Памят сліпого

Раз

По 1947 році выселеным з Лемковины Русинам пришло жыти на прастарых пястовскых землях. Тым выдуманым по войні терміном ріжны  пропаґандисты прібували придати нацийональной вагы для землі, котру антигітлерівска коаліция, а головно Сталін, по 1945 р. передала Польщы і Полякам, як рекомпенсату за половину забраной передвоєнной польской териториі. Хоц в списаных історычных документах Нижній Шлеск, Любушска Земля, Лужыця, Кладскє ґрафство, Поморя і прилучена до «мацєжы» част Східніх Прусів – приналежали до польской короны, або княжеств, рядженых архіпольском династийом, або ниґда, або коротко і часто лем номінальні, то і так мали бы они мати прапольскє походжыня. Про тото мали засвідчати і стары дерева, котры росли в пралісах і гущавинах, памятаючых першы старопольскы слова, выречены найліпше неокрещеным іщы народом, котрий ся ім кланял і справувал старославяньскы жертвы. На жаль, з каждого куточка чужыны вызерали написы і інскрипциі писаны по німецкы – швабахом. Были і інчы проблемы з доказаньом польскости одзысканых земель. Шлеск найдолше в списаній істориі приналежал до Чешского Короліства, а князі з пястовской династиі столітями ани не гварили по польскы, лем по чешскы, або німецкы. Не были нияк здатны на героів новых часів. Прото лем нечысленны з них заслужыли си на памят. Про декотрых – в школі вчыли, про векшыну – молчали. Они, подля правил комуно-нацийоналистів, мали остати забыты. І фурт акцентуваны были лем славны войны з Німцями і антиґерманьскы акциі. З хронік Тітмара, Космаса, ци Ґаля Аноніма, повыберано лем вартаючы запамятаня факты – битва під Цединьом, оборона Німчы, Ґлоґова і Ліґницкого Поля. Выдумано і роками пошырювано аісторычний міт про битву на Псім Поли під Вроцлавьом. Вшыткы члены моноетнічного народу мали будувати нову традицию. І Лемкы мали забыти на Карпаты і Бескід. Остало ім пошырювати славу шлезской пястовской землі. Мали тото робити довєдна з репатриянтами – Поляками, котры уратували ся з волыньской і галицкой різанины, зрыхтуваной ім бандерівскыма, фашыстовскыма украіньскыма формациями. Полякам, репатриюваным до новой Польщы, і выселенцям Лемкам-Русинам, депортуваным на чужыну – понімецку землю, пришло будувати разом новы, нелегкы соспільны реляциі.

Туга за рідным крайом проявляла ся лем в декотрых. Тых, котры носили в собі запамятаны іщы з дому образы рідного села, свойой хыжы, храму і потраченых сусідскых повязань. В тых, котры могли одкликувати ся до особистых споминів. Як ґрупа, мали наказуване плекати нову выдуману традицию і історию, але індивідуальна памят каждого была інча. Серед вымішаного культурово і етнічні народу, з ріжном достоменністю і принесеныма в нове місце скушеностями, тота памят не могла мати єдного змісту. Бо як мож порівнювати спомины подольскых пшеничных піль, волыньскых лісів і болотиск, зо споминами пахнячых бескідскых лук? Декотры носили в собі травму кєлецкой біды, а інчы з репатриювных Поляків принесли вісти про горяче полудньове сонце і босняцку природу. А ноны розповідали про злочыны інчых фашыстів – тых хорватскых.

Додумувал єм ся, же тота індивідуальні переношена людска памят єст найважнійша. Єст первістна, а єй місце єст перед том, котру мі фурт толчут до головы в школі, книжках, ци телевізиі. І што медже нима єст глубокій розділ і нияк ся они не сходят. Бо то збірка індивідуальной памяти поєдных люди творит незафальшуваний ничым зміст достоменности народу.

Два

В маленькым нижньошлезскым місточку, в хыжы попри Рынку, жыла старенька баба. Запамятал єм єй дрібном, тихом, сліпом старовинком. Тримала фурт в жмени желізний ключ, котрий прикладала до стін містецкых понімецкых хыж і рисувала на них невидном кріском свою дорогу. Не чути было єй топтаня, безголосно ставляла дрібны крочкы, але пронято шкрябала цегляны муры. Чухала до них єдностайно, шемерливі, перерываючы лем товды, коли трафила на дачый выгляд, двері, або інчу архітекотонічну перешкоду. Желізний ключ служыл за єй очы. Одкрывал перед ньом світ, дозвалял орієнтувати ся в просторі, был рецептором, котрий передавал нескламану тверду правду, записану на мурах. А тота познавана ньом правда не была по єй воли.

Бабця приходила до заградкы і сідала на лавці. Сідила годинами, в молчаню. Коли нашла спілбесідника, все єй трапил лем єден проблем. Хоц жыла при своій родині, не чула, што находит ся в себе. Была неспокійна, як ґаздыня, котра пішла даде в гости і одраз думат вертати, бо хто за ню покормит, выдоіт, вымече, постелит, напалит, зварит і попряче? Тота баба, котра жыла в хыжы при Рынку, роками прібувала тіж вертати до себе. З малого мішочка, котрий носила на грудях, вынимала пінязі і заєдно просила і дорослых, і нас діти, жебы сме єй чым скорійше завезли до… Польщы. Не розуміл єм, де она хоче іхати? Шак в школі фурт ня вчыли, же тото, о што баба просят, єст на місци. А ньом цілістю володіл імператив вертаня там, де буде в себе.

Три

На офіцийным сяйті єдной з орґанізаций роками можеме чытати про тото, што в рамках акциі Вісла част лемківского населіня в 1947 р. репатриювано на західні землі Польщы. Кус выже зас написали, што інчу його част в роках 1945-1946 выселено на обшыр бывшого Совітского Союза.

Поминме, тымчасом, мало важучу інформацию для признаючых ґрантову підпору, необхідну до пошырюваня того рода історычных ревеляций про выключні польскій язык цілого того сайту. Зосередме ся над пропонуваным змістом ґруповой лемківской памяти, дотля Лемкам незнаной. Репатрияция то нич інче лем поворот до вітчызны. Ци автор того тексту знат хоц єдного Лемка репатриюваного в 1947 р.? З чыйой памяти перевзял тоту «нову історычну традицию»? Зато, быти може, то лем хыба передставляти найбільшу траґедию Лемків-Русинів в Польщы за рівноважне з повоєнныма переселінями Поляків на скориґуваны Сталіном териториі. Припустме, што автор хоче вірити і самому прилучыти ся до популяризуваня пошырюваного за остатніх двадцет років, головно на Украіні, міту тамтышнього зачатку – голошыня депортацийной теориі ґенезіс «усвідомленых Украінців» Лемківщыны з єдночасным оставліньом в спокою тых неусвідомленых, котрых перезначено до «репатрияциі» в 1947 р. Лем ци пошырюваня украіньскых выдуманых мітів єст правильне і о тото іде неідеовій орґанізациі колекцийонерів лемківскых артефактів?

Як радийовий репортер, заєдно чую од Лемків в Польщы про в векшыні добровільны повоєнны выізды Лемків до Росиі. Лем же зындранівскій експльорер подій знає ліпше. Подля нього, репатрияция Лемків одбыла ся лем на захід Польщы, депортация лем на бывшу совітску територию. А хоц велика част Лемків од 1944 до 1945 р. добровільно придумала си жыти на ґаздівках, де буде під достатком орной земли, то будова новой «тотожности» потрібує акцентуваня лем тых фактів, котры не заколотят украіньской версиі історычной політыкы. Днес, по коректі етнічной достоменности, останю неофітами украіньского нацийоналізму, кориґуют тамтышні і іх сопутникы передану своіма предками русиньску історию. До той роботы, до выдумуваня мітів і до фальшуваня подій придаст ся каждий союзник, тоты з Польщы сут особливо цінны. Зато пошырюваня украінізацийной ідеолоґіі, як вышло, то головна задача неідеолоґа.

Спомины подій, передаваны з поколіня в поколіня, з часом слабнут і никнут разом з одходжыньом носителів той памяти, свідків подій, іх скушеных участників, маючых обґрунтуване знаня. Неє уж в жывых жыючой в Станіславові Лемкыні (родом з Тыльовы), котра сохранила фотоґрафічну памят про топонімію, розміщыня хыж, ріль і родин в своім селі. Она могла з памяти оповісти, де хто жыл, з кым был породинений, хоц пішла зо села в 1945 р. Оповідала мі єдна з респонденток о похороні мамы Ваня Гунянкы, з кінця 60. років, памятала котрoго дня тыжня то было. Інча памятала, же коли єй выселяли в червци 1947 р., то так ляло, як николи. А баба Дамира доднес знає вымінити назвиска поєдных ґаздів в своім селі сперед 1945 рока. Коли бракне остатніх свідків лемківскых подій, а іх свідоцтво не буде списане, або награне редакторами радия, то на якій основі буде мож повісти, же текст написаний на сайті зындранівского товариства то лож? Неправда, котра ображат лемківску версию подій, доказану в сотках реляций поєдных свідків русиньской істориі.

Памят деталів, дрібничок, мало важных загалови оповідань – творит правду найправдившу. З як найполнійшой збіркы такых вшыткых оповідань годна быти написана істория цілой ґрупы. Істория, зверифікувана в тисячах оповісти поєдных членів русиньского народу. І лем довєдна тоты оповіданя мают шансу войти до історычной памяти цілого народу. Бо сотворят они зміст лемківской достоменности. Але не буде він мал нич спільного з украіньском фантазийом.

Выписуваны блуды, писаны чысленныма поправлячами подій, неправы інтерпретациі, марніцькы концепциі опису лемківского світа, котрых задача – согласити з украіньскыма выдумками – останут лем пропаґандом і єй місце єст серед той цілой польской пропаґанды про славных королів з прапястовскых земель родом.

Можут єй голосити і з ґрантовом підпором на своіх сайтах, лем ани сліпонароджений не повірит в ню николи.

В проґрамі вызвучалa Ельвіса Костело пн. Painted from Memory – авторства Берта Бакарака. На образку польскы княжества за Болеслава ІІІ.