Ішли сме в незнане

28. квітня/апріля 1947 р. в рамках операциі «Вісла» товдышні польскы власти зачали насильну депортацию – выгнаня Русинів з Лемковины. Днес припадат 74. річниця початку тых смутных подій, якы довели до безповоротной зміны лемківского світа, свідомости люди і духа народу.

Подаєме Вашій увазі лем пару (з шумного чысла) тужливых вершiв, якы своім змістом высловлюют стражданя выселеных. Поезия все є підпором в тяжкых хвилях, але в повыселенчых роках была особливым выразом бануваня, жалю, оддзеркаліньом выляных слез за Лемковином і єй дітми.

Лемківска повыселенча поезия давала тіж краплю надіі, віры в одбудуваня одобраного щестя. Експресийні вказувала на біль і втрату, але тіж напрям дальшого тырваня, потребу памяти і… повороту домів, до гнізда, о чым днес такой ся забыло бесідувати. Вшыткы тоты стремліня все проявляли ся підчеркуваньом, же Лемкы мусят вернути на Лемковину. Віриме, же хоц вертают надале серцьом.

Понад сім декад по початку выселінь одходит такой з дня на ден ґенерация безпосередніх іх свідків, тых, што втрату носят в душы до кінця своіх дни. Най же спільнотова памят і надія молодшых ґенераций будут покріпляны через лемківскых поетів, тых, што уж записали своє слово, а і тых, што по них придут.

Судный ден

ішли сме
того судного дня
в незнане
по части з добытком
зо серцьом
на двоє розорваным
ішли сме
на хвилю
на пару тыжни
місяци
а коли серце ся
кус загоіло
остали сме на все
дураци

Штефанія Трохановска

Тепер на Лемковині

А тепер смутно там в Карпатах,
Ниґде не дзвонит в церквах дзвон,
Не видно там нашого брата
– ани в Высовій,
– ани в Лабовій,
Вшыткы вон!

Лемківской не чути бесіды,
Затихли пісні серед гір,
Лем духы дідів, пра-прадів
блукают самы
медже горами
З бору в бір.

Гей, нашы Лемкы в Кошаліні,
В Зеленій Горі плечы гнут,
А в рідній нашій Лемковині
репатриянты
і окупанты
Всяди сут.

Гей, бідны Лемкы выселены,
Од Одры – Нисы по Дон-Бас,
А села, поля залишены
опустошали,
позарастали
Терньом зас.

20. ІІІ. 1959 p.

Іван Русенко

Поворот

Уж скінчыло ся чеканя
Безнадійне,
Уж вертаме ся до тебе
Земле рідна.

Оплакана, недоступна,
В снах выснита,
Здичавіла одлогами
Долгы літа.

Задушевны ти несеме
Поздравліня,
О, витай же, сиротино,
Наша мила.

Мы злієме тебе потом,
Як росицьом,
Неєдного зачудуєш,
Красавицьо.

Вшыткы силы ти оддаме,
Як матери,
Отвориме нашыроко
Тяжкы двері.

Заореме толочыска
Каменисты,
Вітер зерном заколыше
Колосистым.

Хліб пахнячый нам зародиш,
Земле наша,
Для жывины даш до волі
Здравой пашы.

Іщы двигнеш ся, заквитнеш
Зелен майом,
В полях птахы ти весело
Заспівают.

Товды серце утруджене
Одпочыне;
Ту, в пристани твоій тихій,
Лемковино.

Мелянія Собин

Кресты

Доленько моя, доленько лиха,
Доле завзята, доленько зла!

Смутно мі – шкода, тых давных дни,
Мого дітинства щастливых хвиль:
Як єм жыл іщы там в Білцареві
На Лемковині дорогій мій.

Ты Білцарево – селечко моє,
Ты – як на земли правдивый рай!
В Тобі остали гробы прадідів
І серця нашы, бо ту наш край!

Спийте си Предкы спокійным сном,
Най ся Вам сниют минулы дни:
Як то за жытя село і Край наш,
Все сте хранили пред оком злым.

Най тоты кресты стережут Вас,
Што сме по роках ставили Вам:
Най Вас хоронят повсяк од злого,
Пред злым учынком – кождого дня.

Ярослав Трохановскій

(Твір написаный як пісня в чест одкрытя білцарівскых пропамятных крестів в 2011 р.)

Як повстал мій верш

Была і є
Лемковина
был пра-пра
єст няньо і я
і буде наш край
все жывый
Справ нашых
тяг дальшый
быти мусит
так хотят
Руснакы
рускы святы
я
і серця вашы
З іконостасу
выйдут героі нашы

Павел Стефановскій