Памяти мого прадіда

Димитр Сабатович вродил ся 28. жолтня/октобра 1926 рока в селі Долгє. Был третьом дітином Юлиі і Петра Сабатовичів, молодшым братом Осифа і Анны, старшым братом Мариі. Ходил до основной школы в Долгым.

Завдякы іхній працовитости і господарности родина жыла в достатку. Як на тамты часы мали велику і порядну ґаздівку – коровы, уці, коня, 10 гектарів поля і ліс. Часто ходили на Словацию, жебы выміняти ся товарами і гандлювати.

Матір Димитра была добром ґаздыньом і кухарком. Отец Петро был барз добрі выедукуваным, як на тамтот час, чловеком. Ходил до ґімназиі в Ґорлицях, мешкал в Рускій Бурсі, але школу перервала война. Як єден з нечысленных знал чытати і писати, зато рыхтувал жытелям села потрібны урядовы писма. Был дяком в церкви, знал чытати староцерковнославяньскы писма і книгы. Мал великє влияня на едукацию своіх діти. Дбал, жебы ся вчыли і знали добрі чытати і писати, пренумерувал локальну ґазету. Іх хыжа была барз жыва. Каждого тыжня мож в ней было чути сміх жытелів цілого села, якы ся гын заходили. Родина Сабатовичів мала радийо і патефон, зато орґанізували в себе сельскы забавы і родинны стрічы.

Молодый Димитр пропадал за чытаньом. Барз вельо чытал, оповідал тіж, што чытал інчым дітям. Спокійне жытя перервала война і ситуация драматичні ся змінила. Димитр Сабатович мал товды тринадцет років. Вчас войны в іх хыжы кватерувал німецкій командир. В марци 1945 рока взяли Димитра до войска, коли на терен вошла радяньска армія. Мал товды нецілых вісемнадцет років. Стацийонувал в Рабці.

Димитр Сабатович брал участ в посліднім богослужыню в Чорным, зараз перед выселіньом. В селі остали уж лем особы, якы не выіхали в 1945 році на Радяньску Украіну. В 1947 році, на Великден, родину Сабатовичів выселили на Вармію до місцевости Яжембєц в ольштыньскым воєвідстві. Утримували ся гын головно з ґаздівкы.

В 1951 році Димитр поіхал до Равіча одвидіти родину. Там познал свою будучу жену – Розалию Наґловску. О рік одбыл ся шлюб – докладні 17. лютого/фебруара 1952 рока в Бранєві, в православній церкви. В листопаді пришла на світ перша дівка – Юлия, пізнійше вродило ся ім іщы троє діти: Софія, Петро і Мария.

Димитр был барз творчым і креативным чловеком. Його заінтересуваня механізацийом спричынили, што знал змодернізувати цілу ґаздівку. Цікавили го рільничы машыны. Понімецкы обшыри ріжнили ся од родинного села в Низкым Бескіді тіж під оглядом выпосажыня і технікы. Димитр был вынахідливым чловеком, зато тіж заадаптувал вельо новости на своій господарці – машыну до молочыня, сноповязалку, мотор, довюл воду до стайні, в хыжы зробил лазничку. Вельократно го нагороджали за рольничу діяльніст. Был барз працовитым і сердечным чловеком, охочо помагал сусідам і выпожыьал ім своі машыны. Был тіж зарадным ґаздом, але фурт міг рахувати на підпертя родичів. Помагали му в ґаздівці і при выховуваню діти.

На новым терені добрі ся ім жыло, але барз тужыли за горами, каждого рока вертали в родинны страны, приходили до знаємых і мрияли о тым, жебы вернути. «В горы, в горы» – як бесідувала все матір Димитра. В 1963 році Димитр Сабатович рішыл вернути і купил од Тадеуша Ґавора ґаздівку в Сярах. О выборі місця рішыл сад, што был довкола хыжы. В 1964 році ціла родина перенесла ся до Сяр. Тяжко было перевезти цілый маєток. Іхали цілый тыжден товаровым потягом. Димитр был єдином особом з родины Сабатовичів, котра вернула до свойой малой вітчызны. Што правда не до Долгого, села уж товды не было, але до своіх родинных гір. Сестры остали на Варміі, а брат выіхал до Америкы, одкале николи не вернул.

Нова ґаздівка не была велика. Інча як на пілночы, гірскы обставины были тяжкы до управляня поля. Недостаток поля не давал можливости розвитку ґаздівкы, зато Димитр зачал робити як маґазинєр в Державным Закладі Ґмінных Кооператив в Ґорлицях.

В 1986 році перешол на емеритуру. Димитр і Розалия замешкали з сыном і його родином. Разом занимали ся внуками. Димитр каждого рока іздил на пілніч, над море, до своіх сестер, што гын остали. Хоц ділили іх соткы кілометір, то утримували добры реляциі і часто ся одвиджали. Дбал о тото, жебы наступны поколіня, мимо одлеглости, знали його прошліст і приходили в рідны страны.

Был барз веселым чловеком. Пропадал за чытаньом книжок і оповіданьом внуком байок. Його пописовом была тота о Козі Березі. Страшна і емоцийна істория подабала ся вшыткым внукам.

Жытя ішло дале, а він фурт вертал думками до улюбленого Долгого. Там найліпше ся чул. Каждого рока родина зберала ся на пляци родинной хыжы і креста, што го поставил дідо Осиф (вр. 1862 р.) і баба Анна (вр. 1867 р.) Сабатовичы в 1888 році в подякуваню Богу, жебы сохранил іх родину перед пандемійом холеры. Димитр оповідал істориі, опроваджал по селі. Барз хотіл передати вшыткы інформациі, істориі родины. Сам барз добрі знал історию своіх предків од вельох поколінь. Барз му залежало, жебы його діти і внукы запамятали тоты істориі. Зродил в каждым любов до Долгого. В 90. роках ХХ ст. зачал старати ся, жебы одзыскати родинный маєток в Долгым, в котрым родина Сабатовичів оселила ся коло 1750 рока. Был барз здетермінуваный, уважный. Барз му залежало, жебы одзыскати землю по своіх предках. Повело ся. Родина одзыскала страчены землі.

Єдной ночы Димитр мал сон о Долгым і родинным кресті. Голос во сні казал му найти мотычку і копати. Не давал му спокою тот сон. Поіхал гын і зачал глядати. Певно ку зачудуваню вшыткых, што тепер тото чытают – нашол в Долгым мотычку і зачал копати довкола креста. Недовірял, коли нашол ориґінальны метальовы рукы, котры колиси были частю выображыня Ісуса Христа на тым кресті. Димитр помістил іх на родинным помнику зараз при новій поставленій уж ним різбі Ісуса. Од того часу мож видіти на кресті в Долгым Ісуса не з єдном, але двома парами рук – штырьорукій Христос.

В 1992 році Димитр выіхал до Америкы, жебы одвидіти брата і родину в Рочестер, Дітроіт і Ню Йорку. Барз ся му сподабало, вшыткым привюз подаркы.

По переході на емеритуру Димитр активні анґажувал ся в вельох орґанізациях, был членом м.ін. Союзу Войовників о Свободу і Демокрацию (орґ. Związek Wojowników o Wolność i Demokrację, ZBoWID). Отримал вельо почестных одзначынь. Брал участ в державных торжествах і упамятнінях повязаных з І і ІІ світовом войном. Мал войсковый ступен підпоручника. Доставал ґратуляцийны листы од премєрів і президентів Польской Республикы. Часто был запрашаный як свідок ІІ світовой войны. Был барз медияльным чловеком. Дал вельо інтервю до радия, телевізиі, для Інституту Нацийональной Памяти. Был геройом етноґрафічных і документальных фільмів о лемківскых темах. Згромадил вельо памяток, родинных знимок, лемківскє народне облечыня, фотоґрафіі, лады, оздобны скрині.

Был тіж вельолітнім старостом в православній церкви в Ґорлицях. Блаженнійшый Сава, митрополита Варшавскій і цілой Польщы, одзначыл го ордером св. Мариі Магдалины. Димитр был барз віруючым чловеком. В кажду неділю был на службі, мал своє улюблене місце в церкви. Уділял ся в церковных торжествах. Был заприязненый з Преосвященным Паісийом, Архієпископом Перемышльскым і Ґорлицкым та з отцьом Романом Дубецом, ґорлицкым парохом і о. Юлияном Феленчаком.

Згромадил велику колекцию ікон і святых образів. Заховал тіж образ Святой Тройці та образ св. Миколая з хыжы з Долгого, котры были родинном реліквійом. Де бы іх доля не метала, всядиль брали обазы зо собом. Молили ся до них три поколіня, в Росиі (1915 рік), на Східніх Прусах (1947 рік) і в Сярах (од 1963 р.). «Дай Боже, жебы і четверте поколіня красні ся нима опікувало, а буде щестливе».

Димитр барз любил огородництво. Каждого рока мал крас управу помідорів. Занимал ся садом. При управі вводил ріжны інновациі, своі навадняючы системы. Мал тіж свою пасіку. Был фізичні і ментальні барз активном особом, аж до кінця своіх днів.

Был барз добрым танцюристом, мал барз добре почутя ритму. Николи не нарікал, был веселый, жартобливый, гостинный. Барз любил товариство. Барз тішыл ся свойом родином, орґанізувал спільны обіды. До кінця свого жытя утримувал контакты з сестрами і братом, писал до них листы, высылал карткы з жычынями.

В 2018 році вмерла його жена Розалия Сабатович.

Димитр дочекал ся єденадцетерых внуків і осмох правнуків. Вмер 16. серпня/авґуста 2024 рока. Был похованый на парохіяльным цмонтери в Санковій, обік жены і родичів.

Тепер нашым найвекшым обовязком єст плекати істориі, котры згромадил і передал нам дідо. Памятати о Долгым, жебы жыло вічні.

Вічна памят!

Спомины записала правнучка Юстина Михаляк