ЛемОнова розкош

Не єм музычным критыком, не знам ся на музыці, на єй жанрах, звуках. Єм лем, або аж чловеком вражливым, котрий одберат світ медже інчыма през музыку. Коли єм щестлива, влучам дашто енерґетычне, при чым можу скакати, співати, дерти ся на ціле ґарло, кєд мі смутно, то і музыка зо мном плаче, кєд мі студено, огрівам ся ритмами латіно ци сонечного реґе, кєд курит сніг, а в хыжы стоіт уж яличка, слухам святочных співанок. Музыка товаришыт нам през ціле жытя. То она записує ся нам в памяти разом з найважнійшыма пережытями нашыма і нашых близкых. То она прикрашат вшелеякы торжества, додаючы ім повагы, емоций, легкости, зворушыня, забавы…

Каждий може быти своім приватным, особистым, внутрішнім критыком, бо то мы найліпше знаме што ся нам любит. А мі ся любит тота лемківкса перлина, котра заблиснула на великій медияльній сцені. Може єм уж кус не на часі, може кус за пізно, бо друга платня ансамблю ЛемОн явила ся в листопаді, а в нас уж прецін лютий, але в моі рукы впала она цілком недавно. З нетерпеливістю, як в малой дітины, котра жде на вымрияний подарок, не могла єм ся дождати моменту, коли з голосників вчую тоты новы звукы. Але не могла єм зробити того одраз. То мусіла быти специяльна хвиля. Хвиля сам на сам з ЛемОном. Лем я і платня. Бо хоц не знала єм што ся на ній находит, то перечувала єм, знаючы характер творчости ансамблю, же то мусит быти така барз інтимна хвиля. В пілмраку покою, з лямпочком червеного вина могла єм отворити душу на музыку. Дала єм ся запросити на приватний концерт.  І сут… першы звукы. Так ріжны. Помішаны. Лагідны, міцны, легкы, тяжкы, помалы, скоры… Оддых приспішат, реаґуючы на інтенсивніст дознань. Так вельо почуть, емоций в часі лем єдного, першого уж короткого кавальчыка. Наступний і наступний не дозваляют нам выйти зо світа полного експресиі. В голові малюют ся образы. Являют ся істориі, творят ся фільмы, а мы остаєме режысерами. То чудове як звук потрафит замінити ся в образ. Слова помагают, сут важны, помагают одгаднути записаны в нотах емоциі, дают переказ, дают нам вказівкы як любити, як терпіти, як ошаліти, як оддати ся в вір жытя.

Не хцу писати, о чым оповідат кажда зо співанок, якы сут іх наголовкы, якы музычны ритмы сут в них помішаны. Не лем о то ходит в музыці. Для мене найважнійшы сут емоциі. А ЛемОн є мастером в творіню емоций. З музыком і голосом Ігоря переносиме ся до неба, де лежыме на хмарці і літаме раз ниже, раз выже, раз крутиме ся в коло, раз робиме остры зиґзакы, раз помалы, жебы за хвилю выстрілити як з процы наперед і затримати ся… Інчу приємніст одкрываме вслухуючы ся в голос, інчу в зміст, а інчу в саму музыку. Што найважнійше в тым вшыткым для нас? Для лем.фм, для слухачів, для Лемків? Же як все є дашто по лемківскы. І вказує ся, же лемківскій язык, такій сельскій, такій простий, такій народний, так чудово пасує до сучасных делікатных, высублімуваных ЛемОновых ритмів. Дає нотку еґзотыкы (хоц далеко му до еґзотычных кольоровых краін) і вказує ся в цілій своій красі, облечений не в кабат і ґорсет, хоц они сут важны, або може і найважнійшы, але в ЛемОнову сукню з червеного дивану. Гын дошол і лемківскій язык. І не є він уж зганьбленым, ховаючым ся по кутах языком, котрого не мож выповідати в публичных місцях, він тепер є дамом, мадам, паньом в золотій сукни обшытій нотовыма записами Ігорьовых думок, пережыть, емоций. Є языком з сальонів, унікатовым, інтересуючым, ітриґуючым. Языком, котрий спілграт з лемківском душом, нотом, дотыком фортепіяновых клявішів, звуком субтельных гушлів і острым вдаріньом перкусиі. Лемківскіст пасує всядиль. Дає можніст выражаня себе індивідуальні, в якій спосіб лем собі вымрияме.

Не завела ня друга платня ансамблю ЛемОн. Дала тілько само радости, сполніня, емоций, кольорів, што перша. Не завела ня ани єдна нотка, ани єдно слово, ани єден оддых, ани єден крик, ани єден шепт, ани єдна тиша…