Володимір Микита: Діти ся створюють при любовных сітуаціях, а художны творы при згораню сих сітуацій, што є намного тяже, енерґії бівше іде

Володимір Микита є членом Союзу малярів Україны, Народным художником Україны, академіком Академії уменя Україны і єдным із представителів підкарпатьской малярьской школы.

До вашой увагы даваме другу часть інтервю із вызначным русиньскым малярьом під назвов Творчій Микита о корелації творчого і матеріалного в його жывоті. Так само скорше опубліковану першу часть бісідованого можете прочітати собі за тым мотузком, а онедовго выйде вже і третя, заключна.

Бісідоване Володиміром Микитом зохабляме так як бісідує, лем з малыма языковыма коректурами або пояснінями. 

Редактор: Як простый хлопчік із села рішыв стати умелцьом?

Володимір Микита: То было поетапно. Першы штири класы закінчів єм в роднім селі, а після учітель рекомедовав мене до ґімназії у Мукачові. Нянько дуже хотів, абы мы, його діти, вошколованы были. Старша сестра штудовала на учітельскій семінарії у Мукачові, брат учів ся у горожаньскій школі по технічній лінії, а я ниґде, лем на маляря пішов. Та правда, наміра учіти ся на маляря нигда не мав, бо ани не знав єм, што подобна школа екзістує. Я все добре мальовав із дітинства. То у мене така бавка была. Думкы, што я художником можу стати, та де! Мальовав, де лем мож было: пас коровы, та заставив єм діти посокотити худобину, а сам люди мальовав, котры на поле выйшли.

Я все добре мальовав із дітинства. То у мене така бавка была. Думкы, што я художником можу стати, та де!

Почас навчаня у ґімназії, де мальованя тогды выкладав наданый аквареліста Вільмош Берец,  паралелно продовжував просто мальовати. Часто такоє бывало, што по сусідсту дівкам із семінарії робив конкурсны роботы, з котрыма они занимали призовы міста. Так про мене ся дізнав професор Криниця, завуч (заступник директора, позн. ред.) Ужгородьского умелецького учілища. Раз при стрічі він ся почав просити на мої планы до будучна, ці ся до них в учілища не збираю. Узнавши про таку можность зразу єм проявив ініціатіву, хоць вступна кампань ся закінчіла і семестер ся вже давно быв зачав, зобрав свої албумы і поїхав ся спробувати.

Редактор: Но а кебы не умелецьке учілища, та де бы сьте ішли?

Володимір Микита: Любив єм ґеоґрафію і путованя ня інтересувало, в шпорті тоже приуспівав єм. На тот час іщі у девятій класі єм быв і доучував бы-м ся на середній. 

Редактор: Повіджте бівше о тім, як Вас прияли на учілища.

Володимір Микита: Сміяли ся, што я так пізно прийшов, але Криниця настояв, абы подумали. Як Ерделій, Бокшай зачали перепозірувати мої роботы, та рішыли, же треба мені здавати екзамены. І так вєдно із старшыма штудентами робив єм постановочну. Попозерали і оприділили, што мене треба нараз до 3-го річника зачіслити.

Редактор: А як прияли тоту сітуацію Вашы родічі?

Володимір Микита: Но я нараз побіг домів, бо они о ничім не знали, я натайно пішов до Ужгорода. Родічі были в польови, киндирицю ламали. Пройшов єм штири кілометры за нима, абы розказати, о што іде. Нянько ся перезвідав, што то за учілища і нашто я на маляря іду, абы пак хыжы людям мальовати. Та як пояснив єм розділ меджі малярьом хыж і умелцьом, котрый малює святы образы у церьквах, нянько ся успокоїв і прияв.

Редактор: По закінчіню учілища як сьте розвивали свою діятельность?

Володимір Микита: Наслідно зробив єм екзамены на Львівскый інштітут ужыткового уменя, але не записали ня через політічны мотівы. Комсомолцьом не быти, такого не екзістовало. Будь ты дітвак священників, тых не брали, авадь я, котрый по властній волі, бо в партії любви і уменя быв єм.

Редактор: То реліґія Вас держала? Як сьте выходили з такой сітуації?

Володимір Микита: І. Нянько казав, што не треба вступати у вшелиякы такы общества. Мене поменовали ідеологічно неспрямованою людиною, тым, кого треба ся оберігати і ниґда не допускати. Хоць корпус педаґоґів інштітуту бороли ся за мене. І сам ректор быв мене упросив до них ся іти вчіти, бо до того я у Київ ладив ся, де на тот час робила почівша Тетяна Яблоньска (вызначна україньска малярька, позн. ред.). Але нашы хлопці з Підкарпатя вшыткы ішли у Львів, і мене кликали за компанію.

Мене поменовали ідеологічно неспрямованою людиною, тым, кого треба ся оберігати і ниґда не допускати.

Після демобілізації ішов єм ся спробувати у Киїів за умелькым спрямованям, але та сама Яблоньска одговорила і наголошувала, што навчалный проґрам дуже ідеолоґічный. За єй рекомендаційов вернув єм ся на отцюзнину, до Ужгорода, і зачав ся анґажувати в містнім културнім розвитку, а кокретно сполупрацовати із Закарпатьсков академійов уменя. Тоды іщі жыли Ерделій, Бокшай, Манайло.

Редактор: То выходить, же высшу освіту Вам ся не подарило здобыти?

Володимір Микитa: То дивом дає ся, бо академіком быти, але не мати высшой освіты, се неможливо! Документы на академіка мене напросили подати і при першому голосованю мене нараз одобрили. Дуже строго было, лем сім міст было, а на єдно місто дванадцять чоловік. Вшыткы Заслужені Народні головы спілок і тому подобноє, та комісія не добрала, лем пятьох затвердили. І зясь тут Богонько мі помагав!

Знаєте, не хочу указувати у якых списках і ґрупах я зачісленый, бо многы бы позлому позавидовали. У Правліньови художників быв єм безмінный, на мені ся тримала та орґанізація. Колектів позостава в основному із старшых люди, та я і їхні діла тоже сповняв. Вшыткы пленеры меджінародны, котры формували ся Москвов, лем мені доручали. Выїзды, імпозіюмы і так дале, то з Україны у Москву лем мене выкликали .

Редактор: І як некомуністови Вам подарило ся робити карьєру?

Володимір Микита: Та діло в тому, што Москва плювала на то, што творило ся в Україні. Они не позерали комуніст ці не комуніст. Творча лінія – се было важно про Москву! Приміром, голова Союзу малярів СРСР докінця жызни лем ізо мнов ся переписувала. Мене двічі хотіли із Союзу малярів вылучіти од зависти, але і тут Богонько поміг. Я лем го молив, абы не карав тых люди. Такы різны зіґзаґы єм в жывотови пережыв.

Редактор: Здобывши славы, успіху, вызнаня, як ся чуєте на днешній день?

Володимір Микита: Уявіть собі, што у мене стрес як такоє може быти, кедь у світі суть намного бівш великы. А я хто? То є такый стрес! Мені то не порозуміти… Видить мі ся, што вшыткы суть ліпші гі я. Принимаю то як якусь помылку. Зазнавати ся не можу, бо теорію відносноти памятаю. На місті ся держу.

Я задовoльняю ся, вжываю ся в єдинство з тыма вшыткыма старыма річами, гібы они записують мій жывот, тоды смысла їх умітовати не є.

Коли я сідаю у свою машыну, вшыткы ся сміють, бо што то за академік 47 років на єдній і тій самій машыні ся возить. То майстара в Ужгороді, кедь не на Закарпаті. І не міняю, бо нашто? Мене парує. Я ся ньов не занимаю: дощ мыє, а сонце сушыть. Она мене обслуговує, а не я її. Для чого купувати якусь нову машыну? Мене інтересує по суті: фунґує, користь є, та няй буде. Такым прінціпом я ся до вшыткых річі одношу. І радіоапараты хосную до упада, кедь вже дійсно мусай, та куплю. Я задовoльняю ся, вжываю ся в єдинство з тыма вшыткыма старыма річами, гібы они записують мій жывот, тоды смысла їх умітовати не є. Мою машыну я бы за майліпшый мерсердес не оддав, бо там записаны мої путованя за 47 років. А до того на моторбіціґлях харлейови девідсонови 27 років їздив по горах і малював. Односно сього многы мене не можуть порозуміти… але я задоволеный.

Закупками ся не занимаю, роботы не продаю. Бывать, хтось ня найде сам, та може і подумаю, ці оддати картину, і то лем кедь є остра потреба у матеріалному поповніньови. А іншак мені дорожі мої діти, тому, што мої роботы, то мої діти.

Редактор: За котрым образом шкодуєте найвеце і чом?

Володимір Микита: Їх є дакілько! Розкажу єдну сітацію. Раз із Німецька приїхали до мене наперед договорены люди із своїма шпеціалістами на закупкы. Было одобрано 13 діл, а я наконець не хотів нич оддавати, бо думаю, нашто такы цінны роботы до Німецька. І так ледва з трьома картинами розстав ся. Ясно, што суть выпадкы, коли єм донученый оддавати свої великы композіційны роботы, бо не маю де їх зберігати, нажаль. А так бівшости камерны бережу. Даколи ся ставать, што близкым приятелям передаю і стараю ся не бановати, а наопак діставати задоволеня.

Редактор: А то є творча жадность, ці як мож пояснити таке явліня?

Володимір Микита: Ні, то як розтаваня із дітми. Мені то так тяжко, што даколи думаю, нашто я то зробив. Діти ся створюють при любовных сітуаціях, а художні творы при згораню сих сітуацій, што є намного тяже, енерґії бівше іде. Се треба розуміти! І кедь ся видить, што удачну роботу на пленері зробиш, та мож уже продавати – но ніт! То не робота про півгодины на пленері, я іщі дома три дні буду продовжовати… я її заряджаю. Кажда з моїх робіт так заряджена позітівнов енерґетіков, што люди зычать при тяжкых хворотах, абы выздоровліня прийшло.