Трьох Сандовичів

В 1914 році были на Лемковині дві священничы родины Сандовичів. Головом єдной з них был грекокатолицкій священник Петро Сандович – парох Брунар, Яшковы і Чaрной. Головом другой – православний священник Максим Сандович, парох Грабу, Долгого і Вышовадкы. Не были родином, хоц назвиско, якє носили, походити могло од спільного предка і дало Лемковині неєдного священника, ци дякоучытеля. Отже, Сандовичы были медже тыма, котры выходячы з Карпат за науком до Премышля, Львова, ци Пряшова, вертали пізнійше серед Лемків. Долгыма роками были они нашым вікєнцьом на світ – бо треба повісти, што были то люде вчены і ознаємлены з ріжныма проблемами. Вертали они до сільскых парохій не зато, што не могли собі місця найти в великым світі лем зато, што іх дідове і вітцьове, тыж священникы, так іх вчыли.

Петро Сандович вродил ся 29. червця 1858 р. в Жеґєстові. Смерт заберат його няня, священника Василя Сандовича, коли Петро кінчыт другій рік ґімназиі. Не маючы з чого оплатити школу, поступує він – як то колиси бесідували – на службу до богатого чловека, котрому два рокы возит листы. Аж тепер кінчыт ґімназию во Львові, де принимают го до бурсы Ставропіґійского Інституту. Духовну Семінарию кінчыт в Перемышли. Перед высвячыньом в 1885 році женит ся з дівком лемківского священника Осифа Мохнацкого. Переношений пару раз, остає на долше в Брунарах. Є членом цисарско-королівской Рады Шкільной в Ґрибові і грекокатолицкым Деканом Мушыньскым. Отец Петро Сандович мал девятеро діти. Серед них найстарший Антоний вродил ся 6. липця 1897 рока. Ґімназию кінчыл в Бохни в 1907 р., філософскій факультет Львівского Університету в році розпочатя Першой Світовой Війны.

1. серпня 1914 рока воєнний комісар при старостві в Ґрибові зачал доходжыня в справі грекокатолицкых священників: Петра Сандовича, Василя Куриллы – пароха во Фльорынці, Теофіля Качмарчыка – пароха Білцаревой і Владиміра Мохнацкого – пароха Чырной. Вшыткы они были активні влучены в лемківскє соспільне жытя кінця XIX і початку XX столітя. Тепер і ідеолоґічны – а як ся здає – і персональны ворогы, обшмарили іх ріжныма обвинінями, з котрых найважнійше тото, што они небезпечны для державы москофілі. Од 10. до 14. вересня вшыткых увязнено в Ґрибові, одкаль были перенесены до Нового Санча, разом зо сыном свящ. Петра Сандовича – Антонийом і двома сынами свящ. Теофіля Качмарчыка – студентом Владиміром, і помічником нотария в Снятыні, Любомиром. Там, в суботу 26. вересня 1914 рока, поставлено іх перед воєнным польовым судом. Оскаржено іх о поміч в приготовлінях до занятя Галичыны через царскы війска, членство в русофільскій партиі і аґітацию серед народа против Украінцям. До того дішли іщы персональны обвиніня. Свящ. Петро Сандович мал писати до свящ. Димитрия Хыляка, пароха в Ізбах, што не присягне на вірніст австрийско-мадярскому цисарьови. Мал до того самого нагваряти і інчых люди, покликуючы ся на лист од (не існуючого – Б. Г.) єпсикопа Никона. По правді, было то пастырскє посланя митрополиты Андрия Щептыцкого. Антоний Сандович мал тот лист розвозити і нагварювати селян до хороніня зброі перед Австрияками з цілю переданя єй Росиянам. Петро Сандович, назначений Деканом Мушынскым, звернул ся до священників листом, в котрым обіцювал працювати згідні з інтересом руского народу, што власти зрозуміли як зраду державы.

Пред суд не закликано ниякых свідків обороны, допущаючы єдночасно до голосу вшыткых політычных і персональных ворогів обвиненых. 28. вересня 1914 рока суд оголосил, што свящ. Петро Сандович і його сын Антоний были членами русофільской партиі зміряючой до одорваня Галичыны од Австриі. Хотячы тото довести, розносили лист єпископа Никона, котрий звільнял населіня з вірно-підданчой присягы цисярьови.

Вывезены з новосандецкой вязниці до містской стрільниці были гын розстріляны в полудне 28. вересня 1914 р. Похоронено іх на місци еґзекуциі. Решту вязнів, разом зо сотками інчых, послано до Талергофу. Гын нашла ся тыж родина православного священника Максима Сандовича.

Вроджений 1. лютого 1882 рока в Ждыни, де його няньо был ґаздом і церківным дяком, по штырьох роках початковой школы в Горлицях перешол молодий Максим до новосандецкой гімназиі. Там мешкал в Рускій Бурсі, котра істнувала од 1898 рока завдякы лемківскым діятелям. По штырьох роках, не маючы веце грошы на науку, выіхал до школы грекокатолицкых монахів Василиянів в Крехові. Пробываючы там лем пару тыжнів, перешол границю і при помочы Кыівского Митрополиты Антония в 1905 р. зачал науку в православній духовній семінариі в Жытомірі. В 1910 р. Максим Сандович приіхал до рідного села видіти ся з родичами. Там стрітили го повернувшы з Америкы Лемкы, котры привезли одтамаль заінтересуваня православійом. Делеґация Грабян просила молодого семінаристу о зорґанізуваня і ведіня православной парохіі в іх селі. По рукоположыню, перший од 200 років православний священник на Лемковині, одправлят Службу 2. листопада 1911 р. в Грабі, розпочынаючы свою коротку пастырску послугу.

Повідомлюючы власти о своій праці, в одповіди дістал він заказ продолжаня єй. Не годячы ся на тото, свящ. Максим Сандович был вязнений і мусіл платити кары. Подібні терпіли тыж його парохіяне. На жаль, грекокатолицкій парох Грабу мал свій уділ в переслідуваню о. Максима і його парохіян.

Весном 1912 рока свящ. Максим Сандович поіхал до Львова і дальше – до свого приятеля свящ. Ігнатия Гудимы, котрий был парохом в приграничным селі Залучьє. Там арештувано обох за міряня моста на Збручу і переказуваня інформаций Росиі. Вязнено іх во Львові два рокы, до часу суду (9. марця 1914). Боронены словами свідків і адвокатів вышли на свободу 6.VI.1914, згідні з розпоряджыньом рады судів присяжных (делеґат Поляків і 3 Євреів).

Спокій в хыжы Сандовичів не был долгій. Штырі дни по розпочатю Першой Світовой Війны арештувано цілу родину і вязнено в Ґорлицях. 6.XI.1914 рано выведено о. Максима на вязничний подворец і розстріляно. Не было ниякого суду. Інчых вязнів остережено, што за діяльніст подібну до той, котру вюл страчений священник, горозит така сама кара, Iмости, звільнюючы єй з арешту, повіджено, што єй муж “пірвал ся на страшну річ, орґанізуючы православну парохію і не дивота, што так жытя скінчыл”.

2. вересня зас арештувано жену покійного о. Максима, його брата Миколая і іх вітця. Вшыткых вывезено до Талергофа. Там в родил ся молодший сын Сандовичів, котрий достал імено свого няня. Старший сын Сергій молодым хлопцьом забраний был через царскы війска і пропал деси в Росиі.

По війні мати лишила Максима в пароха села Чорне – Михаіла Юрчакєвича, лемківского політычного діяча, котрий змірял до получыня цілых русинскых Карпат в границях Чехословацкой державы. За тото был суджений через Поляків в Ґорлицях 1919 рока. Сама імость выіхала на Підкарпатску Русь, де была учытельком. Максим, по закінчыню наукы в православній духовній семінариі в Варшаві, обнял парохію в Баници к/Ґрибова. По Другій Світовій Війні мешкал в Білостоку, де і вмер 8.VII.1991 р.

В 1920 році перебывал в Карпатах лемківскій еміґрацийний діяч, родом з Кунковы, Віктор Гладик. Іздил він на Мирну Конференцию в Парижы, де піднимал справу державной приналежности Лемковины. Стрічаючы ся з вітцьом покійного свящ. Максима Сандовича, заохотил го до перенесіня порохів його сына з латиньского теметова в Ґорлицях до Ждыні. Разом нашли гробаря, котрий знал місце похованя і бесідували з лікарьом міста Ґорлиці, одповідаючым за охорону здоровя. Тимофій Сандович мусіл іщы навезти тому лікарьови масла, яєц і привезти дві фуры дров, жебы дістати згоду на ексгумацию. Повернувшы до Америкы, Віктор Гладик придбал грошы на оплачыня вшыткого, влучні з памятником. Писал він тыж до православного єпископа мукачівского в справі проведіня похорону. На жаль, нихто не одповіл на тоты листы. Тимофій Сандович сам перенюс тіло сына до Ждыні і похоронил там в девят років по його смерти.

В 1986 році Єпископ Перемышльско-Новосандецкій Адам посвятил місце під будову церкви Святой Тройці в Ґорлицях, а 8.IX.1991 р. під ведіньом Митрополиты Варшавского Василия посвячено готовий уж храм, котрий є – як голосит мармурова таблиця в лемківскым языку – памятником мученичой смерти священника Максима Сандовича. При тым святі історию його жытю припомнул внук, др. Михал Сандович.

На жаль, нич не знам о родині греко-католицкого свящ. Петра Сандовича. Забыла о ним Церков католицка, а хыбаль николи не хотіла памятати. Бо він был преці твердым Русином. Може заховала ся памят серед нашых Лемків?

Богдан ГОРБАЛЬ.

РУСИН 1/1993