Русины одышли

Акт перший

Отвертя 34 Лемківской Ватры на Чужыні мало мати подібний сценарий до того, котрий є од років розписаний і реалізуваний. Оддавна зачынат ся під памятником поставленым в 50 річницю Акциі Вісла. Офіцийны делеґациі власти і лемківскых орґанізаций складают при ним квітя і вінці, пак хір «Зоря» з Устя Руского співат піснь «Горы нашы, горы нашы…», а на конец той части найстарший михалівскій Лемко розпалят ватру. Тот найстарший Лемко то лем долго жыє в Михалові, на Нижным Шлеску, на Чужыні, а так направду то вроджений є він в себе дома, в символічным для вшыткых Лемків селі – Фльорынка. Тота мало усвідомляна при тій нагоді правда має для проблемы піднятой в тексті основне значыня. Лем тото ся вкаже аж на кінци.

Того рока речений памятник, котрий долго стоял на краю ватряного поля, не знатя чом, был перенесений ближе сцены. Заризикую філософічну констатацию, што кажды переносины ци то люди, ци то символів несут несподіваны ефекты, а навет загорожыня. І тым разом ся так стало. Молодий конферансиєр, котрий тримал вводне слово, по лемківскы зазначыл, што памятник был поставлений з нагоды переселіня Лемків в 1947 році.

Беру си на свідка приятельку з інчой меншыны, котра стояла попри мі, жем може навет за голосно тоты слова опротестувал. Лем прото, што стоял єм на кінци групы барз важных польскоязычных гостів, а з офіцийныма делеґациями польскых власти даремно было бы бавити ся в семантычну языкову гру, оставил єм си поясняня справы на якісий час. Звідал єм ся пак конферуючого, одкале мал тот текст? Він – молодий Лемко – повіл, же тексты сценария были провіряны і затверджены през ведучых Стоваришыня Лемків. Так єм ся обернул за «винуватыма», лем і они не пояснили мі ясно, ци видят реальний, назву го, термінолоґічно-ідеовий проблем, ци то лем надвражливіст автора тых рядків є для них самых проблемом.

Пояснял єм ім, де я виджу проблем. Адже по мойому, переселити ся мож з «пеґєеру» до «маєтку», з колхозу до совхозу, зо села до міста, або з хыжы до бльоку. Лем же, на тым як раз памятнику была записана символічна дата – 1947 рік і етнонім Лемкы. Зато ідме в початкове місце сценария акциі «переселіня», на Лемковину. Якбач літом 1947 рока з лемківскых сел, в дві годины, під ґвером, ошабруваны з маєтку і чести, выгнаны през польскых солдатів, заплаканы і зневажаны одходили люде не зато, же мали таку ексцентрычну ідею, спрагу ци дяку робити туристыку, не попыхала іх в світ цікавіст познаня жытя на рівным, в муруваных шлескых і поморскых хыжах, лем зато, же были выселены, вышмарены і розметаны по світі з наказом оселіня в новым місци, з далека од свойой родины і своіх сусідів лем зато, же были Лемками-Русинами. Были депортуваны. Тота доля стрітила праві вшыткых Лемків, котры жыли в 1947 році во Фльорынці і по цілій Лемковині.

Акт другій

24 серпня 2014 рока в Тернополи одкрыто памятник посвячений, як на ним написали, «Українцям – жертвам депортації 1944-46, 1951 – Холмщина, Підляшшя, Надсяння, Лемківщина».

Мене єднако чудуют при нагоді формулуваны драмскы дідаскалия, фразеолоґізмы, котры мают заступити історичны факты, а при нагоді побудувати ідеолоґічу конструкцию, котра уж не є фактом лем уявом. Напис на тій таблици ставлят за густом гмлом подіі, котры сут яснійшы як сонце на небі, а котре як на зліст потемніло коли сам памятник одкрывали.

Адже в перше, од 1944 до 1946 рока одгривала ся драма,  на тот момент назву єй акцийом выміны населіня. Выникла она з так званых «Республиканьскых укладів», котры підписали ПеКаВуеН – номінуваний Сталіном, польскій комуністычний уряд влады – і уряды Литовской, Білоруской і Украіньской совітскых республик (з остатньом підписаний 9 вересня 1944 р.). Тота догварка, як перша рішала про переселіня, лем же за ньом ішла друга, котра є доднес поминяна, а нона принесла векшы консеквенциі для справы, котру тепер припоминаме.

Была то умова помеже польскым урядом, а урядом Совітского Союза з дня 6 липця 1945 р. в справі заміны державности. Записаны в ній были пункты про заміну совітской державности люди польской і жыдівской народовости, котры жыли в Совітскым Союзі і іх «репатрияциі до Польщы» і праві до заміны польской державности люди росийской, украіньской, білоруской, русиньской і литовской народовости, котры жыли в Польщи і іх евакуациі до Совітского Союза.

Каждий нарід має такій дар што найчастійше прославлят лем сам себе, чествує жертвы лем власного народа. Лем же, коли одкрытя памятника наголасняли украіньскы медия, так фурт писали, што тоту подію орґанізували «Лемкы», памятник придумали і сотворили артисты лемківского походжыня, а як мож видіти оддана на ним є в векшыні лемківска іконоґрафія.

Ту задам реторычне звіданя, чом споминат ся на таблици лем про «Украінців з Лемківщини», а не споминат ся про Лемків, Русинів з Лемковины, котры як днес порахувано в Польщи, де прошол повселюдний спис, становлят переважаюче чысло? То што ся стало з Русинами, котрых «депортувано» в роках 1944 -1946? Ци іх не вывезено на Украіну лем в «етнічну» росийску, литовску ци білоруску землю? Ні, то враз зо зміном державного пашпорту змінено ім арбітральні нацийональніст! Орабувано з достоменности. Русиньской нацийональности не узнали комуністычны уряды в Москві, Кыєві, а за нима онедолга в Варшаві і Празі. Доднес тото комуністычне рішыня підтримуют радо украіньскы, некомуністычны уряды. Ориґінальний то союз большевіцко-нацийоналістычной согласности.

На Украіні ниґда не были підняты ниякы дошліджыня етнічной достоменности Лемків-Русинів, котры бы не мали принятых з горы парадиґматів взятых з хоснуваных совітском науком концепций «субетносового» опису, оповіданя нонсенсів як то єден нарід є підпорядкуваний другому. Описуваний є «субетнос» як недозрілы, меншы, недорозвинены селяне, люде без языка і літературы, без будителів, зато з фестівальчыками і некотрыма етноґрафічныма особливостями. Неготова до самостійного быту «під-нация», котрой покровительком буде інча «над-нация», котра знає вшытко ліпше про малых, выдає арбітральны осуды про вшытко што тычыт «свого субетносу», котра не допустит, жебы нон ся зорвал з над-нацийного мотуза і пішол своім путьом. Просто «союз нерушымых» во вік віков. Над-нацийне «політбюро» зо своім услужливым апаратом, з армадом ідеолоґів, псевдонауковців объявляючых єдину правильну доктрину, фанатыків з ріжных гейбы лемківскых орґанізаций, котры лем варуют, жебы заатакувати, очорнити, зневажыти, ци наслати безпеку, бороти ся против вчыню лемківского языка і русиньской літературы, против лемківской філолоґіі. Оставліня дачого поза контрольом ідеолоґів з «політбюра» є неможливе. Прото іх ціль знищыти (або переняти) вшытко над чым не держат контролі (ватры, репрезентациі Лемків, медий, бурсы ци на конец церкви). Найбы лемківскій камін на камени ся не остал, то до кінця не допустят до автономізациі і еманципациі «свого субетносу».

Зато ставляют зъідеолоґізуваны символі свого пануваня. Зато не найдете на памятниках слова Лемко, ци Русин бо они не перейдут през цензуру. А найдете терміны написаны пером доктринерів, котры все мусят додати при Лемковині, же то «етнічна украіньска земля». Як босоркы заклинают реальніст, жебы то принесло маґічний ефект, заступило факты зачаруваным, байковым, ідеальным псевдобытом. Не є для Політбюра значыня, же реально того іх світа николи не было. Наднация знає все ліпше. Русинів-Лемків не є на памятнику, бо покровителі задбали і надале дбают про тото бы іх не лем в будучым не было, але бы і вымазати памят про тото, же были они депортуваны в роках 1944-1946. «Політбюро» давно рішыло – «Русинів не было, неє і не буде».

Дальша справа, котра застанавлят коли ся пише о памяти про украіньскы жертвы «депортациі», чом не хоснує ся більше зрозумілого терміну «репатрияция»? Навет для Украінців з «Лемківщини» жыти в своій державі то не повинна быти ни ганьба, ни травма. Та чом плачут, чом нарічут, чого є ім жаль…? Шак Полякы зза Буґа репатриювали ся, хоц в 1945 році выіхали зо своіх рідных хыж спід Тернополя, ци Станіславова на понімецкы шлескы землі? Чом Украінці з Лемковины, котрых «депротувано» не тішыли ся што ідут «до своіх»? Знаме і з проґрамів з радия ЛЕМ.фм, што тоты «своі» не принимали іх як своіх. Повідали ім ясно «Ой Лемку, Лемку ты ску… чогос приіхал на Украіну не твоя земля, не твоя хата, штаны подерты, на дупі лата…».

А остатня, як дотля, депортация 1951 рока, котра одбыла ся за догварком маючом як ся днес здає лем економічны причыны. Была то выміна териториі помедже совітском Украіном а Польщом (черянка – околиці Сокаля за устрицкій повіт). Памятам як през природний лемкоцентризм не звернул єм увагы на тоту дату. Аж в кінци єм ся звідал потомків тых выселенців – а як сте пережыли од 47. до 51. рока, же вас не выселили? Аж товди єм ся здогадал, шак «вас выселили своі»!

Лем же дале остают вантпливости што до правильности хоснуваня на такє терміну депортация. А кєд так, то ци, і през кого будут спомянуты жертвы переселіня 1940 рока?  Товди добровільно тисячы Лемків виіхало до Росиі. Зазнали скоро совітского щестя, перезріли на очы і втікали назад коли Гітлеровці пішли на войну з Совітскым Союзом. Як нашли ся за ленійом фронта, так знали де є ІХ земля. Лем они зас в сорок пятым были як першы «записаны» до вывезіня. Ім найвеце пошкодило добровольство.

Само слово депортация в припадку подій років 1944 – 1946 р. є часто надужыване. Не є дошліджынь, котры бы порахували тых, котры направду выіхали добровільно (а было такых гідні). Вартат припомнути вершы Русенкы «Переселіня Лемків», ци «Боднаровяне». Там написано, же были такы, котры выіхали «бо ціле село іхало». Депортацийом не мож назвати тыжньовых пікніків на вокзалі в Коросні. Ци як в реляциях Лемків з ясєльского і коросняньского повітів, котры выіхали, бо не мали де ся вертати. Коли през Дуклю перешол фронт, хыжы были спалены, а земля аж густо засіяна бомбами. Сут реляциі о примусовым выгнаню, лем ци іх доправды є найвеце?

Прецін нихто не назве депортацийом – переселіня Лемків з Пєльґжымова, ци Бартошова, коли іх хыжы і поля взял мідьовий комбінат, котрий плянувал побудувати мідьове озеро. Не назвеме депортацийом переселіня Климківян коли зробили переграду на Ропі. Хоц вельо болю доднес чуєме во споминах Русинів переселеных зо стариньской долины, коли чехословацка власт забезпечала Кошыці в воду і робила на ріці Циросі водоохорониско, то жытелі сел Рускє, Острожниця, Дара, Смольник, Звала, Велька Поляна і Старина николи не радили, же были депортуваны.

Само слово депортация в латиньскым языку означало – переносины. Лем з часом, в юридичній термінолоґіі зачало мати стислу дефініцию, як одосланя чуджынця поза границі  державы, коли перебыват він в ній нелеґальні, або як політычний термін, як примусове переселіня, выгнаня ци зосланя з місця сталого жытя осіб, як тіж цілых народів деінде, нераз за державну границю. Авторитарны державы хоснуют депортацию як арбітральний спосіб на покараня осіб, ци цілых груп соспільства. В крайных припадках депортация має знамена  етнічного чыщыня.

Русины-Лемкы, котры пішли на схід і были розсіяны по цілій Совітскій Украіні познали смак новой землі. Знали, же коли дали си одобрати польску державніст тяжко буде ся вернути до себе. То хоц старали ся жыти в громаді, а вельо втікало зо сходу, зо степу ближе Карпатскых гір, то оставали жыти на все в галицкых селах і робити карєры в совітскых містах. Не думали вертати на Лемковину.

Оптанты, Русины з Пряшівской Руси, котры збаламучены, пішли жыти на Волынь в села опущены през переслідуваных Чехів, тіж были обрабуваны з добытку і нацийональности, шмарены серед неприязных люди. Лем они думали фурт о повороті. Переселіня ся хоцлем медже Русинів на Підкарпатску Русь, было для них великым щестьом. А пак постепенно вернули праві вшыткы до свойой вітчызны. Остатні недавно, в 90 роках.

А тымчасом вельо Лемків на Украіні, за тот перийод, зачало будувати памятникы героям чужых наций. Услухнячо, за приказом «політбюра» асимілюют ся, забывают про свою історию, літературу, будителів, про свою русиньску самоідентифікацию. Зато днес треба іх ясно ся звідати. Лемкы на Украіні, кєд од 1944 до 1946 рока не было можливости, жебы оминуло вас выселіня з Лемковины, то чом дозволили сте ся сами «депортувати» на новій земли? Переселити ся зо свого языка, культуры, істориі, героів, будителів, звыків, на конец з ідеовой вітчызны – свойой символікы, просто з русиньской, етнічной достоменности до чужой? Не жадате справедливости, вырівнаня своіх кривд, котрых повинны сте жадати од уряду в Кыєві. Не домагате ся, як то роблят Русины з Підкарпатя приверніня СВОЙОЙ нацийональности і свого языка сперед депортациі. Адже, ци заслужыли сте на тото, жебы Вас дахто пожалувал? Бо ци мали бы тото зробити Лемкы-Русины з Польщы, Словациі, Сербіі і Румуніі, на котрых СФУЛО з Товариством «Лемківщына», орґанізациі якы сте си выгодували насилают аґентів безпекы? Ци направду думате, же переселіня 1944-1946 рока то є тото найгірше што вас стрітило? Ци сте задбали про тото, жебы в театрі подій не быти лем стопами, статыстами і німым хором, або такым, котрий фурт співат «ідеме, ідеме…» лем крока не робит в никотру сторону?

Днес можеме си робити ліцитацию, гадати ся, хто был барже «депортуваний». Оціны можут быти ріжны, лем не змінят они фактів. А факты сут такы, же не памятате про русиньскій свій рід. Бо сте або го направду стратили, або боіте ся доднес до нього признати перед самыма собом. Найстарший Лемко з Михалова хоц долго жыє на Чужыні не стратил ни бесіды, ни звыків, ни лемківской достоменности. Никотре «політбюро» през ціле жытя го до ниякых змін лемківской ідентифікациі не переконало, не было му тіж николи до ничого потрібне. Не думал зміняти ани істориі, ани достоменности, ани себе.

Во Фльорынці в 1947 році не было переселіня. На цілій Лемковині розписаний сценарий был єден. Режысерів той траґедиі не было на місци. Помічникы режысерів ждали на потягы з Лемками в Осьвєнцімю. На рампі одбыла ся сцена селекциі до концтабору в Явожні. Тоты, котры мали щестя іхати потягом дале на захід і пілніч. Мали наказане оселити ся на Чужыні і не вертати назад. Забыти на нашы горы. Не было то переселіня, не была то евакуация, ани репатрияция. Была то депортация, етнічне чыщыня,  ВЫСЕЛІНЯ 1947 рока.

Е п і л о ґ

Ішли чугы на схід
і на захід
плакали горы….

Петро Мурянка – Як сокіл воды на камени.

Богдан Ґамбаль
Стоваришыня Руска Бурса в Ґорлицях
В 70 річницю депортациі Русинів на Украіну