Александер Купарь: Якраз література грає найвекшу роль у розвитку нашого русиньского языка

23-го апріля 2021-го року в просторах чіталной салы Виноградівской публічной бібліотекы одбыла ся презентація книжкы Новелы, юморескы сучасного русиньского писателя Підкарпатя Александра Купаря (псевд. Александер Хуст).

Дана акція ся реалізовала в рамках події святкованя 218-ой річніці од дня народжіня русиньского будителя Александра Духновіча. При тій нагоді зробили сьме з русиньскым писательом інтервю.

Вступ

Я Александер Купарь, по префесії ахітектор, доктор архітектуры, професор. Моє захопленя русиньсков літературов ся почало іщі в дітинстві. Десь у років 17 я почав писати свої денникы, в сучасности їх ся назберало уже 18. Но у  совітьскій державі, імперії зла, не мож было ани снити о їх публікації.

Позвідате ся чом, одповідь проста: дуже много тем было заказаных. Я не міг выражати свої думкы, понятя одкрыто. Я быв іщі і сыном священика. Мене раховали „врагом народа“. Тото вшытко вело, жебы я скрывав свої занятя. На тот час я вже писав, але по руськы. І лем коли счезла імперія зла, появила ся можность быти самым собов.

Родны коріня

Моя мама родом з Малой Копані, зато і я ся вернув жыти якраз ту, а няньо мій із Шырокого. Моя мама файно співала у хорі, закінчіла учітельску семінарію. Раз пришла з хором співати до Малой Копані і Карл Купарь, мій няньо, залюбив ся до ньой. А він быв штудентом правницькой факулты у Бырні. Недовго думаючі лишыв він свої штудії і оженив ся з ньов, но жебы мати освіту, пішов ся учіти до духовной семінарії, котра была на тот час єдинов учебнов інштітуційов нашого краю. Як ґрекокатолицькый священик пішов служыти до села Грушово, де я вже і народив ся у році 1934.

Наліпка „враг народа“

У році 1939, коли пришли Мадярі на Підкарпатя, мій няньо будучі священик одказав ся вывішавати мадярьскый прапор на церьков, затоже церьков є Божый дом, а не політічна установа. Наслідно мадярьскы офіціры зняли з нього ризы, вывели з церькви, повезли в ліс і розстріляли го. Так моя мама стала вдовов з чотирьома малыма дітми на руках. За мадярьского режіму єй раховали „врагом народа“. Жыли мы вшыткы вєдно в якіїсь маленькій ізбі в Хусті. Мама ледво ся наладила на роботу в циґаньску школу під градом, там і назад ходила каждый день піше. Словом, было нам дуже тяжко. В нашій родині я быв другый порахунку, найменша сестра была іщі цалком бабо.

А у році 1944, коли пришли Руськы на Підкарпатя мы (родина А. Купаря, позн. ред.) зясь стали персонами нон ґрата у тій уже новій державі. Хоць няньо вже не жыв, но мы зіставали быти родинов священика, што автоматічно значіло – „врагы народа“. Мама зясь была примушена глядати нову роботу, і вшыткы проблемы довкола звалили ся на нас. Так і перешло моє дітиство у Хусті.

Будучі дітваком дуже єм любив і хотів ся учіти. Першым стімулом было то, же раз єм нашов запрятаный денник мого сеґіня няня, але тот быв писаный по анґліцькы. Мушу повісти, мій нянько прекрасно знав латиньскый, анґліцькый, мадярьскый, чеськый і руськый язык. І тото мені не давало спокою, так єм ся почав вчіти по анґліцькы, жебы  прочітати тот денник. Коли няня забрали, мені было лем чотыри рокы, в моїй іщі на тот час дітячій голові было лем пару образів повязвных з ним, зато дуже єм і хотів дізнати ся, хто быв мій няньо. Закінчуючі школу я вже слободно говорив по анґліцькы і прочітав єм тот денник.

Хоць няньо вже не жыв, но мы зіставали быти родинов священика, што автоматічно значіло – „врагы народа“.

Далше в моїх штудіях одограв велику роль факт того, же за неписаныма правилами совітьской сістемы, кедь я ся хочу десь пробити, мені треба было „класти на стіл“ двараз, а даколи і трираз бівше як остатнім через статус нашой родины. В школі мав єм дістати золоту медайлу, но оцінкы мі шпеціално знижовали.

Я все дуже много ся вчів, хотів єм стати архітектом. Моїм сном была Львівска політехнічна універзіта у Львові, і мі ся подарило то реалізовати. Наслідно, по высокошкольскых штудіях, за професійов робив єм в Ужгороді. А в роках 1962 – 1964 робив єм ашпірантуру в Москві при Научно-бадательскім інштітуті на тему Теорії, історії і перспектівны проблемы у Москві. По успішнім закінчіню ашпірантуры дістав єм діплом кандідата архітектуры і зачав єм робити у проєктовім інштітуті в Ашхабаді. У році 1965 став єм членом Союзу архітектів. Потім у році 1969 вернув єм ся на отцюзнину, до Ужгорода, де створив єм властну родину і робив як головный архітект міста. У році 1971 быв єм конкурзно выбратый на Архітектонічну факулту Львівской політехнічной універзіты як лектор, а потім як доцент робив єм там іщі 8 років.

Еміґрація до Мадярьска

У році 1979 я еміґровав до Мадярьска. Там єм проєктовав у Будапештяньскім проєктовім інштітуті і в різных проєкто-ставебных фірмах. Робочу діятельность комбіновав єм з научно-бадательсков. Cполупрацовав єм з Будапештяньсков технічнов універзітов. У році 1984 дістав єм тітул доктора архітектуры (Dr. TECHN).

Про мене, як чоловіка люблячого слободу, СССР то была рабска держава, зато я зробив вшытко, жебы одты втечі.

О тій етапі мого жывота мож детайлніше прочітати в моїй новелі під назвом „Прощай страна, где так вольно дышит человек“. Сама назва взята з того, як комуністы говорили на СССР, што є дуже парадоксным і далекым од реалности. Новела написана по русиньскы, но жебы передати цілу іронію той правды, я дав їй якраз таку руську назву. Про мене, як чоловіка люблячого слободу, СССР то была рабска держава, зато я зробив вшытко, жебы одты втечі.

Єдным словом, коли я попав до Мадярьска, сателіта СССР, оно было веце-менше з людьсков тварьов, як кажуть. Чому? Одты мож было іти до заграніча, дістати ся в хоцьяку точку земской кулі, што ня міцно вражало. У мене зразу была можность піти до Западного Німецька, што про Німців было із ряду неможливе. Памятам, я як мадярьскый обчан пришов єм ку Бранденбурьзкій брані, дав свій мадярьскый паспорт і слободно перешов граніцю. А в тот час Німці з одкрытыма ротами позерали на то і завиділи мі. А просто-на-просто пішов справити свій день народжіня в Западнім Берліні. Погуляв єм мало, та потім єм ся вернув до Выходного Берліна переночовати, і рано полетів єм назад до Будапешті. А за два рокы я вже быв у Америці. Спокійно пішов єм на амбасаду, абсолвовав єм бісіду по анґліцькы і дали мі візы на пів року до США. Тогды  почуствовав єм себе білым чоловіком.

Мадярьско было соціалістічнов державов, но з людьсков тварьов, можу повісти, же русинство там проквітало.

Іщі раз, вертаючі ся до того, же Мадярьско было соціалістічнов державов, но з людьсков тварьов, можу повісти, же русинство там проквітало. По приході до Будапешті єм ся такой заанґажовав в тамтешнім русиньскім русі. Чітав єм свої новелы до радія, давав єм  лекції на тему деревяных храмів Підкарпатя, выступав єм у телевізії з цільом пропаґації русинства, быв єм орґанізатором меджінародного фонду За збереженя шедеврів деревляного скарального зодчества Пудкарпатя. Русиньска діаспора в Мадярьску, а конкретно в головнім місті, вела доста актівный културный і світьскый жывот. Мої новелы ся публіковали у русиньскых періодіках Мадярьска, наприклад у журналі Русинськый світ і різных далшых Календарях-альманахах. Держава выділяла кошты на розвиток русиньской културы.

О новій книжці Новелы, юморескы од самого автора

Книжка має дві части: 8 новел публікованых до року 2015, котры были в книжці під назвов Александер Хуст: Новелы, і 8 новел а 6 гуморесок публікованых у русиньскых журналах Русинськый світ, Отцюзнина і в Альманасі днишньої русинської літературы по 2015-ім році. Чому так?

Русиньска діаспора у Мадярьску запропоновала соєдинити тоты тексты до єдной книжкы, кедьже новы творы суть лоґічным продовжіньом першой книжкы. Наприклад моя новела Руські прийшли розповідать о пережыванях нашого народа по приході „ослободітелів (має ся на увазі окупація теріторій Підкарпатя войском СССР у році 1944, позн. ред.). Была  написана іщі коли жыв єм в Мадярьску і выдана в першій книжці. А в тій новій книжці Новелы, юморескы є продовжіня, в які, ся вже описує їх жывот в періоді совітьскых часів, часів экономической нищеты и политического рабства.

Моя мама будучі учітельков зажыла єдну доста характерну сітуацію про тот період. До нас домів пришла директорка школы, мама єй файно погостила, і з ньов побісідовала, повыхвальовала як у нас парадно смачно і пішла гет. Такой на другый день почас школьской порады тота сама директорка на повный голос ся почала возмущати із словами: Як може совітьска учітелька допустити, жебы над портретом Йосифа Вісаріоновіча Сталіна висів хрест? Но мама мусила была так робити, кедь она учітель, та портрет там мав быти, але она іщі была і хрістіанка, зато хрест там дала. По тім інціденті маму хотіли выгнати з роботы. Але в маминій голові ся не не складало, як люди знають ножик в спину задіти.

Была іщі єдна така выразна сітуація в нашій родині. Мій отчім тыж быв учітельом, маючій велику авторіту меджі людми, і так само став жертвов режіму. Єдного дня його закликало КҐБ і кажуть: Гаврил Гаврилович, вы, уважаемый человек и вы должны нам помочь – вы должны каждый месяц писать о том как и чем живут люди, что они говорят, чем они дышат, какие проблемы они решают. Отчім ся різко отказав, і наслідно зістав без роботы. Пак цілый рік носив дочкы на пилі. Поважный учітель робив до побитых рук, жебы накормити свою родину.

Коротко кажучі, часы СССР, то дикый нальот на нашу културу, і то є якраз описано в другій части новелы Руські прийшли, котру Вам щіро рекомендую прочітати. То вшытко было написано очіма малого 8-річного дітвака. Дана новела є і днесь актуална, кедь каждый бы вже знає што таке ослободителі, котры нам дали слободу і забрали од нас вшытко, і наконець ниякой слободы нам не дали, а наопак – быв заказаный русиньскый язык, і нашы русинчата вже 75 років не знають свого языка, што є великов траґедійов нашого народа.

Є такый афорізм: Кілько у чоловіка любви до звірят, тілько у нього любви до людей. І я в то вірю.

Другый аспект, котрый я розкрываю в своїх новелах, повязаный із звірятами. Я дуже остро пережываю одношіня людей до звірят. Є такый афорізм: Кілько у чоловіка любви до звірят, тілько у нього любви до людей. І я в то вірю. У своїй новелі Секретарь ся обертаю ку тому вопросу зображуючі свої дітвацькы спомины о забитю свині. Мій герой знав, што свині держать лем на мясо, но тота траґедія цілого дійства убитя є чімсь непояснительным про нього. Спочатку ту свиню дома вшыткы діти годовали, бавили ся з ньов, а потім стали свідками убийства того любимого звірятка. То мене натілько міцно потрясло, што став єм веґетаріаном. Правда, я лакто-веґетаріан, їм мед і пю молоко. Мясо не їм не лем з причіны здоровя, а і про свої етічны погляды. Я не забиваю!

Руськый писатель Лев Толстой будучі під потрясіньом як забивали коровы, написав новелу, но а мене потрясло убийство свині. А написав єм зато, жебы діти тото чітали і дізнали ся тоты ужасны реалії. Не даремно ціле проґресівне світове общество боре ся за то, жебы люди лишыли ся того мяса. Корова їсть траву, а мы їме корову, місто того, жебы мы їли траву без коровы. Де ту лоґіка?

Окремым пунктом наповнености моїх творів мож выділити выражіня людьского милосердя. У своїх новелах стараю ся указати людьску достойность, а то є милосердя у повній його красі. І ту мы говориме не о біблічній любви до ближнього, а о тім, же треба быти істинно милосердным до себе, до другых, неважно ці до звірят, ці до людей, ці до природы. Но кедь коротко маю повісти, о чім суть мої новелы, та о жывоті.

Завершіня

Редактор: За традіційов нашого радія я бы Вас хотіла попросити, што бы Вы хотіли передати або зажелати вшыткым Русинам?

Александер Купарь:  Єдно я хочу передати, жебы сьме всокотили свій язык.

Редактор: А як то можеме всокотити свій язык?

То значіть, не треба слухати бісіду бомжів і неґрамотных людей, треба розвивати і окултурьовати наш язык, старати ся говорити без „суржика“ і чуджіх слов.

Александер Купарь: То дуже добрый вопрос. Всокотити так, же не спрятати го у жеб, а хосновати і іщі раз хосновати. Писати, чітати, творити. Вшытко, што не робить вмерать, а нам, жебы не одмерти, треба всокотити свій язык. Але треба хосновати го розумно, думати над тым, як говориш. Наприклад, говорив єм з єдным інтеліґентным Русином, но він говорить команішта, а не комуніста, у нього республікацька партія, а не республіканьска патрія. І што ту коментовати… То значіть, не треба слухати бісіду бомжів і неґрамотных людей, треба розвивати і окултурьовати наш язык, старати ся говорити без „суржика“ і чуджіх слов. Коротко, треба філтровати, што говориш.

Редактор: Яку раду можете дати людям, котры не знають аж так добрі язык? Інтересным є так само, што робити з термінолоґійов у русиньскім языку на Підкарпату, котрой явно не выстарчає?

Александер Купарь: Я колись быв написав у формі діалоґа, як то робив Платон, о проблемі нашого языка на Підкарпатю. Сюжет такый, же в єдній русиньскій родині суть різні языковы орьєнтації: русиньска, російска і україньска. Герої ся доказують, спорять, каждый застає за свій погляд, но вкінці приходять до сполочного знаменника. І одповідь буде моя така, аж як і в тім тексті. Кедь не є властного слова, то суть дві путі: пожычіти або створити. Наприклад я теперь буду сотворяти технічны терміны. В моїх планах выдати по русиньскы шпеціалізовану літературу, де ся буде описовати значіня стародавных деревяных храмів родного краю.

Редактор: Вертаючі ся іщі раз ку темі недостатку термінології в підкарпатьскій варіанті русинького язка, як думаєте, ці треба Русинам Підкарпатя переберати термінолоґію меджінародну або ліпше україньску/словацьку/любого другого близкого языка?

Александер Купарь: Думаю, треба хосновати інтернаціоналны слова. Кедь цілый світ каже футбол та мы не будеме казати лобдокопаня, так само будеме казати футбол, компютер, антена, архітектура і так дале. Але з другого боку, пообзерайме ся на сусідніх Мадярів, тоты мають дуже розумный приступ ку свому языку. Мадярі старають ся ку вшыткому выдумовати свої слова, докінця они і мена перекладають. На мою думку то є правилно так філтровати свій язык. Нам, підкарпатьскым Русинам, треба ся од них вчіти. Ясне діло, даколи то не дасть ся реалізовати не є доста талентів на таку роботу. Тогды мож спокійно пожычіти, в тім нич страшного не є.

Але треба знати то робити з мудростьов: пожычене слово треба обрусиньовати – чуджому слову треба давати русиньске звучаня. Треба спомянути, же і на таке діло треба мати талент. Хто то буде робити? Поеты, писателі, културны люди мають ся тым занимати, давати новы чуджі слова до літературы, бо якраз література грає найвекшу роль в розвитку нашого языка.

ТЕКСТ НАПИСАНЫЙ В ПРЯШІВСКЫМ СТАНДАРДІ РУСИНЬСКОГО ЯЗЫКА