Амроз Ковач і його завітны Казаня

Котрысого дня єм присіл і подумал – што знам о Амрозі, тым славным народным філософі, же коли лем возму часопис «Бесіда» в рукы, виджу його подобу все на задній стороні? Виджу і чытам Амрозовы казаня, якы в роді парафразы од більше як тридцетьох років друкуют ся в новітніх часах. Амроз каже:

Послухайте вшыткы люде
лемківского роду –
хто в тым краю рідным, бідным
каламутит воду.
Послухайте, може ся вам
придаст тото в біді,
може навчыт шанувати
братів і сусідів.

То очывидно справа Петра Трохановского, редактора нашого часопису, якій в 1994 році «вычул» момент і привернул Лемкам Амроза. Першыраз Амроз дал казаня в «Бесіді» ч. 2 (19) за 1994 рік. Од тамтой поры Амроз находил штораз то новых прихыльників своіх передумань – і так є дотепер. Прикликаны повыже слова – як вступ до Амрозовых «філософій» – найти мож за каждым разом на внутрішній страні задньой окладинкы слідуючых номерів «Бесіды». Подібні як давно тому, тот Амроз з «Бесіды» часом ґанит, часом ся чудує, але має на увазі тото, жебы Лемкам было добрі.

Штобы ліпше зрозуміти личніст Амроза Ковача і його значыня для – назвийме то загальні – лемківской культуры, вартат зачати од самого початку.

А початок – як бы ся дакотрым могло здавати – не єст в тым примірі такій простый і очывидный. Чом як раз в тым році треба нам оддати чест Амрозови? Подля народных передань скінчыл він свій жывот в траґічных обставинах рівно сто років тому – 27 марця 1924 рока. Трудніст в опрацуваню темы в тым, што на тот момент найти можеме лем жменю інформаций о його жытю. Правда, за справом літературы познаєме Амроза як народного філософа, того, хто проповідувал, наказувал, заказувал, віщыл. Гірше ся справа має в однесіню до його «сухой» біоґрафіі – де ся вродил, одкале походил, якій його рід? Зрештом, сам Амроз в своіх казанях (очывидно записаных другыма; найчастійше, а може выключно (?) записуваных лем Іваном Русенком і, як в примірі пониже – Теофільом Куриллом) мал пояснювати:

Амроз не впал с дожджом,
Походит с такого села,
Где ніт церкви ни костела,
Походит с той веси,
Што над водом висит…

В «Карпаторускым Календари Лемко-Союза на 1959 рік» опубликувана была статя пн. «Амроз Ковач», автором котрой был дахто з псевдонімом Филько Фльоринчан. Не повело ся мі на тот момент дійти, хто стоял за Фильком (пишу так цільово, хоц «своє» уж поправді знам). Можу мати лем припущыня, о котрых дашто іщы спомну в дальшій части допису. Лем же, жебы было цікавше, під текстом Филька Фльоринчана нашол ся «доклиєный» лист до Редакциі спомненого Календаря. Його публикацию пояснено так:

Перед самым печатанием нашого Календаря из Лемковины была получена слідуюча статья о родстві Амброза Ковача, основана не на оповіданю, а на правдивых актах.

І ту можеме повісти дашто більше – бо статя (не за долга в порівнаню до тексту Филька Фльоринчана) підписана остала ініциялами – о. И. П. Ту можеме мати певніст, же автором листу, в котрым прикликаны были факты з біоґрафіі Амроза, был о. Йоан Поляньскій, давный канцлер Апостольской Адміністрациі Лемковины, мемуариста, автор книжкы «История Лемковины», яку опубликувал під псевдонімом И. Ф. Лемкин в печатни Лемко-Союза в 1969 році. Прото, нич зачнеме од Поляньского, выявме іщы єдну правду. Стичніст з Амрозом, а бодай знаня о ним, мали другы представникы довоєнной лемківской інтеліґенциі, а не повинно то быти одраз так очывидне. Релятивні недавно – бо в 2013 році, на странах ґазеты «Наше Слово» допис посвяченый Амрозови опубликувал Петро Скрійка. Написане ним слово односило ся до 14-страницьового машынопису Теофіля Куриллы (1891-1945), суді, адвоката, вязня Талергофу і лемківского діяча, сына о. Василия Куриллы з Фльоринкы. О Курилловых записках іщы спомнеме, тепер пора вкінци зачати:

Дідо Амброза о. Василий Сандович, родом зо Ждыні, был парохом в Жегестові и мал єдного сына и три донькы. Сын о. Петр Сандович был парохом и деканом в Брунарах […].

Так своі переданя зачал о. Поляньскій. Уж ту видиме два цінны факты. Першый, што по матери Амроз был зо ждыньскых Сандовичів, а другій вказує, што походил він з інтеліґентской священничой родины (о доли о. Петра Сандовича і його сына писал перед роками Б. Горбаль в дописі пн. «Трьох Сандовичів»; додайме, што был то другій рід священничой родины Сандовичів, окремый од роду о. Максима Сандовича). Всітри дівкы о. Василия Сандовича повыдавали ся за учытелів: єдна – як пише Поляньскій – за Островского в Жеґєстові, друга за Ущкого в Ждыни, а третя (Амрозова мати) за Ковача. Оддайме тепер більше місця авторови листу – уж хоц-бы по поданых в ним фактах можеме мати певніст, же писал го давный канцлер ААЛ:

Овдовившы, знашлася в дуже прикром материальном положению и нанялася за господыню у совітника Добрянского в Санокі, де перебыла до смерті, котра наступила правдоподобно в часі первой світовой войны. За мойого перебывания в Санокі, Амброз часто заходил до матери, але николи довше, як два дни там не зоставал. Звычайно приходил до ней голодный, обдертый або на пол голый. Мати рукы заламувала и плакала, видячи таке опущение и нужду сына. Сейчас одівала його в чисту білизну и нову одежу, накормила, напоіла и просила го, штобы лишылся у ней, а часто замыкала його в хаті, штобы не мог утечи. Но для Амброза таке житья здавалося вязницьом, он тужил за свободом, тож звычайно вырывался от матери и утікал от ней. Совітник Добрянский тоже много оказувал сердця для Амброза и за каждым разом його обдаровувал, але он больше цінил свободу и нич не могло його прикути до спільного мешканья з матерью. Ковачова (мати Амроза) была дуже религийном и працовитом женщином. Каждый день розпочинала молитвом и выслуханьем Службы Божой в церкви. Совітник Добрянский оцінювал єй працю и щиро до ней относился.

Дале в листі до Редакциі Календаря Поляньскій писал о Амрозовых тетах – Островскій і Ущкій. Тета Островска прожывала цілый час в Жеґєстові. Мала двох сынів (значыт двоюрідных братів Амроза). Єден робил колейовым робітником, а другій, Юлиян, был грекокатолицкым священником, якій – за свідчыньом Поляньского – в часі І світовой войны мал перейти на православя. Зас тета Ущка мешкала на пенсиі надале з мужом в Ждыни. Ущкы мали трьох сынів – найстаршый з них, Мирослав, был священником в Пятковій, молодшый Діонісий был фінансовым урядником в Ґрибові, женатый з дівком о. Йоана Русиняка з Королевы Руской, а наймолодшый з кузинів Амроза – Михал – был доктором прав і жыл деси на Підкарпатскій Руси. Поляньскій споминал, же знал ся особисто з Юлияном Островскым і Михалом Ущкым – были то його товаришы зо шкільной лавкы. Знал тіж і бывал в хыжах теты Островской і Ущкой. Завершыл свій лист особистыма споминами о Амрозі:

Амброз Ковач чул до мене сентимент и часто у мене бывал. Бывали моменты, што ставался совершенно нормальным и жаловался на свою долю. Хотяй был послідным нуждарьом, умственно упослідженым, высміваным, погорджуваным, але у него была благодарна душа, горячо любяча тоту землю, на котрой родился и тот народ, з котрого он походил. Служил свому народу тым, на што його было стати.

Не нашол єм ниґде інформациі о даті і місци народжыня Амроза Ковача. Ту вернийме до спомненого допису з 2013 рока, якій был зрыхтуваный на основі записків Теофіля Куриллы (статя публикувана в двох частях в «Нашым Слові», ч. 14 і 15/2013, пн. «Амброз або Амроз (Амвросій) Ковач у спогадах Теофіля Курилла»; автор допису Петро Скрійка цитувал в ним запискы Теофіля Куриллы і зазначыл: «Спогади публікуємо за згодою Лідії Курилло»). Ту дополнийме, што Лідия Курилло (1928-2019) была дівком Теофіля, єй братом был Александер Курилло (1930-2006). Прожывали в Кракові і зберігали памяткы по своіх славных предках, в тым примірі – споминаный машынопис о Амрозі Ковачу. І тепер загадка для нас вшыткых. Коли порівнати допис з 1959 рока, когоси, хто підписал ся як Филько Фльоринчан – видно в ним выімкы тых самых записків Теофіля Куриллы, якы в 2013 році цитувал Петро Скрійка за згодом Лідиі Курилло. Ци то тот сам материял? Подля мене так, хоц треба зазначыти, же правопис материялу з 2013 рока ріжнит ся од того, якій вказал ся в Календари Лемко-Союза в 1959 році. Можеме ся лем додумувати, котра версия близша была ориґінальному записови Теофіля Куриллы. Но і тепер дальше звіданя – хто міг крыти ся під меном Филька Фльоринчана? Напевно не Теофіль Курилло, бо не жыл од 1945 рока. Быти може Фильком был його сын Александер, якій міг послати материял по няню до печатні Лемко-Союза. А може сын або дівка просто послали готовый машынопис, якій сам Теофіль підписал як Филько Фльоринчан? Ци так могло быти – певно ся уж николи не дознаме. На тото, што сеса версия можлива, вказує хоц-бы факт, же (о чым ниже) Теофіль Курилло фактично одобрал едукацию в ясельскій ґімназиі, а його няньо – о. Василий Курилло, был в тым часі (в роках 1891-1910) парохом в Мацині Великій.

Але вернийме до Амроза Ковача, або – як мал подавати сам Курилло – Амброза, Амброзия. В тексті з 1959 рока Филько Фльоринчан (писал єм горі о припущынях, але по мойому то машынопис Теофіля Куриллы) подавал:

Я встрітил його по раз перший, раз, як іздил до школ в Яслі с Мацины Великой. Оповідали мі, што Амроз Ковач родился на угорской Лемковині в конці ХІХ віка. Його отец мал быти народным учительом и кромі него мал пятьох сынов.

Ту очывидно не дознаєме ся нич нове о даті і місци народжыня Амроза Ковача, бо же вродил ся на Лемковині, і то в ХІХ ст., то певне. Приведеный на початку цитат з Амроза: «Амроз не впал с дожджом…» як раз тото потверджат (хоц не прямо), а находит ся він в тексті Филька Фльоринчана з 1959 рока. Потверджене є одначе тото – што писал тіж в листі о. Поляньскій – же вітцьом Амроза был учытель. Нова інформация є така, што Амроз мал мати пятьох братів. Дальше пише ся, што:

Мати його, вдова, мешкала в Рыхвалті, повіт Горлиці, где мала малу хижу и шила людям лахы, то єсть одежь. С того ся удержувала. Называли єй в селі «слюсарком». Потом перенеслася до села Жегестова.

Коли бы речене сопоставил з переданьом о. Поляньского, мож мати потверджыня, же Амрозова мати овдовіла, а пак ся перенесла жыти до інчой місцевости. Што правда Поляньскій споминал о тым, што пішла жыти до Санока і там мала вмерти, але не пише, одкале мала до того же Санока прити. Быти може з Жеґєстова, до котрого пришла жыти з Рыхвалду (в Жеґєстові преця жыла єй сестра – Островска). То де міг ся вродити Амроз Ковач? Дальше того не знаме, бо не знаме, де по одданю ся за Ковача жыла його мати. Гляданя Амрозовой метрикы вымагат дальшых досліджынь і то задача на «ліпшый час».

Филько Фльоринчан потверджат (што знане было з народных передань), же Амроз ходил до шкіл. По двох роках ґімназиі учащал до учытельской семінариі, де добрі ся вчыл. І там мала ся стати особиста траґедия Амроза Ковача – мал захворіти, што зробил ся му на голові ґуз. Оддайме місце Филькови:

Лікар с’оперувал го по правді, но так неудачно, што Амрозови, як он сам гварил, впало штосик на мозок. Мати його, не желала собі того, штобы єй сын «ходакувал», то-есть волочился по Лемковині и для того старалася всіми силами затримати сына при собі в дома. Але Амроз не мог высидіти дома. Його привлекала свобода, житья серед природы и сміна краєвидов. Он втікал тайно с хижы, понеже не мог привыкнути до клопотів штоденной жизни в господарстві. За даякий час вертал знов до дому. То тревало так долго, пока жила його мати. Мати часто упоминала сына, штобы ишол до сповіди, то Бог му отмінит розум, но надармо. Амроз покачал головом и отповідал: «идте сами, я не піду. . . Што я глупый?».

Амроза розпропаґувал в своій творчости Іван Русенко. Оддал му місце в драмі «Вертеп в Карпатах» – сценічным образі в трьох актах, якій діє ся на Лемковині і Вифлеємі. І ту – нич дашто з Русенковых записів зацитуєме – повіджме ясно: Русенко Амроза знал, познал ся з ним. А посвідчат тото в своіх записках Филько Фльоринчан:

В 1913 році виділ його Ваньо Русенко на станции Струже, где на пероні говорил «казанья», до численно собранной публикы. Публика охотно давала грошы Амрозови. В три літа позднійше, виділ я його на станции в Тарнові. Он числил зароблены грошы в тот способ, што особно клал на купку геллеры, опісля грайцары, котры завязувал до хусточкы. Переважно, іздил он поіздами задармо, бо кондукторы знали го. Єдного разу батярь забрал му якийсь папір с текы. Он отнашол батяря, и за кару ударил го «похвальоным» семикратно по плечах, поучаючи такыми словами: «Злодію, семе приказание говорит: – некради». Опісля вдарил го ище раз на причинок по плечах, штобы запамятал ліпше науку. Взял свои річы и повандрувал дальше.

Іван Русенко ввюл Амроза Ковача як історичну постать до лемківской літературы, справил, што стал ся він важным єй елементом, народным віщуном, філософом, якій мал медицину на каждый проблем. Русенко – подля Филька Фльоринчана – оддал Амрозови першыраз місце в культурі слова деси близко 1911 рока (і ту ся Курилло не мылил, бо першый номер «Лемка» вышол як раз в 1911 році). Амроз был присутный в ґазеті «Лемко», до котрой Русенко дописувал, часто під псевдонімом. Русенко посвятил му тіж пару своіх рисунків, котры причынили ся до увічніня Амроза Ковача в народі. В «Карпаторускым Календари Лемко-Союза на 1930 рік», якій сопоставил Ваньо Гунянка, опубликувано єдно з Амрозовых Казань (очывидно в авторстві Русенка – підписаного псевдонімом «Сватъ»):

КАЗАНЯ АМРОЗА
(Менше-веце)

Люде, ходте ту до купы!
Философы, мудры, глупы,
Меньши, малы и велики,
Кривы, просты и горбаты,
Вшитки греко-католики,
Вшитки римски-уніяты,
Православный христіяне,
Най ту каждый вколо стане.

(…)

Не слухате мамы, няня,
Послухайте хоцъ казаня!
Вы паробци, вы бетяре,
Даколи васъ Богъ покаре:
Каждый суцій до дѣвчати
А до книжки вшитки тупы
А ту треба почитати
Бо-сте хлопцѣ дакусъ глупы.

(…)

Ци записане слово то выключно Русенкова візия? Того ся уж не довідаме, але – кєд ся знали – Русенко певністю оддал духа тых Амрозовых казань, якы перед роками зачул.

Зрештом, цікавый є опис того, як Амроз своі казаня проповідувал. Подібно робил тото часто на просьбу своіх слухачів. Так записал в памяти «чын» Амрозовых казань Филько Фльоринчан:

Ставшы на лавці, тримал в руці свою теку, неначе «Апостола» и удавал, што читат послание апостольске. Зачинал от слов: «Братие…» опісля читал штосик про себе с текы, отспівал «Слава Тебі Господи, Слава Тебі», и дальше говорил «казанье».

Казаня мал выголошувати «гладко, жыво і інтонацийно», потрясаючы при тым головом, і быстро споглядаючы по присутных – своіх слухачах. Амроз – як споминал Курилло – «правду каждому бесідувал просто в очы». Вытыкал вады і взывал каждого до поправы, бо «страшный суд уж недалеко…». Своі казаня кінчыл словами:

Конец світа ся сближає,
Ангелы будут трубіти,
А люде зо страху будут…
Аминь.

Амроз прагнул авдиториі, штобы го інчы слухали, а на конец похвалили. По казаню сходил з лавкы і обовязково звідувал слухачів:

«Ци не ганите мя? Та-м ся добрі справил?» На то вшиткы отвічали му єдноголосно и незміно: «Так, так».

В тым місци вартат припомнути, што Амроз Ковач в «Вертепі в Карпатах» был образуваный як стоячый на камени і проповідуючый. Курилло пише о лавці, зас Русенко виділ го на камени. Тот камін то тіж символ, для ня твердости народу, з котрого походил, слушности його казань. Інтерпретаций годно быти вельо.

Филько Фльоринчан в тексті опубликуваным в 1959 році прикликує і інчы ситуациі, коли Амроз «выступувал». Єдном з них было «представліня» Амрозом сцены наукы в школі. Вводил ся в ролю учытеля і вычытувал мена учеників – своіх слухачів. Інчым разом – в часі Різдвяных Свят – Амроз ходил по селах і «выступувал» як співак зо своім святочным репертуаром. Своє выступліня мал зачынати стародавном колядом «Бог предвічный». Филько Фльоринчан запамятал, што Амроз співал ріжны пісні в кількох языках, а тіж по польскы і словацкы. Кєд му гумор дописувал – мал на специяльны желаня слухаючых го люди співати світскы співанкы. Єдну з них записал в памяти Филько:

Сивый, коник сивый,
Ма чорны попругы,
Повічте мі, дівкы,
Ци-м хлопец не тугий?
До дівчины ся залицям
А дівчина ся мі дує,
Най тя мать мордує…

Коли кінчыл свій словно-мизичный «выступ», підскакувал і вдарял запятком о землю.
Якій был стан його духа? Здавати ся нам може, што Амроз добрі розуміл свою долю, з чым пришло ся му міряти – зас припомнул нам Филько Фльоринчан єдну з цікавых історий:

Єдного разу хлопчиска-батяре зневажили його и назвали го «глупым», Амроз сказал им: «Не я глупый, лем вы глупы, бо мя без жадной причины сневажате». Єдной імосці в Флоринці, котра по той причині му співчувала, отвітил: «Ніт, то не я бідный, лем батяры суть бідны, бо розуму не мают, а я го мам».

Рецепцию Амрозовых казань (як і шырше Русенковой вершуваной творчости) вводил вчас лемківскых весіль, забав молодый Ярослав Трохановскій. Зрештом, ту оддайме місце його молодшому брату Петрови Мурянці, якій найліпше описал тот як раз контекст (в: “A Wisła dalej płynie”, выд. Стоваришыня Лемків, 2007 р., стр. 176–177):

(…) Nie mówiąc już o tej przeogromnej miłości, jaką przepełnione były wiersze Rusenki, jego Łemkowyna, którą Jarosio po weselach recytował, jego satyryczne bajki, przy których można było dostać urwania brzucha, w końcu jego Wertep w Karpatach – i patriotyczny i wesoły, i taki bliski, swój, jak tatowe opowieści sprzed piecyka. Zresztą to z książki i to z opowieści nieraz nawet się schodziło, no bo ten nasz świat, chociaż był dla nas taki wielki, przecie tak naprawdę wielki nie był. Ile razy wzdłuż i wszerz Amroz go za życia przeszedł – nikt tego nie zliczy.

Дальше Мурянка приклукує тото, што в народі о Амрозі остало – просто знаня, якій был. Приведме тот выімок Мурянкового опису в цілости, бо місит в собі основу:

O widzicie, przywołuję jego imię, a wy nie wiecie nawet kto to był, chociaż z naszych znał go z opowieści każdy. A mama pamiętali go z widzenia – wysokiego, chudego, choć-jak ubranego, w lecie bosego. Przychodził do wsi, najczęściej z okazji świąt, odpustów, załatwiał sobie u proboszcza i wójta – poprzez przybicie w swojej wielkiej księdze pieczątek – pozwolenie na «seans» i kiedy ludzie zebrali się już w określonym miejscu pod gołym niebem (żadna wiejska sala nie pomieściłaby widzów, bo kiedy przychodził do wsi Amroz, ani jedna dusza tej okazji nie przepuściła), stawał na kamieniu, jak na opoce i głosił «kazanie». Zaczynał go, można by rzec, klasycznie – od przeżegnania się, od zwrotu «moi parafianie», z określeniem kanonicznej w narodzie konfesji «prawosławni chrześcijanie». A zaś w wierszowanej formie pouczał, wytykał ludzkie przywary, gromił! Zachowało się, dzięki młodym inteligentom, etnografom – amatorom kilka kazań Amroza. A jedno z nich uwiecznił w swoim Wertepie sam Rusenko. Niemal w całości – satyryczne, z uporządkowaniem familijnej hierarchii, z przypomnieniem kobietom – żonom ich miejsca przy garnkach, obowiązku rodzenia dzieci, a nie latania po karczmach. Z wytknięciem dziewczętom pogoni za nową modą… Lakierki, klamerki, puderki, podpinki, bolerki, pledy, berety, szaliki, koraliki, wyszywanki… skrobanki – trrr! Ej dziewczęta! Ziemia święta nie będzie was nosiła za życie takie pobudliwe. Nie oszczędził oczywiście i chłopców. Nie oszczędził całej społeczności. A im bliżej miał się ku końcowi, stawał się poważniejszy. Ukazywał nieporozumienia, swary, bijatyki. I grzmiał: Już niedaleki czas – bieda będzie biła was, jak fras!… Wieszczy był? Przewidział?
Prości mieli go za nieszkodliwego głuptaka, inteligencja znała jego cenę, tajemnicę życia, rąbek której odsłoniła aż w wiele lat po jego śmierci. Był najwspanialszym kurierem, żywą pocztą, szczególnie intensywnie działającą w natchniony czas 1918-20 lat, lat Republiki. Wcale nie z dziwactwa zbierał w swojej wielkiej księdze wzory pieczątek – pozwolenia na kazanie. Bez tego pretekstu jego wizyty na plebaniach byłyby podejrzane. (…).

Но, і ци треба ту дашто додати? Може лем тото, што Мурянковый опис достовірно оддає тото, якій Амроз был, як проповідувал, де ходил, што робил. Потверджыня того найдеме в Куриллы (Филька Фльоринчана):

В часі Лемковской Республикы, Амроз носил почту от села до села. Яко неокончений семинарист, был людином огладженом и знал ся найти в товаристві.

Значыт – Амроз ходил там, де діяли ся поважны, в тым примірі – історичны справы. Был присутный, гейбы на свій спосіб оцінюючы заходячы процесы, тото, што ся діяло на його земли. В «Карпаторускым Календари Лемко-Союза на 1958 рік» нашол ся допис пн. «Лемковский вертеп в образках» (без підпису окремого автора), де о «політичній» діяльности Амроза дахто зо старых еміґрантів споминал:

В часі первой світовой войны он был нераз тяжко побитый и мадярами и козаками. И єдны и другы принимали го за шпиона и невинного немилосердно били.

Филько Фльоринчан в цитуваным тексті з 1959 рока оддал шумні місця тому, як Амроз ся носил, як выглядал:

Як он выглядал? Был середнього взросту, худощавый опаленый от солнця, жилястый. Лице подолгувасте, с сивыми очами, трошки скосными, котрыми часто в розмові примыкал, взглядно прижмуркал. Єсли был дачим подражнений або злый, то очы його выдавали блеск и трясся цілым тілом. Чело у нього было взад посунене, высоке. Нос мал дость долгий и спичастый. Усы и бороду давал собі часто голити сельскым голярям. Волосья темной барвы, носил цілком коротко пристрижене, при скорі праві. На голові мал долгу шраму. Уха мал великы, подолгуваты, а бороду троха спичасту. Уста не мыкал. Як я його памятаю, то мог он числити коло сорок літ.

І ту малый коментар: опис Филька Фльоринчана точка в точку согласный з тым, як Амроза зобразувал Іван Русенко. Хоц-бы найбарже знана ґрафіка – являюча ся в часописі «Бесіда» – оддає приведены слова. Филько дальше додає, што в зимі Амроз носил обычны черевікы або скірні з холевами. Ногавкы мал часто подерты, носил при тым сурдут (може долшу гуню?) з ріжныма рукавами, котры вымінял в Циґанів в Бересті. Ґудзикы в його зовнішнім облечыню были ріжной велькости і ріжных кольорів. На грудьох носил бляху з австрийскым двоглавым орлом, а по лівій стороні ріжны стары медалі і бляшкы. Што в народі перетырвало – то памят о Амрозі в мундурі (потверджат тото дальше в своім описі Филько Фльоринчан):

Часто он носил старый мундур екзекутора, котрый купил от жыда с Грибова. На голові носил шапку урядовця. В літі носил он полотняну сорочку, завязану червеном шнурочком и такы же споднята. Ногавиці коло косток обвязувал шнурком, штобы йому в поході не стрямбали.

Згідно з представліньом Русенка, Амроз все мал «реквізиты». На тій найбарже знаній ґрафіці видиме го о палици, а під пазухом тримат даку течку з паперями, або книгу. Палиця (славна палиця!) мала свою назву. То «похвальный» – о чым споминат Филько Фльоринчан в неоціненым описі:

В правой руці тримал он «похвальоного», ту славну палицю с суками, котрой боялися псы и нечестны хлопчиска-батьяре.

Тота течка під пазухом тіж была му потрібна. Амроз носил там печаткы:

В лівой руці под пахом носил теку с грубого паперя, в котрой знаходилися «акта». Под «актами» розуміл он аркуш паперя с отбитыми оттисками печаток школьных, парафияльных и урядовых. В теці той носил письма до доручения.

О печатках слово рюк тіж Петро Мурянка в цитуваным выже тексті. Вернийме іщы на хвилю до приведеной уж справы Амрозового вандруваня по Лемковині. Мало оно і практичный вымір – кєд же писма, якы носил в своій течці, доручал ріжным адресатам по Лемковині. Курилло о тым споминат – дакотры могли му на тілько довірювати, што Амроз робил за неофіцийного почтаря. За доручыня листу інкасувал. Мал іх доносити нераз і о пілночы. Часто носил листы од ґорлицкых, сандецкых і саноцкых бурсаків іх родичам і знаємым. Назад Амроз нюс ім пакункы з дому ци інчы родинны відомости. Филько Фльоринчан споминат іщы єдну ситуацию, коли виділ вандруючого Амроза:

Колиси я виділ його в панцирі из бляхы от следзів и сардинок. Так украшеный, як Дон Кигот вандрувал от села до села. Часто он парадувал с деревяным гвером и завоином. То была суката палиця «похвальный». Єсли незнаючий його ище, австрийский жандарм легитимувал и пытался, кто он за єден, Амроз отвічал: «Я сем руснак православный»! Жандарм, єднако, уважал його за нешкодливого вариата и оставлял в спокою. Даруваны грошы вязал до рогов хусточкы. Часто роздавал их бідным. Николи не нарікал на свою бідну долю, хотя часто голод докучал йому.

Сам Амроз – хоц з єдного опису выходит, же ходил, дайме на то, в подертых ногавках – то єднако звертал увагу, што має на ся вдіти. Кєд му дахто дашто дарувал, то двараз подумал, ци буде гевсе носил. Кєд му дакій «обердзяд» не підпасувал, чул ся гейбы зневаженый:

Он додавал навет «повинны сте ся ганьбити, же Амрозови такы обердзяды даруєте, где вы мате чело.» Не от каждого принимал якусь річь. От бідного не брал ничого, говорячи: «Ты біднійший от мене, затримай собі тоты споднята.» От засобнійшых особ брал и красно дякувал.

Филько Фльоринчан прикликал тіж єден припадок з латиньскым «ксьондзом», але зохабме тото лем для охочых – тых, якым пощестит ся прочытати ориґінал в союзівскым Календари з 1959 рока.

Подля реченых споминів – Амроз мал ся давати радо фотоґрафувати і портретувати. Але і ту дбал о своє добре імя – кєд ся му рисунок не сподабал, казал го поправити. Ріжного рода образкы мал носити в спомненій теці під пазухом, зберал іх од бурсаків і семінаристів. Цікаве, ци Амроз за жытя міг видіти дакє образуваня його особы на рисунку Івана Русенка? Ту не мам одповіди – тот найвеце «популярный», якій знаме з «Бесіды», походит з 1929 рока, значыт был зробленый уж пят років по смерти Амроза Ковача. Ци інчы могли быти нарисуваны за його жытя?

А што до того, же давал ся фотоґрафувати: до статі Филька Фльоринчана в Календари з 1959 рока залучено знимку, на якій увічнено самого Амроза Ковача. Правдоподібно то єдина знана нам і сохранена для потомных фотоґрафія. Спомнул єм при початку допису, што памят і знаня о Амрозі перетырвали серед давной лемківской інтеліґенциі. Потверджат ся нам іщы єдно – знимка, яку до свого допису в 1959 році придал Филько Фльоринчан (уж знаме, што то не прямо Теофіль Курилло, але быти може його сын послал готовый материял по няню), перетырвала в родинным архіві Куриллів. Тота сама знимка была опубликувана (в кус ліпшій якости) в 2013 році в прикликуваным уж дописі в «Нашым Слові». Підписано, што походит з засобів Лідиі Курилло. Остаючы при реченій знимці, додайме, што в Календари з 1959 рока підписано під фотоґрафійом, што Амроз Ковач гріє ся на запецку в війта в Конечній. Як датувати знимку? Не знатя – але по выгляді Амроза мож припущати, што міг товды мати деси коло сороківкы. А то тіж помічна оціна (хоц може быти кус субєктивна) – кєд будеме глядати метрикы його народжыня – близко 80./90. років ХІХ ст.

Амроза Курилло окрислял як «ходака». Бо Амроз – як пристало на вандрівного філософа, ничым не ріжнил ся од знаных з другых культур «пішеходів». Курилло виділ в Амроза подібны приметы до Дон Кіхота, старовинного Сократа, ци Григория Сковороды. Зрештом, тото, што Амроза знали по всій Лемковині, потверджают пам переказы. Перед зачатьом писаня тексту, звідал єм Петра Мурянку – ци і што о Амрозі бесідували давны Білцарівяне? Дознал єм ся – Амроз был присутный в памяти Білцарівян. Чом тото важне? Бо потверджат нам, што доправды вандрувал. Не лем по даякій узкій обшыри, але шыроко – по цілій його рідній земли. Знаме уж (з приведеных горі цитатів), што ходил по східній Лемковині. Ту іщы раз – за описом Филька Фльоринчана – видиме, што Ковач ходил далеко по вшыткых крайцях Лемковины:

Коли в 1905 році, в часі вакаций нашы бурсакы под проводом Павлата Стефана, настоятеля бурсы в Горлицях, зробили краєзнавчу прогульку по нашой крайні, то встрітилися с ним в Мацині Великой. Он дуже утішился и радо дал нам, бурсакам, указания, як достатися до желанной містности. Спрагненным гимназистам показал найблисшу крыницю с криштальном водом, другым показал місце с ягодами.

Же правду повідали давны жытелі західньой Лемковины, потверджат дальшый цитат з Филька, якій, окрем локуваня Амрозовой «прогулькы», подає нам іщы єдну цікаву історию з ним звязану:

В Верхомли Великой, за якысий час, участникы прогулькы встрітили Амроза обандажуваного шматами. На наш запрос, што ся му притрафило, отповіл: «Злі ся стало, паничы, бо пчолы мя ганебно покусали по голові»… С його бесіды мы довідалися, што он хотіл бадати житья пчол и для того заблиско до улия приближился. Пчолы, річь ясна, не позналися натом и покусали го.

Тота «внутрішня» воля непрестанной вандрівкы – в примірі Амроза – довела го до страшного кінця. Згідно з переданьом Теофіля Куриллы (Филька Фльоринчана) Амроз Ковач вмер 27 марця 1924 рока в часі страшного морозу. Найдено го в лісі медже селами Крива а Воловец. З інчых переказів (од люди з Вірхні і Ґладышова, а тіж з реляциі єдной особы зо Ждыні) довідал єм ся, што «Амроз скінчыл на Баницкым Вершку». Тото як раз ґеоґрафічні пасує – Баницкій Вершок (так называный верх через жытелів того реґіону) як раз находит ся над Вірхньом, в сторону до Баниці (днес неістнуюче село, на высокости медже Волівцьом а Кривом). Филько писал, што Амроз дуже ходакувал босо, тіж в зимі. До опису, якій был, мож додати іщы єден выімок:

Крокы ставлял он больше на палыцях, а не цілом стопом, держачи при том голову в перед.

Филько Фльоринчан (Теофіль Курилло) подає дост детальны обставины смерти Амроза. Одкале о них знал? Того автор записків не выявлят. Але цінны сут то слова, зато треба іх ту привести:

Биля нього лежала на снігу тека с печатками и палиця «похвальный». Скуленый и на впол-нагий, опертый о дерево, стоял он с на впол отвореными очами, а на його лици проявлялося штоси в роді усмішкы. Здавалося, што он дальше дивится и прощаєся из своими Карпатами. Його тіло похоронено в Воловци.

Ту і высше погрубліня моє. Курилло лишыл нам дальшый пункт, за якым треба ся нам заоначыти. Може треба поглядати в метриках з волівецкой парохіі? Ци мал християньскій похорон? Треба сесе дослідити. Важне є одначе тото, што певністю спочал на тамтышнім цмонтери, серед тых, якым роками «проповідувал».

Подля переказів Амроз мал передвидіти зло, якє пришло на Лемковину. Закликувал: «покайте ся людонькы, покайте, бо надходит страшный суд». Ци был віщый? Ци знал більше од другых?

Адде і задумуєме ся, чытаючы тых пару слів о Амрозі. Не лем над самом його дольом, але і феноменом, якым окрыл ся в народі. Внет по його траґічній смерти, оточено го леґендом, принимано як важного участника штоденного жытя, як духівника, што проповідувал правду. Як споминат Курилло: прихыльників Амроза называно «Ковачоамрозцями». Што більше, культ Амроза Ковача на Лемковині проявил ся в думці упамятніня того народного вістителя – жытелі Лемковины перед ІІ світовом войном наміряли ся поставити хоц скромный памятник в місци, в котрым люта зима го забрала. Тото ся не стало (а шкода, бо знали бы сме точне місце його кінця).

Вірю, што добра леґенда о Амрозі Ковачу остане з Лемками вічно. Приверніня Амрозовых казань то єдна з тых ліпшых думок, яка стрітила наш споневераный рід по остатнім одроджыню. Тых, до котрых Амроз проповідувал, уж давно ніт. Але – на завершыня – іщы раз оддайме голос Филькови, якій для потомных сохранил історию той цікавой, нештоденной особности з істориі Лемковины:

По хижах на Лемках, по обох хребтах Карпат, в Совітском Союзі и в далекой Америці старшы люде оповідают молодым про стары часы, про Амроза Ковача. Як долго буде-инстнувати наш лемковский народ, так долго буде жити память про Амроза. А то буде вічно.

Вічном най буде і наша внутрішня потреба – чытати і вслухати ся в його казаня. Вічна Йому Памят.

Текст был опублукуваный в «Лeмківскым Річнику 2024», выд. Стоцаришыня Лемків.