#70 років од акциі «Вісла». Спомины про выгнаня но. 2 – Мария Цюрик з Ґладышова

Mария Цюрик з Ґладышова, 82 рокы

Нихто не знал. Каждий мал ввечер якісы роботы, то хліб пекли перед недільом, то масло робили, ріжны такы. Як все пішли люде спати вечером, рано іщы вшыткы спали, а войско пришло і до каждой хыжы дуркали: Ставайте, за дві годины мате быти готовы до выізду… Не вірили люде, каждий в шоку был – бо як іти? Де? По што? Некотры дост ся якоси спакували, а некотры то такій стрес достали, же праві вшытко полишали. Куры то каждий полишал. Аж i хліб в пецу полишали. І за дві годины треба было ся выберати. Хто мал коня, то запрігал віз і ладували. Хто не мал коня, то якісы фурманкы приіхали. Примірово, мы не мали коня, то якісий там был з інчого села вызначений до транспорту, заіхал коло дому – но але, што там можна было взяти, як вшытко засіяне на поли остало, зерна не было. Там часом дахто взял мішок комперів, дакы перины… Але то люде стратили голову – не знатя де, што брати? Переважні хлопы ішли з фурманками, а бабы з коровами гнали, до Заґужан. То буде одтале двадцет пят кільометрів.

Мала єм товды дванадцетий рік. Мама провадили коровы, я єм заганяла і на піше, на босака ся ішло. Перше не каждий мал черевікы. Некотры лем до церкви, а діти до школы, а зо школы то уж на босака ся ходило. А так далеко іти? То треба бы было мати добры, выгідны черевікы, мы на босака ішли.

В Заґужанах до такого парку сме пришли. Там фурманкы уж стояли, дощ зачал ляти. Мы ввечер уж пришли, темно было. До дерев коровы повязували, а мы, діти, під возы сме ся позапыхали. Нихто не мал ниякой пляндекы ци дашто, лем так ляло на нас. Огниска позапалювали, хто мал дакій горнец, то воду загріл. Вночы пришли якісы, што коровы покрали. Бо то люде в купі, при огни сідили, а коровы дале по парку коло дерев попривязуваны были. То трафило ся, же така вдова єдну корову мала і то єй вкрали. Якісы з поблизка пришли на готове, жебы вкрасти. Ніч перешла і рано на потяг, такій товаровий. Некотрий ваґон то іщы мал задашыня, а некотры то лем самы стіны. По дві, по три родины давали до єдного і коровы і коні – вшытко, што хто мал. Там, де было задашыня, то мож было якоси сідити, але як зачал дощ ляти… Люде з малыма дітми были, то діти пухли од того зимна. То пізнійше ходили воякы і там, де менше люди было, то тоты діти давали. Там, де мы іхали, было нас три родины і каждий мал коровы. Я в кутику в бабы під пазухом спала, на соломі, не было ся де змістити.

Было так, же машыніста ставал в поли, де не было близко хыж, а де трава была. То мужчыны з косами траву косили, а бабы одраз зберали і летіли до ваґона, жебы нихто не виділ. Як люде виділи, властителі, же на іх поле хтоси вышол і косит, то летіли, проганяли, побили бы аж. Каждий свого пильнувал.

Як звірята сме зганяли, дорогом ішли, то іщы добрі было, але пізнійше в ваґонах коровы зачали ся бости, коні скакали, лем тріскы з ваґона летіли, дошкы. Коні не хтіли ся звадити, як два чужы были, а то давали так барз близко, єден при другым. Треба было потім коровы доіти, а ту єдна зараз попри другій стояла, не было на чым сісти. То і покалічены по ногах были бабы од того доіня. На відрах желізных сідили, а то корова або кін бухли, то відро ногу роздерло. Коровы тіж робили під себе, як то звірята, то желізнодорожникы заповіли, же не вільно вымітувати спід коров, лем як потяг рушыт. Каждий з вилами чекал, аж потяг рушыт, одраз метали, бо то было окропне.

І так сме без цілий тыжден іхали. Сім дни. Ани ся нихто не мыл, ани нич… Як сме ся дома облекли, то і там на місци так одраз сме ся не переберали, бо не было ани обставин, ани лахів.

Там, де нас привезли, был такій фольварк. Може з двадцет покоів, мешкань там было, то дванадцет родин там звалили на подвіря. А нич сме приіхали, то тоты на місци были упереджены, же бандиты, бандеровці приіхают, жебы люде уважали. Остерігали село. Як нас там звалили, то як зачали бабы плакати… Єдны якісу траву зрывали, цеглу, бляху складали, жебы дакій оген зробити, бо то малы діти, просили пити, істи. І вшыткы плакали. Зо села люде поприходили, дуже іх пришло смотрити, якы тоты бандиты пришли. Зробили такій ланцух і так стояли і на нас смотрили. Єдна стара баба повіла, же мы такы самы люде як і они, але были так наставлены ворожо до нас…

Треба было деси спати. В будинку не было ани двери, ани выглядів, полно в середині шкла, діти там зо села ходили ся бавити. Брудно всядиль, а нихто не мал нич, жебы тото попрятати. Деси шолтыс того села пришол і казал єдному шпадель принести, та попрятали, а мы в стайни, в жолобі спали. Рано штырі родины пішли на село, бо там іщы такы рудеры стояли, то іх заняли. Вісем остало на тым фольварку. Мы были на селі пару років, може штырі або пят, я і моі родиче, в такій понімецкій ліпянці. Два покоі были і така кухня, не кухня, якісе такє было посередині. До єдного покою дали дві родины мешкати, в другым были сме мы. Нас было четверо, дідо были пятий. В тамтых двох родин тіж было двох дідів, але же там уж не было місця, то дали до нашого покою… В каждым розі дали дошку, солому і так в єдным розі спали мама, тато, сестра і я, і по каждым куті єден дідо. Наш сусід был шолтысом, йому дали таку повинніст, жебы нас пильнувал, дост был неуцтивий. Пізнійше, як з уряду пришли, як виділи кілько нас, то казали тому шолтысови домок одступити, што был близко нас. Тамты родины пішли, а мы самы остали в тій ліпянці. Там сме пару років были. Пізнійше, як ся змінил систем і ПҐР-ы робили, то заберали тоты великы фольваркы, а люде ходили і глядали. Было іщы кус тых понімецкых порожніх хыж, то ся люде оселяли. Так ся вшыткы розышли і лем нас остало штырі родины. Розышли ся по інчых селах.

Ходила міліция по селі, провірювали, як ся ведеме. Ішла єм раз з двома дівчатми до того фольварку, бо там тіж діти были, і босы сме ішли, бо не мали сме черевіків. Міліция нас затримала, чом босы ходиме, то была неділя. Мы гварили, же не маме, то нам повіли, же як іщы раз нас будут видіти босых, то ся з нами розправлят… Мы ся так перестрашыли, же потім сме далеко лісом ходили на тот фольварк. Бояли сме ся міліциі.

Нич не было, ниякого ґратя, постели. Што было добре, то люде позанимали. Был єден уряд в ґміні, што позвозили до єдного маґазину вшытко з тых хыж, што люде скорше не хтіли. І мы як приіхали, як хто дашто потрібувал, то міг там поіхати і давали або шафу, або дашто. Але то уж добре не было. Дали нам таку запомогу koński ząb – то была каша з кукуриці, але не правдива кукуриця, лем пастевна, для кони. То мы з того пляцкы пекли, брейку варили… Одраз люде до роботы пішли. Осадникы, што перед нами, то на готове пришли і уж зачали господарити. Люде з валізками пішли, а решта… вшытко остало. А мы такы дзяды пришли, то до роботы, копати буракы ци на што то был час, а пізнійше компері зберати. Вшытко лем нашы люде робили. Платили невеликы грошы, але на вечер каждий міг си взяти кошык комперів домів. Каждий брал найбільший кошык, жебы як найвеце си тых комперів принести. Як было близко то байка, а як было далеко? Цілий ден тяжко робити, а потім кошык нести. Треба было робити, жебы пережыты. Люде так робили без літо, то і кус зерна си заробили, комперів і так пережыли.

Початково не было шансы вернути, ани видіти не мож было, бо зараз арештували, же шпіонувати пришол. Аж по десятьох роках люде ходили видіти, але не каждий міг. Тоты старшы хыжы, што ту были, то осадникы порозваляли на опал, а як дакы ліпшы, то си брали за Ґорлиці возили, будували, а некотры то ремонтували. Початково то было дуже люди, бо пришли на готове. Компері си копали, зерно косили, вшытко мали готове, в хыжы куры были іщы. А пізнійше, як уж треба было робити, то тоты осадникы ішли. Не каждому ся хтіло так тяжко робити. Як осадник выізджал, то наш сусід написал до тата, же як хцеме ся вернути, жебы сме ся старали. Моі тато поіхали. Тяжко было, нич не было, але на своє хотіли… Приіхали на захід, гварят, як єст, што робити? Мене выслали, жебы-м виділа, ци ся мі подабат. Уж зо три родины вернули. Можна си было іти по селі, по свому ґадати, якє то было приємне… А там, як хтоси ввошол дохыж, то уж по польскы ся ґадало. Ниґде не мож было по свому радити, лем товды, як нихто не чул. Свято было ци што, то ся треба было ховати. Ту як єм приіхала, то был чысто інчий світ, по свому си мож было всядиль ґадати, по селі ходити. Як вернула-м на захід, то ґадала-м, же я бы пішла зараз. Некотры хлопы до тата бесідували, же по што там іти, ци мало ся наробил? А на заході легше жытя.

Найперше діда сме привезли, жебы в хыжы сідили, жебы не розшабрували, а мы мали іщы рік на заході быти. Некотры хворіли, жебы ся вертати, так хотіли. А были і такы, же не хтіли, бо там ся ім легше жыло. В меджечасі вышла єм замуж. В них тіж ім не пасувало одраз іхати. То поіхали моі родиче і сестра. Я в мужа остала. Іщы рік на заході сме были, мій муж при сіні іздил робити. Моі родиче до свойой хыжы вернули, а хыжу родичів мужа занял осадник, то сме обоє і з дітином, до того єдного покою, до родичів приіхали, то нас было семеро. Тота хыжа мужа, што осадник занял, то была крыта соломом. Колиси то нихто не мал на тілько соломы, жебы ціле зміняти, лем де треба было, то ся кавальцями зміняло, старе змітували, нове давали. А осадник си подумал, же дерева полно было, лісничы на ліво і на право продавали лемківскє дерево, то зорвал цілу солому, нарізал з дерева мокрых ґонтів і цілу хыжу покрыл. Як пришло сонце, як тото высхло – вшытко было як решето. Як ляло то так само на поли, як і до середины. Він уж не знал, што робити, не стати го уж было на нич, то пришол до нас і повіл, же видит, же мы ту так на купі вшыткы, то він нам хыжу одступит, лем мусиме його пожычку сплатити. Муж мій мал акордеон, ровер, якісы грошы іщы зобрали, дали му і ся выпровадил. Мы з мужом, з дітином на руках, єдну корову сме достали і сме ту пришли. Не было в хыжы нич, ани лавкы, но ниякых меблі. Зробил муж якісу лавку, стіл, єдну постіль нам дали і так сме зачали господарити…

Початково біда была, барз тяжкы обставины были, але духово сме ся барз добрі чули. Жебы мі дали там на заході яку найгарщу хыжу, то ниґда бы-м уж там не хтіла вернути. Ниґда, ниґда… Ани муж тіж…

Я си нераз так думам, як то держава скорыстала. По перше – нашу культуру знищыли чысто, а по другє, якы ту маєткы остали, лісы? Кілько того ліса… Мы ту пришли за десят років, то каждий ден, так літо, як зима, праґы дерево возили, єдна за другом. А дерево то не такє хоц-якє было, але то были з поколіня на поколіня. То была для люди локата гроши. Як ся женили, то жебы на віно было, хыжу побудувати, так то ґроша нихто не мал, жебы черевікы дітям купувати ци собі дашто. Нихто дерева не стял, лем тримали. А пізнійше тілько возили, цілы лісы… Мы мали, моі родиче, мали ліс, мій хлоп, а тепер, я на пенсиі, а як си голузку з ліса хцу принести, то треба си купити…

Нихто ани не перепросил. Іщы пустили пропаґанду, жебы ся старати, же будут оддавати лісы, а они до решты хтят люди выкорыстати, жебы платили правникам і інчым, жебы ім касу набивали. Не оддали і не оддадут ниґда. А зрештом, што оддадут, як вытяли? Хто ся буде старал? Стары, котры боліли над тым і пережывали вшытко, то померли, а молоды повыізджали… Вшытко заникат, і культура, і вшытко. Вшытко знищене.