Праві каждий раз бесідуєме з інчого місця. Тым разом сідиме си в старым маґістраті в Бережанах і бесідуєме з Богданом Тихым. О тым, як його дідо провадил потягы од Нового Санча до Кракова. Про хлопців з НКВД, котры любили грушкы. О малюваню на цмонтери. О тым, як в Оленівці Лемкы пустили електрику. О ватрі в Гутиску. Буде о «Никыфорі в кабаті» ― Стефаніі Русиняк, о золотых і срібных єленях, о річці Золота липа, і о ріці Попрад. Бо там, над Попрадом, в Жеґєстові, вродила ся його мама…
Написал про Попрад верш:
Попраде, Попраде, Чого смутний течеш,
Неє твоіх діти ― Што ты на то речеш?
З того верша пак вышла файна пісня. Богдан Тихій, хоц долгы рокы робил інжынєром, мат поетичну душу. Коли мат свобідну хвилю, любит грати на клярнеті і малювати. Пише вершы, зберат фольклор, а тепер то уж фахово занимат ся охороном архітектурных і культурных памяток Бережан. Зато і наша бесіда вышла така ― покус о вшыткым.
На знимці Богдан Тихій (медже Петром і Павлом), а тіж книжочка з творами Стефаніі Русиняк, яку він выдал.
Сон
(вершуваний переспів Йосифа Русиняка)
Єдного-то разу в ночы
Дивно мі ся снило,
Як пригадам собі днеска ―
Робит ся немило.
Ото-ж, іду я дорогом
І так задумал ся,
што аж зышол я з дорогы,
В інчий бік подал ся.
Переходжу поля, рікы,
І лісы, і боры,
А далеко за лісами
Видно велькы горы.
Підходжу я штораз ближе ―
Видно сады, хаты…
Тоты горы, певні будут
Дорогы Карпаты.
Уж не іду помаленькы,
А лечу весело,
Бо там деси недалечко
Буде моє село.
Выходжу я на поляну,
Смотрю ― єст могыла.
Откаль она ту ся взяла,
Ци ту битва была?
На могылі єст табличка
Медже каменями.
«Лемковина» написано
Грубыма буквами.
Поховали, ― закопали,
«Амін» заспівали,
Лісы гнівно зашуміли,
Горы заплакали.
Скінчыло ся… все пропало.
Прощай, наша мати!
Нема по што нам ту днеска
В горы заглядати.
Приклякнул я на коліна,
Опала голова,
А в могылі чую шелест,
А потім і слова:
― Хто ты такій, і де ідеш,
Мій дорогій сыну?
Ты, напевно, Лемко будеш?
Ідеш в Лемковину?
― Правду кажеш, я є Лемко ―
Признати ся мушу.
І тягне мене до тебе,
Туга мучыт душу.
― Чого ідеш, уж за пізно…
Ту вшытко не твоє.
Оставили сте ня саму
На нещастя моє.
Обдерли мя вороженькы,
Решту нас выгнали.
Не был хто мя боронити,
В землю закопали.
*
І зо сну розкрывам очы ―
Втим я пробудил ся.
І з вами, дорогы братя,
Тым сном поділил ся.