Александер Духнович (біоґрафіа)

Василь Сочка-Боржавин

Александер Духнович (біоґрафіа)

Б істориі национального вздвигу і народів бывшой Австро-Мадярской Імпериі на барз важну епоху зложыли ся сороковы-шістдесяты рокы XIX столітя. І для русиньского народу была то епоха национального одроджыня, котра дала нашій істориі і літературным традициям плеяду выдатных будителів-просвітителів.

Медже тыма великыма личностями центральне місце занимат каноник Пряшівской Єпархіі – геніальний педагог, национальний поета, драматург, мыслитель, історик, публі­циста Александер Духнович (1803-1865). (…)

В літературі национального одроджыня Підкарпат скых Русинів акуратні голос Александра Духновича прозвучал з небывалом силом, голос гуманіста і демократа, голос основоположника русиньской педагоґікьі і драматурги, го­лос составителя першых нашых літературных альманахів і підручників, автора найпопулярнійшого молитвенника „Хліб души”, автора Гымну „Подкарпатскіі Русиньх, оставте глубокый сон” і национальной пісні „Вручаніє” – „Я Русин бьш, єсмь і буду, я родился Русином…”.

Вродил ся Александер Духнович 24 квітня 1803 рока в малым підбескідным селі Тополя на Снинщыні, де його отец Василий Духнович обслугувал парохіян в старенькій деревяній церкви, побудуваній без желізных клинців в році з округлым числом 1700. Мати нашого писателя, Мария, бьша дівком священника Івана Гербрія. Отец, роду свому вірний Руснак, старал ся, штобы його улюблений сын бьш выхований в патріотичным русиньскым дусі.

Основы грамотности малий Александер спочатку присвоіл коло родичів, якы з Тополі переселили ся на фару до Стащына, а дале в уйка по матери в русиньскым селі Старина і в дяка, коло діда Івана Герберія, в селі Клокочові недалеко од Собранец. Там в Клокочові, як споминат Духнович в своій автобіографи, нелюблений дяк „підкріп- лял мене тым, же неділями давал в церкви чытати Апостола і Вірую, што воздвигало мою бодріст…”.

В 1813 році одвезли десятилітнього Александра до ужгородской народной школы, де три рокы вчыл ся під руком учытели Івана Беньовского і Антония Бема. Потім перешол до ґімназиі, де закінчьш шіст кляс. Сему і осму клясу гімназиі з предметом філософії выходил в Кошьіцях, а теологію студиювал в богословскій семінариі в Ужгороді. По закінчыню богословской семінариі пряшівскій єпископ Григорий Таркович принял молодого священника на становиско єп­хіального писаря; але не забезпечиш му необхідних социяльно-бытовых потреб, на што пізнійше Духнович скаржыл ся в своій автобіографіі.

Промучывшы ся три рокы коло „чудного і скупого” єпископа, Духнович вертат ся до Ужгорода і піднимат робо­ту домашнього выхователя в піджупана Штефана Петровая. А в 1833-1838 роках уж обслугує богобійных Русинів в селах Комльоша (Хмельова) коло лемківской Конечной і Біловежа під Бардейовом. Одтале на запрошыня Мукачівского єпископа Василия Поповича зас переселят ся до Ужгорода, де од 1838 рока аж до кінця 1843 з поводжыньом трудит ся в резиденциі єпархіального управліня. Ту має можливіст ознаємити ся з богатом бібліотеком, яку основал великій наш архієрей Андрий Бачыньскій. Зас зносины з великым нашым вченым Михаілом Лучкайом і ерудуваным єпископом-патріотом Василийом Поповичом іщы біль­ше поглубляют национальны почутя Александра Духновича, його славяньску віру в свій нарід.

В 1843, на жычыня єпископа Йосифа Гаганця, Духно­вич остає каноником Пряшівской Єпархіі, але вертат ту лем початком січня 1844 рока.

Біографія нашого будителя і до того часу бьта бога­том в подіі, але пряшівскій період його творчости і культурно-патріотычной діяльности было найдолжшым і найбільше плодотворным. Продолжал ся він аж до кінця жытя.

В Пряшові Духнович створил своі знамениты педаґоґічны, історичны, церковно-теологічны, філософічны і публицистичны труды, там зложьш літер атурны альманахы „Поздравленіє Русинов на год 1851 от Литературного заведенія Пряшовскаго” (Відень, 1850) і „Поздравленіє Русинов на год 1852″ (Відень, 1851). Там опрацувал нашы першы календарі-місяцесловы. В Пряшові были написаны найліпшы вершы Духновича, знаменита афоризмы, патріотичны медитациі і басні.

В Пряшові, під патронатом єпископа Йосифа Ґаганця, Александер Духнович орґанізувал „Литературноє заведеніє Пряшевскоє”, членами якого бьши не лем русиньскы писателі, але і словацкы (…).

Та назвийме хоц лем найголовнійшы труды великого будителя з того пряшівского періоду:

• „Книжиця читальная для начинающих” (Будапешт, 1847) – перший шкільний підручник, написаний милозвучным русиньскым языком і перевыданий іщы двараз в Будапешті.
• „Краткій землепис для молодых Русинов” (Перемышль, 1851).
• „Сокрагценная грамматика письменного русского языка” (Будапешт, 1853).
• „Народная педагогія в пользу училищ и учителей сель- ских”, Часть І (Львов, 1857).

В 1850 році в Перемышли бьша выданя клясычна шту­ка Духновича „Добродітель перевьісшаєт богатство”. Тота сценічна штука, написана на основі народной бесідьх околиц Старины і Стащына, бьша в нашым краю барз популярном не лем в другій половині XIX столітя, але і в 20. роках XX віку. (…) она з поводжыньом є выставляна дома і за гра­ницями Словациі пряшівскым Театром Александра Духно­вича і в нашых часах.

Окреме мусиме повісти пару слів о церковно-літургічных книгах нашого каноника Пряшівской Єпархіі. Бо в 1851 році были в Будапешті выданы його „Литургическій катехизис” і знаменитий „Хліб души”, или набожныя молитвы и пісни для восточныя церкви православных христіан”. А в 1854 році в столици Мадярщыны бьш напечатаний „Молитвенник для руских дітей”. Тоты молитвенны книгы, особливі „Хліб души” пізнійше більше раз перевыдавали ся не лем на Підкарпатскій Руси і на Пряшівщьші, але і в Америці, в Югославіі (і в Галичыні – Ред. „ЛР”).

Історичны труды Духновича вьщавали ся посмертно в Росиі. Латиномовна рукопис „Исторія Прашевской єпар­хій” з аднотацийом 1846 рока бьша переведена К. Кустодієвьім на рускій язык і напечатана в Санкт-Петербурґу в 1877 році. А „Истинную исторію Карпато-Россов или Угорских Русинов” стараньом професора Московского Університету Федора Аристова напечатали в Москві в 1914 році. (…)

Многы творы Александра Духновича долгыма роками лежали в рукописах, бо русиньского вьщавництва за жытя нашого будителя не бьшо ани в Ужгороді, ани в Пряшові; вшыткого што бьшо ним написане, не встиг опубликувати ани во Відни, ани в столици Мадярщыны, ани в Росиі, ани в Перемышли і во Львові. Та вшыко єдно – основны творы дішли до чытателів, до почытателів його таланту. І стал ся Духнович признаным духовым отцьом свого народа уж за жытя. (…)

Вмер Александер Духнович 29 марця 1865 рока пізно вечером, о єденадцетій годині. Поховали го в крипті Кафе­дри Св. Йоана Крестителя в Пряшові.

Поміщена біографія Александра Духновича є частю обшырнійшого тексту Василя Сочкы-Боржавина під тым самым наголовком, поміщеного в його книжці „Будителі Подкарпатськых Русинов”, Ужгород, 1995.

публикация за Лемкивскій Річник 2003

ТЕКСТ НАПИСАНИЙ В ЛЕМКІВСКЫМ СТАНДАРДІ РУСИНЬСКОГО ЯЗЫКА