa Ruthenica. Буде то документ експлоруючый сучасну сцену альтернативной русиньской штукы. Робит го мішана русиньско-сербска екіпа з Нового Саду. І так іздит од державы до державы і глядат цікавых нашых артистів. Были тіж в Бурсі. Нашли нас. Кус ся покрутили, але без кручыня, бо в кінци сме в Бурсі по части новинаре, а не артисты.

Я то не лем же новины, але і щыро доношу… же на сцені показували нелемківску культуру! Успокойме тиск, не тоту, о котрій думате, бо ся вам з ватром асоциює – але то НЕ ТОМ ватром, бійте ся Бога. Показували на сцені вілямівску культуру. Вілямівяне запрезентували свій унікальный язык, выняткове облечыня, пісні, танці, музику. Бо вшытко тото мают. І мы такє шануєме. Не бесідували сме, же сут Нідерляндці.

А à propos НЕ ТОЙ ватры, то была в Мыхалові на ватрі презентувана выстава о ватрі, але не ТІЙ ватрі, ани тіж не тій, што на ній были сме. Замотали сте ся? Не чудую ся. То была выстава пн. «40 років од першой Лемківской Ватры в Горах». Але мушу дописати вам іщы піднаголовок: «Бо досправды рахує ся лем она… Лемківска Ватра років 1983-1989». Смысльне єм выдумала, правда? А тото знате: Кумоо, хвалят нас… Хто нас хвалит? Певністю, же знате, то ся дале розписувала не буду, лем додам, што выстава неодолго буде доступна і онляйн. Мусіла быти цікава, бо што руш ся хтоси затримувал і чытал, фоткы фоткам робил, коментувал, здыхал з тяжкым серцьом. Так было.

Люде затримували ся тіж при шатрі. Є, тепер вертам до темы шатра. Ватра в Михалові має іщы захованый характер вельопоколіньовой стрічы, коли то найважнійше є побыти разом, побесідувати о тым і оным, пообзерати выступы, послухати рідного слова, почути єдноту спільноты і памяти. Тото, а не купуваня є гын найважнійше. І лем мы, значыт Бурса, сме тото нарушали ЛЕМ.фм-овым шатром, де одходило купчыня. На своє оправданя лем повім, же сме книжкы пропонували, і цедечка. По русиньскы, по лемківскы, денекотры по польскы. Але вы знате, як люде потрібуют чытати? То бы хыбаль был гріх, жебы такій потребі одмовити. Но а в другым шатрі Михалівяне мали крам, де продавали своє ідло, а дохід пішол на міхалівску церков. Та то бы допіро был гріх, скыбкы хліба, на таку збожну ціль, не купити…

При радийовым шатрі был іщы під выставенничым шатром, запрошеный як гіст, маляр Давид Здобыляк з Хобєні, котрый презентувал образы. Його професийна творчіст то малярство переполнене ліризмом, таємницьом, міцно насычене символиком – образы контемплюваны при плачучым небі іщы веце наберали мелянхолиі і чутливости.

Бо гей, ляло ціліцьку суботу, але ци дакому то перешкаджало? Не ватрянам… «Нашым атутом была сила духа, люде прагнули свого» – написал в послідній «Бесіді» Петро Трохановскій про першы ватры в горах. Тот дух чути тепер на заході. І як го тепер бы мож было не любити?