Забыты

Днесь, 10-го новембра, одкрыли в Ужгороді памятник Мілана Растіслава Штефаніка, котрый быв єдным із головных ініціаторів, якы причінили ся о выникнутя Чехословацькой републікы і Словаци го беруть і за основателя словацькой державности.

Ґенерал Штефанік є як добрі написаный характер із траґедії. Вєдно з людми як Масарік, Бенеш намагали ся о то, жебы по роспаді монархії выникнула Чехословакія, што ся їм і подарило, но Штефанік, 1-ый міністер войны Чехословакії, не стигнув собі „ужыти“ ани свойой функції, ани державы, о котрій так снив. Пару місяців по выникнутю Чехословакії, при навертаню ся домів летадлом, в Іванці при Дунаю, недалеко Братіславы, траґічно вмерать коло гаварії.

Коло памятника, якый ся одкрыв в Ужгороді, было много полемікы. Інціатором одкрытя того памятника быв Ґенералный конзулат Словацькой републікы в Ужгороді. Є ясне, же конзулат хотів такым способом дати честь чоловіку, котрого Словаци беруть за єдну із найважнішых особностей свойой модерной історії – докінця го беруть за єдного із основатлів свойой державности. Хотіли пропаґовати свого родака. Но на другім боці ся правилно просили тоты, котры думці памятника не были прихылены, же чом як раз Штефанік. Чоловік, котрый із бывшов Підкарпатьсков Русьов, днешньов Закарпатьской областьов Україны, не має нич. Докінця, нарозділ од іншых політіків чехословацькой републікы, нелемже ногов не вступив на теріторію Підкарпатя, але ани ниякым способом, із причіны скорой смерти, не формовав державу, в котрій Русины были так само державотворным народом. Причінив ся о выникнутя державы, но теріторії Русинів ся офіціално ку ній приєднали аж 8-го мая 1919-го року, штири дні по його смерти, і дефінітівне рішіня пришло аж 10-го септембра підписаньом мірного договору. Напрік тому є одднесь Штефанік в Ужгороді. Властно першыраз.

Особно не мам нич проти того, же тот памятник стоїть. Штефанік є про Словаків досправды великов особностьов модерной історії. І завдякы ньому днесь Словакія існує як окрема незалежна держава. Лем мі дакус жаль двох справ.

По перше, є мі жаль, же конзулат, но і ціла словацька сполочность, не роздумує дакус в шыршім контексті. Кібы то так было, днесь бы в Ужгороді не мусив стояти Штефанік. Словакія має намагу пропаґовати своїх родаків за граніцями, но родаци – то мусять быти Словаци. Несловаци зіставають забытыма. Кібы тому так не было, коло намаганя о то, жебы дати до Ужгорода памятник вызначному родакови, міг конзулат выбрати Антонія Бескида, котрый ся народив на теріторії днешньой Словакії, котрый быв депутатом в угорьскім парламенті, котрый так само, як і Добряньскый, в парламенті не обгайовав лем права Русинів, але і Словаків, котрый мав можливость быти ґубернатором Руськой Крайны, яка бы належала під Мадярьско, но він вырішыв приєднати Пряшівску і Підкарпатьску Русь до складу державы, вдяка котрой днесь існує і Словакія. І котрый, на то не треба забывати, быв пізніше ґубернатором Підкарпатьской Руси, значіть, є своїм діятельством прямо повязаный із Ужгородом, де быв його уряд, днесь думам будова якойсь банкы. Но, жаль, мав єдну хыбу. Быв Русином, і зато на конзулаті никому бізовно ани на розум не прийде, же і такого родака бы сьме могли пропаґовати і было бы то може щастливіше рішіня. Хоць протестів проти памятника із боку Українців, бы може было веце.

По друге, є мі жаль нас самых. При остатній стрічі з Тібором Міклошом Поповічом, кідь в Пряшові говорив на тему Антонія Бескида, єм од нього чув, же мало честуєме дакотры нашы особности, же Бескид бы мав мати на Пряшівщіні або на Підкарпатю такый самый памятник як Духновіч. І я з ним согласный, докінця думам, же не лем Бескид, а і Жатковіч і многы далшы, котры діяли в рамках 1-ой Чехословацькой републікы, котры причінили ся о то, же сьме ся стали державотворным народом. І то є велике діло. Дакотры народы таке дашто не знають дотеперь.

Зіставаме все лем коло Духновічів, Павловічів, Добряньскых, што є добрі, бо їх треба честовати, но як кібы сьме терпіли яковсь чуднов сортов рядженой анамнезы, котра нас зохаблять в „преісторії“ Духновіча, а недоволює нам собі добрі запамятати, же потім ту были далшы люди, котры так само зробили великы діла про наш народ. Самы зіставаме забытыма в 19-ім столітю, і особности 20-го суть про нас дакус забыты.

Гей, мало честуєме людей, котры нам дали державность. Тот єден раз сьме єй мали  таку саму як і Чехы або Словаци. Тым людям бы сьме властныма руками мали кресати памятникы і так, як не забываме на нашых возродителів 19-го столітя, бы сьме мали памятати і на їх наслідователів. Не зіставайме народом, котрый як бы не мав модерну історію, котрый як бы зістав законзервованый десь в минулости. Вказуйме, же так, як іншы народы, і мы ся розвивали і розвиваме, і мы жыєме і нашы особности суть того доказом. Будьме на то горды. І зохабляйме сліды той гордости. Памятик Бескидови або Жатковічови,  бы такым слідом быв. Нашы предкы то так робили а іншы народы то за нас не зроблять.

Жрідло фотоґрафії: Wikipedia.

(Статя была написана як коментарь „Вступне до контроли“ лемківского радіа lem.fm.)

ТЕКСТ НАПИСАНИЙ В ПРЯШІВСКЫМ СТАНДАРДІ РУСИНЬСКОГО ЯЗЫКА