Атомова бомба

Ідеолоґове, доґматікы добрі знають, же на то, жебы підняти народ, або го погребити, треба културу. Высоку културу. А пак єй правилно схосновати. На благо народа, або проти нього. Хоць не все то так є.

Словацькый народный музей – Музей русиньской културы в Пряшові в остатнім часі публіковав два короткы відео документы, котры суть присвячены 75-ій річніці основаня втогдышнього Україньского націоналного театру, днесь русиньского Театру Александра Духновіча.

Выступать там і Ярослав Сисак, котрый быв директором нашого театру доста довгый час. А треба підкреслити, же в тім найважнішім про Русинів часі.

За його дирекрторованя і з його згодов у 1980-ых роках подарило ся робити Васильови Турокови першы театралны пєсы по русиньскы, хоць офіціално нас втогды іщі не было. Сисак сидів у креслі директора, кедь у 1990-ім році подарило ся змінити назву інштітуції на Театер Александра Духновіча, котрый комплетно став русиньскым, і україньскый язык цалком выпустив. Тот ся пак „обовязково“ вернув до репертоару, але то на іншу дебату.

Но вернийме ся ку відеу, в котрім Сисак бісідує. Высловив там єдну барз прозаічну справу, о котрій вшыткы знаме, но притиснув акцент на штось, о чім малохто роздумує.

Ярослав Сисак звернув увагу на то, же уж у 1945-ім році выникать україньскый театер. В часі, кедь іщі Русины офіціално в Чехословакії были. Кедь іщі были і русиньскы школы. „Неіснованя“ нашого народа, трансформація нашых школ на школы українськы, то пришло аж за пару років по тім. Но театер, котрый іншак на зачатку грав по російскы, уж быв українськый. Сисак просто звернув увагу на то, же задуманый план українізовати Русинів атаковав наперед ненасилно, через културу. Вшыткы знали, же театер є про Русинів, бо жадных Українців не было, вшыткы знали, же в театрі грають люди русиньского походжіня, но презентовало ся то як дашто україньске.

Кебы сьме мали парафразовати знамый выслов і звідали ся, што треба народу, жебы міг быти окремый, жебы міг мати властный язык і не быти означованый за даякый субетнос і його язык за діалект, пак бы сьме одповіли, же ніт, нетреба такому народу ани міцну зброю, ани флотілу, ани нич подобне. Треба му окрему културу. Высоку културу, наприклад таку як є свій властный професіоналный театер, котрый грать в языку того народа.

Покля політічны обставины доволять мати народу, котрый може жыти і як меншына в державі, такы інштітуції як театер, пак суть то такы обставины, котры доволюють підняти народ, доволють розвивати ся му. Но покля політічны обставины тото не доволюють, або покля ідеолоґове і доґматікы підсувають даякому народу чуджу културу, жебы єй прияв за свою, пак то може быти барз файне, „безболістне“ средство, як тот народ погребити, як го цілый зохабити счезнути в іншім народі.

Є на то много історічных прикладів. Але так само нам тоты історічны приклады говорять, же оно то не все платить. Же існують так жывотаспособны народы, кедь ани културне валцованя, ани твердшы методы однародньованя не фунґують.

То припад і Русинів, котры наперек тому, же од 1945-го року поступно были вшелиякыма средствами – културныма і „некултурныма“ – обрабляны до заникнутя, не подарило ся. Не поміг тому ани театер, ани школы, ани нич. Такой як было мож, приголосили ся назад ку свому.

Українізачна ґазета Нове життя собі в чіслі 23 з того року так само спомянула на юбілей театру. В остатнім абзаці статі, котра є підписана лем „редакціов“, ся пише, же одколи театер змінив назву на Театер Александра Духновіча, одвтогды грає „на діалекті“.

Могли бы сьме ся задумовати над тым, ці може выходити за державны грошы ґазета, котра не признавать державов вызнаный народ, не признавать його окремый язык і пише як кебы рік 1989 іщі ани не быв. Але основніше є штось інше. Чом так потребують писати, як кебы театер быв дотеперь їх – українськый, і грає на діалекті?

Одповідь є барз проста. Они добрі знають, же высока култура, яков є і театер, є тота міцна зброя, тота флотіла, тота атомова бомба, котра може помочі выграти боротьбу за то, жебы народ міг існовати як самобытный, жебы ся міг піднимати, розвивати. І они знають, же тоту атомову бомбу днесь в руках тримають Русины. Їх траґікомічны высловы о тім, же театер грає на діалекті і далшы тому подобны, суть лем обранны реакції. Но самы мусять чути, же тоту битву давно програли.

Статя была написана як коментарь „Вступне до контроли“ лемківского радія lem.fm. Фото: Шейкспірів Краль Лір – pixabay.com.

ТЕКСТ НАПИСАНЫЙ В ПРЯШІВСКЫМ СТАНДАРДІ РУСИНЬСКОГО ЯЗЫКА