Севериян Косовскый: Дай Боже добрий ден! Што можете повісти про выгнаня в сорок семым році?
Параскєва Бреян: 5. червця/юнія 1947 р. зашли (не знам, ци двох, ци трьох), але то уж хыжа в хыжу, і уж списували кілько осіб в хыжы є. Они уж робили на выселіня, лем нихто о тым не знал. Тоту листу робили 5. червця/юнія, а выселяли 8. червця/юнія, значыт три дни перед, перед выгнаньом робили листу.
С.К.: О котрій годині пришли до Вашой хыжы польскы воякы, жебы повісти, же выганяют?
П.Б.: До села то пришли іщы перед 6.00 год. рано, о пятій деси. І фурманок нагнали зо сусідніх сел, бо Ізбы першы пішли. Як з каждой хыжы вышла своя фурманка і іщы єдну достал, люди по кількоро, то мож си уявити – 67 родин, якій то был транспорт страшний, великій. Худоба разом і вшытко в купі намішане, гуси, качкы, куры… Мы сме не достали фурманкы, бо уж забракло. Няньо мали лем свою фурманку. Поручник пришол до нас уж о 8.00 год. А село было уж на дорозі, зрыхтуване до выізду. «Frycki, proszę się zabierać!» – повіл тот поручник. Няньо стали і думают: што він поплітат?! А він там ім попредставлял штоси і я ани не знам што, но і повіл, же маме ся выносити, же маме лем годину часу. Но то сме до 9.00 год. мали ся спакувати, він пішол іщы до Бубернака, бо іщы Бубернак за нами мешкал. Вернул, то уж няньо дали шафу на віз і кресла, стіл. А він пришол і повідат: «Chłopie, co ty robisz? Tam, gdzie wy jedziecie, to ludzie meblami palą, a ty świnię w chlewie zostawiasz», позаглядал уж певно. Казал брати, то няньо підрізали тому векшому ґарло і так з бебехами зложыли на віз, а тото меньше сме взяли аж на захід і не было пак чым кормити.
С.К.: Но добрі, але ци досправды не знали сте, же будут выганяти? Не было так, же чули сте, же інчы села выганяют?
П.Б.: Но, якоси мы нич не знали. Селяне, як ішли до Ґрибова, то повідали, же деси люди так везут потягами, але не знали, де тото вшытко іде. А то з інчых воєвідств выганяли, але не знали де, якых люди і чого везут.
С.К.: Коли сте уж вышли з Ізб, то через якы села Вас гнали до стациі?
П.Б.: Но то як сме вышли зо села уж о 9.00 год. то в сторону Ґрибова. Але то так было, же зышло з тым вшыткым, так, жебы ся не оставало, пильнували, жебы дака фурманка в бік не пішла. Было тіж дуже худобы, так што свобідно ішли, а лем част попривязувана до фурманок. Было тяжко провадити, так же сме іхали тоту цілу неділю і цілу ніч до Ґрибова, а одтамале уж так рано на Ґорлиці сме ся кєрували. Было то певно коло 11.00 год., піл дванадцетой. Пізнійше уж на місци няньо тото паця розпатрошыли, но і давали інчым, жебы люде зіли, бо преця не затримаш, зопсує ся. Ввечер того самого дня пришли на стацию Баничане, уж Баницю выселили, уж ся являли. Но і віторок рано завчасу (може то в ночы было, я уж не памятам добрі) запакували до товаровых ваґонів, то нас было три родины, і быдло вшытко, уці, куры і мы так на середині мали кавальчык такій, де стояти, бо вшытко было заняте.
С.К.: Што можете повісти про постій в Освєнцімі?
П.Б.: Станул потяг і там сме долго стояли. Брали кого ім ся подабало, хоц-кого. Ішол єс си невинні – «Chodź no tu!» – но і брали там і ріжны ріжности вкладали [до головы – прип. ред.] і били. Так барз били, бо тото то самы люде повідали, як нашых толкли. З нашого транспорту взяли певно з пятьох-шестьох хлопів.
С.К.: Як долго іхал потяг до Ліґниці?
П.Б.: Вышли сме з Ізб в неділю рано, а сме пришли деси в пятницю ту, до Ліґниці, так над раном, деси в ночы певно. Бо рано была погода, было гарді і уж люде приходили до нас і вывідували ся нас. Я ся того не бояла, деси в таку депресию впала, же вшытко повідала-м так, як было. А люде ся старали не повідати, бояли ся. І там сме были тоту пятницю, суботу і неділю. Люде пустили тоту худобу ту над Качаву, на тоту траву коло воды і так по кус пасли. А по дорозі то де была копка сіна, то люде метали ся і брали кус до рук, жебы шмарити тым коровам, жебы доіхали. Аж в понедільок рано нас зачали розвозити, то деси коло 11.00 год. певно нас до Ксєнґєніц привезли, але мене найперше саму з маленьком дівком, а решту потім пізнійше.
С.К.: Як выглядало тото місце, до котрого сте трафили?
П.Б.: Нич не было, ани двері, ани вікєн. Там были сме певно зо два тыжні, а потім пришол приказ і взяли нас призначыли до Рожнова, а тоту решту то пішли ту, на Ліґницкє Поле. В Ліґницкым Поли то было 8 родин в єдным будинку…
С.К.: Коли сте приіхали до Ліґниці, то якє было Ваше перше одчутя, як сте виділи тоты великы будинкы, тото понімецкє місто?
П.Б.: Страх єден фурт тримал наш нарід! Єден страх, што ани чловек не знал, што думати. Пильнуєш, жебы ти коровы даде не пішли, бо то і покрали по дорозі.
С.К.: Што Вам гварили тоты воякы? Яка была причына того, же Вас выганяют? За што Вас выгнали?
П.Б.: Они не ґадали нич. А хто знал за што? Нихто сой справы не здавал і конец. Як списали потаємні вшыткы родины, то потім смотрили, ци вшытко в комплеті. Мы з Поляками добрі жыли. Такій Поляк з Ґрибова то перший нас одвиділ на заході, а мал деси наш адрес. Нибы за того Свєрчевского, потім зачали повідати.
С.К.: Як оціняте тото, што ся днес діє з Лемками?
П.Б.: А, ліпше не бесідувати. Я повідам: вшытко пропаде з часом. Хыбаль же дакы єдиниці, такы тверды, ся затримают. Неєден ся стыдат, а бояти ся неє уж чого…
С.К.: Дякую за бесіду. Оставайте з Богом.
Параскєва Бреян – народжена в 1924 р. на західній Лемковині в селі Ізбы. В 1940 р. довєдна з родином пішла на Радяньску Украіну, одкале повело ся ій вернути в 1942 р. На яр 1947 р. єй муж был заарештуваний польском безпеком, дальше запертий і мучений в лаґрі в Явожні. По выгнаню з Ізб прожыват в околицях Ліґниці.
Фот. горі: Б. Васілевска-Клямка, Łemkowski raj utracony, Варшава 2006, с. 179.