Дотулити ся высшого без натіганя до неба

24-го новембра 1945 року офіціално выникнув театер, котрый днесь несе назву Театер Александра Духновіча. Хоць выникнув в уж про Русинів неблагосклоннім періоді і выникнув як Україньскый націоналный театер, він все быв твореный головно Русинами і твореный про Русинів, котры довгы рокы мали державов наряджене, же ся мають чути Українцями.

Но і тот проукраїньскый напрям поступно зачав ламати ся. Кінцьом вісемдесятых років 20-го столітя пришов до театру Василь Турок-Гетеш, за котрого ся зачали робити пєсы і „на діалекті“, значіть по русиньскы. Цілкова зміна пришла по 1989 році, коли тот самый Турок, окрім іншого і першый председа Русиньской оброды на Словеньску, ці першый председа Світового конґреса Русинів, вєдно із Ярославом Сисаком, як директором, ці далшыма, быв мотором того, жебы змінити назву театру на Театер Александра Духновіча і зачати грати материньскым языком Русинів, по русиньскы. Ніт, не хочу писати історічный екскурз о нашім єдинім професіоналнім театрі во світі. Скоріше ня інтересує ароґанція і неінтерес.

Нераз єм быв участный різных подій, на котрых „колеґове“ зо союзу Русинів-Українців Словацькой републікы бісідовали о тім, же в Пряшові мають „свій театер, котрый грає на діалекті, но грає і на літературнім языку“. Ароґанція колеґів не кінчіть там, же через Высшый адміністатівный цілок, котрый є моментално зряджовательом нашого театру, дотисли театер, жебы по довгых роках мусив знова робити холем єдну україньску пєсу за рік, што має такый єфект, же ся заграє 3 аж штирираз і конець, бо вшыткы Українці на Словакії, котры ходять до театру, то уж виділи і Русины на то не ходять. Їх ароґанція іде далше. Аж там, же доднесь будуть на офіціалных подіях бісідовати о своїм театрі, і доднесь будуть бісідовати о нашім языку, котрый є кодіфікованый, як о діалекті, кідьже єдиный літературный язык на світі, то якбач їх.

Што є іщі горше, не видів єм, жебы на тых подіях людей, котры репрезентують зряджователя, ці іншы державны орґаны, коло того даяк підняло зо стілчатя. Вшытко є властно в порядку. Вопросом є, ці бы, кібы Русины зачали міцно тискати, нарядили державны або самосправны орґаны даякому словацькому театру робити холем єдну пєсу за сезону по русинькы, і ці бы сиділи спокійно, кібы сьме потім бісідовали, же то наш театер, котрый там грає в якімсь языку, але раз за час дасть пєсу на літературнім языку. Одповідь є думам каждому ясна. Ароґанція не є лем од колеґів зо союзу, но ку нашому єдиному на світі професіоналному тілесу свойой сорты і з боку державы. Старый пан вже має свій вік, і требало бы дакус веце почливости.

Дякуючі трансформації театру по 1989 році і дякуючі людям, котры в театрі од того часу діяли, Театер Александра Духновіча зробив десяткы пєс в русиньскім языку. Од класікы, під яков собі можеме припомянути мена як Шейкспір ці Йонеско, аж по сучасны драматічны творы. З пєс, котры были одограны за тоты рокы по русиньскы, бы ся істо дав зробити вецетомовый збірник, де бы Русины могли чітати світовы творы у своїм материньскім языку. Театер так робить дві важны діла. Подає професіоналну културу Русинам у своїм языку, і, што є іщі важніше, вказує тлумачінями світовых авторів, же наш язык, є рівноцінный з іншыма языками, бо творы знаме рівноцінно протлумачіти до совго языка і не є такого языка, перед котрым бы русиньскый язык мусив дати калап долов.

Зато ня мерзить неінтерес. Неінтерес, кідь многораз театер грає про овельо менше людей, як бы міг. Неінтерес з боку нашых людей, і то нелем у домашнім Пряшові, але даколи і на селах, де театер прийде за людми і мають го там як на теплый колач на тепші. Лем собі го взяти. Не знам ці єм видів півпорожній фестівал, де часто, хоць є робленый як „русиньскый“, за русиньскы грошы з розрахунку меншыны, ани нич русиньске не є. Знам, не ліє ся коло того пиво і не печуть ковбасы. Но театер може дати дашто веце. Кідь нич інше, та холем то зажыток, як шумні звучіть наш язык на професіоналній сцені. Же то не є ганьба бісідовати по свому, бо тот язык є і языком высокой културы. Наш єдиный професіоналный театер нам дає можливость дотулити ся высшого без того, жебы ся натігати десь до неба. Стачіть прийти до Пряшова, ці на село, де грає. А нихто то не мать далеко. Ани домашні зо Словакії, ани Русины з Лемковины ці Підкарпатя. Обчас то спробуйте. Не будете бановати.

(Статя была написана як коментарь „Вступне до контроли“ лемківского радіа lem.fm)

ТЕКСТ НАПИСАНИЙ В ПРЯШІВСКЫМ СТАНДАРДІ РУСИНЬСКОГО ЯЗЫКА