Ґорлицкій бурсак Іван Желем – до 100. річниці з даты народжыня (1925-1988)

Період діяльности довоєнных Рускых Бурс принюс Лемковині успішный час. Бурсы же як місця ґрупуваня лемківской молодежы внет давали народови талантовитых, одданых патріотів. Таком бурсом была конечно (окрем старшой новосандецкой) Руска Бурса в Ґорлицях. Як раз днес припомнути треба особу єй выхованка, пізнійшого лемківского поеты, писменника і громадского діяча – Івана Желема.

Чытаючы його слова, видит ся, же николи не втратил давного духа ґорлицкой бурсы. Уж по долгых роках, будучы на выгнаню в Украіні, припоминал розсіяным по світі родакам, де іх рід і земне лоно.

«Вапенне, ти в снах завжди бачене»

Вродил ся Іван Желем 3. квітня/апріля 1925 р. в Вапенным коло Ґорлиц, де і скінчыл основну школу. По ній, в 1937 р. остал учеником ґорлицкой ґімназиі і рівночасно вступнил в шор выхованків місцевой Руской Бурсы.

В Ґорлицях вчыл ся лем два рокы, коли зачала ся ІІ світова война. Час тот перервал дальшу едукацию, а смерт матери примусила го вернути до Вапенного, де помагал няньови на ґаздівці. Вчас німецкой окупациі был забраный до Баудінсту (нім. Baudienst – формация створена німецкыма окупантами в Галичыні для выконуваня молодежом ріжных примусових робіт), одкале одначе повело ся му втечы. Неодолга єднак вывезеный был на примусовы роботы до Німеччыны.

Вернул домів в нещестный час. Был то 1945 р., а Вапенне, як і другы лемківскы села, было выселяне на радяньску Украіну. Пришол і час на Желема, якій разом з рідныма трафил до ворошыловградской области (днешня луганьска област), одкале вертали, як і вельо інчых Лемків, ґу граници.

Не маючы реальной можливости повороту, Желемы оселил ся в Самборі. Там Іван працувал і кінчыл середню школу. Потім зачал зооветеринарийны студиі во Львові. Едукация і тым разом мусіла быти перервана – тепер за справом сталіньскых репресий. Через шіст років робил в лісовых лаґрах в Комі на Далекій Пілночы.

По смерти Сталіна был регабілітуваный. Скінчыл товды студиі і зачал професийну роботу. Завязал родину. По тым часі на все осіл во Львові, де робил в мясным комбінаті.

Тужыл, але заєдно і надіял ся

Творчіст Івана Желема вказувала ся головно в двох языках – рідным лемківскым і по украіньскы, што оддзеркалят ся в першым піднаголовку допису.

Його початок был дост скорый – бо звязаный з часом ґорлицкой бурсы. Товды зачал писати першы своі творы.

Одначе головна творчіст зачала проявляти ся по выселіню в 1945 р. Свідоміст, што николи не верне на Лемковину, была імпульсом, якій довюл го до дозрілой творчости. Желемове слово – як слово інтеліґента – было выразом тугы, а при тым дополненой траґічні свідомістю, же давне не верне уж николи. І як в інчых поетів – выселенців, так в ним, тота творча туга все вміщувала зеренце надіі.

Період писаня з Украіны зачал ся од публикаций в 1965 р. в украіньскій ґазеті печатаній в Польщы «Наше Слово», де містила ся «Лемківска Сторінка» – місце його головных експресий.

Іван Желем лишыл по собі не лем патріотичны вершы, але тіж гуморескы, новелі, оповіданя, та критичны і публицистичны тексты. Печатал при тым в еміґрацийных русиньскых выданях Лемко-Союза.

Проза його богата была натурального гумору. «Сварлива кума, пияк, клеветник, лябздуля, недбача, надмірно бесідлива жена, без слова нарраторского коментаря самохарактеризуют ся своіма комічныма монолоґами. Іх кус карикатурні вказаный підхід до жытя, своєдірна філософія, яку презентуют надзвычайні правдиво і глубоко сігают до лемківскых реалий, сміло і зо знаньом выкорыстуючы форму жывого монолоґу, ци вірнійше діалоґу з нич або рідко бесідуючым спілбесідником» – характеризувала Желемову прозу Олена Дуць-Файфер в Антолоґіі повыселенчой лемківской літературы «Ци то лем туга, ци надія» (2002, Стоваришыня Лемків), в котрій нашло ся шумні з примірів його творчости.

Окрем выже спомненого, Желем лишыл потомным нарисы описуючы етноґрафічны, культуровы і крайобразовы валоры давной Лемковины. Записал спомины, якы мож брати за універсальный образ штоденного лемківского жытя і звычаів. Проза – вписуючы ся в стан духа автора – єст міцно тужлива і жалібна. Публикувала ся головно в 60. і 70. роках ХХ ст. на спомнутій «Лемківскій Сторінці» ґазеты «Наше Слово».

Ренесанс Желемовой творчости принесли передрукы в часописі Стоваришыня Лемків «Бесіда» та в выданях Стоваришыня «Руска Бурса» в Ґорлицях. Тото остатнє за справом проєкту «Пісні і співанкы Петра Мурянкы» выдало пісню до слів верша Івана Желема – «Уж ся мі не снит».

***

Уж ся мі не снит pін над потоком
І гуси на ній ґєлґотливы.
Уж ся мі не снят тополі высокы
Над хыжом мойом сиротливом.

Уж ся мі не снят камінны урвиска
І гірскы зелены убочы.
Уж ся мі не снят далекы і близкы
Карпатскы замрiяны ночы.

Уж ся мі не снит, же Фыдрей задерат
До хмары высоку вершыну.
І смутно, як отец, за сыном вызерат
За мном аж ту в Украіну.

Уж ся мі не снит в щестливу годину
Край, што-с мі дал го, о Боже,
Уж ся мі не снит моя Лемковина,
Бо спати уж про ню не можу.

Желем был присутный в лемківскым світі аж до смерти. Не лем діял серед выселенців в Украіні, але тримал звязкы з одраджаючым ся в 80. роках ХХ ст. лемківскым рухом в Польщы.

До Петра Мурянкы

Не пукай –
Отвор двері в поезию
Шыроко днес

І твор
натхнену
Пoезиі ґаму
Лемківску
Траґічну

З гір
В світ далекій
Єй нес

Вмер Іван Желем на чужыні – во Львові, 6. вересня/септембра 1988 р.