#70 років од акциі «Вісла». А Вісла плыне дальше?

По смутных подіях, котры прошли в днях 28.-30. квітня/апріля, упамятняючых 70. річницю найганібнійшой в істориі Лемків подіі, кажда молода особа, приналежача до той меншыны, повинна уж тепер більше знати про Акцию Вісла, барже увражливити ся на терпіня, котре діткнуло нашого Народу, зрозуміти, же операция, котра зачала ся 29. квітня/апріля 1947 р., не закінчыла ся тамтого же рока. Она тырват доднес, а жертвы – то Мы, молоды Лемкы, бездержавний нарід, окроєний з культуры, языка, традициі, лишений буд-якой освіты.

Операция «Вісла», мож повісти, поділила історию Лемків на 2 половины – перед і по році 1947. Перед ньом – коли Лемкы жылы собі спільні в громаді, было то головні сельскє населіня, жыюче по пілнічній стороні Карпат – на лемківскій части Карпатской Руси. Люде, котры никому не пошкодили, а кєд посмотріти на іх історичны діі, не раз были помітаны, зневажаны, поминяны в істориі, а іх територия была ім фурт кроєна, аж вкінци цілістю забрана. Был то нарід «невыгідний» для інчых. Етнічна чыстка, котру комуністичны власти Польщы провели в 1947 р. через выселіня і полну асимілацию лемківского народу, мала на ціли так зломити психіку тых осіб, штобы ачий бояли ся споминати на тото, кым сут. Комуністы Лемків не узнавали. Для них были то Украінці, котры мали діяти на шкоду повоєнной польской державы і котрых треба было выселити, засимілювати. Довести до іх комплексового вынародовліня. Акция, котра мала знищыти украінскє підземля, стала ся траґедийом інчого народу, невинных люди, котрым спокійне, громадне, богате культурово жытя было з дня на ден одобране. Коли 28. квітня/апріля 1947 р. воякы наіхали на Лемковину і брутальні казали ся Лемкам выносити, в очах жытелів явил ся страх, нихто не знал причыны такых рішынь. Не смотрячы на тото, послушні зачали ся пакувати і опущати своі хыжы, своі рідны землі. Вітер тихо колысал зерном в поли, лісы шуміли якоси інакше… як бы ціла Лемковына пращала ся на все зо своіма одвічныма жытелями. Загнали Лемків до возів, пак вывезли. Лем слезы тихо плынули ім по лицях…

Част люди трафила до лаґру в Явожні, другых поміщено на понімецкых землях пілнічной і західньой Польщы. Акция Вісла окроіла наш нарід з тисячлітнього богатства – з отчызны, языка, культуры, традициі, аж і люди. В Центральным Лаґрі Працы в Явожні згынуло понад 100 осіб, в тым Лемкы. Операция, котра хoтіла доцяп знищыти наш нарід. Але нашы люде знищыти ся не дали. Хоц тяжко ім было, свідчыли про своє, передавали лемківскы вартости з поколіня на поколіня.

Акция Вісла реалізує ся по днешній ден, а єй траґічны наступства найбарже одбивают ся на молодым поколіню. Здавало бы ся, же быти Лемком в нашых часах не повинно быти так тяжкє, як было для нашых предків по выселіню. Мы не мусиме скрывати свого походжыня, по свому бесідувати шептом, штобы нихто довкола не чул. А і так, велика част молодых стыдат ся того, кым єст, не має властивой пошаны до свого. Не хоснує свого языка, не інтересує іх доля предків, не знат чытати і писати по лемківскы. Акция Вісла для векшости молодых є лем траґічным історичным фактом. Уж такой забытым, прадавным. Остала нас жменька і повинны сме спільні лучыти ся в памяти, жебы не помагати дочыста пропасти нашому Народови.

Лем чым є тота памят? Памят – то не лем здаваня собі справы з того, што стало ся в 1947 році. Памят – то предовшытким не забывати о тым, кым ся єст, о своій культурі, языку, рідных землях. Лемкы днеска сут поділены. Як давны комуністичны власти собі задумалы, штобы іх розшмарыти по світі, засимілювати, в великій мірі ім ся тото повело. Лемкы остали в роздробліню, стратили рідны землі, рідну Лемковину – наш спільний культуровий простір. Але, по правді, лем формальні. Бо жыє она в нашых сердцях, в сердцях молодых люди, котры приізджают в горы, коли лем мают змогу. Декотрым молодым людям дане было дорастати, выховувати ся уж на Лемковині, бо іх родиче, дідове гын вернули. На жаль, векша част остала на західніх териториях. Зато і днешня молодіж є поділена. І так, інакше выховати ся серед своіх гір і то іщы в родинах, де од малого звучыт лемківкій язык, выспівує ся нашы рідны лемківскы пісні, а в неділю ходит помолити до свойой церковці. Дорастаня в такым середовиску, де од наймолодшых років єст ся при лемківскых звыках, справлят, же більша єст шанса  достати глубоко закорінену любов до свого. Гірше мают молоды, выхованы на заході, далеко од свойой отчызны, далеко од шуму гірскых лісів, черчаня потічків, співу гірскых птахів, кєд выходячы перед хыжу не мают змогы почути рідну бесіду, коли то сусід зза меджы кличе до нас по свому: «Добрий ден!». Тото рідко здарят ся уж і на Лемковині. Але мож найти іщы села, заселены в векшости Лемками. То не вина тых молодых люди, де пришло ім жыти. То, як раз, траґічны консеквенциі ганебной Акциі Вісла.

Уж штораз меньше люди знає чытати, писати, ачий бесідувати по свому. З чого то выникат? Думам, же в великій части з выхованя через родичів. До іх обовязку належыт вчыти своі діти од малого рідной бесіды, штобы дома все чули лемківскій язык, а окрем того посылали своі діти на науку лемківского языка уж од найменьшого. Лем ци то так легко в днешніх часах послати дітину на лекциі лемківского языка. На жаль, і учытелів штораз меньше. Декотры мают іщы можливіст вчыти ся од своіх дідів, баб, але не каждому уж є то дане. Час плыне безмилостні, а враз з ним одходит штораз веце люди старшой ґенерациі. Люди, котры пережыли страшны выселенчы часы. Люди, котры знали іщы тот материньскій лемківскій язык. Бо кільо з того языка ся заховало. Тот, котрым ся днес послугуєме уж в штораз меньшій мірі близкій правдивому лемківскому языкови. Вшытко ся затрачат, а приводит тото наша обоятніст, брак заінтересуваня своіма коренями. Зрозуміле, же жыєме днес в часах великого поспіху, але тото нас не оправдує. Затримайме ся, час-до-часу. І задумайме. Задумайме ся над тым, до чого тото вшытко веде і ци тот поспіх того вартат. Бо кєд цілком про своє забудеме, на што было посвячыня нашых предків, іх велика одвага, жебы про своє свідчыти мимо заказів товдышніх власти. Штораз меньше молодых люди уж бесідує по свому. Думам, же вартат гев звернути увагу на тото, же дакус ліпше є на Лемковині, а гірше ситуация виглядат на заході. В горах, де бы ся Лемкы не зышли, все радят по свому. На заході рідко уж коли почуєш рідну бесіду. А іщы смутнійше тото, же вельо з тых люди по свому не бесідує, бо просто – не знат.

Днес, загалом, о Лемках є дост голосно, о істнуваню нашого народу знат штораз більше люди. Лемківскы ансамблі пропаґуют нашу музыку своіма выступами і то не лем в краю, але і поза його границями. Сут серед нас і молоды Лемкы, котры зашли барз далеко, на найбільшы сцены – і там не забывают і свідчат о своім походжыню, кєд лем мают нагоду. Фунґує днес лемківскє радийо, в котрым тіж уділяют ся молоды Лемкы, а на Педаґоґічным Університеті в Кракові мож студиювати лемківскій язык. Маме уж вельо можливости, а єдине, што нам треба, то жебы сме мы, молоды люде про своє не забывали. Повинны сме быти вдячныма нашым предкам, котры, хоц заказане ім было бесідувати – бесідували. Не бояли ся і передавали своім потіхам лемківскы вартости. Завдякы тому – днеска СМЕ.

Коли звідати о Акцию Вісла старшого чловека, великы емоциі возбуджат в ним само спомніня той подіі. Слезы самы тиснут ся на очы. Днеска найти молодого чловека, в котрым в тій обшыри возбуджают ся подібны емоциі, радше было бы тяжко. Для нас, молодого поколіня, тоты подіі напевно сут важны, але думам, же кус інакше іх постерігаме, як старшы. Мы чуєме ся оциґанены. Чуєме ся покривджены дольом, чуєме велику несправедливіст і зліст до того, што ся в 1947 р. подіяло. Невинний нарід, котрому вшытко одобрали. Брутальні потрактували, безосновні причыслили ґу Украінцям і вышмарили з рідных земель.

Тілько часу минуло, а в вельох просторах наш нарід дальше є помияний, зневажаний. Мож повісти, што Вісла, на жаль, фурт плыне. Сут такы, што за комуністами дальше причысляют нас ґу Украінцям. Своіх рідных земель сме не одзыскали. Таблиці з назвами лемківскых сел, писаны кірилицьом, сут штокус нищены. Марніє наша освіта. Такых примірів зневажаня нашого народу нашло бы ся веце. Вшытко тото може вести лем до його помалого выгасаня. Зато повинны сме бороти ся о своє. «Мы бідны уж з діда, прадіда…», од початку нашого істнуваня вітер нам в очы дує, але не піддавайме ся. Будме горды з того, же сме Лемками. Шануйме ся, засвідчайме про своє, вертайме на Лемковину і творме єй од початку, жебы одродила ся наша отчызна, тота, котру безосновні нам одобрано.