Мария Сільвестрі: «Виджу розділ меже спільнотом – комунітом а орґанізациями»

В Рускій Бурсі в Ґорлицях, в суботу 26. жолтня/октобра 2019 р., одбыла ся премєра нового фільму Мариі Сільвестрі і Джона Ріґеттія пн. «Воскресеніє народа». При проєкциі Мария Сілвестрі взяла участ в дискусиі, котрой фраґменты публикуєме.

Богдан Ґамбаль: Што такє вас заінспірувало, жебы того рока як раз робити фільм пн.: «Воскресеніє народа» присвяченый 30-літю початку одрожыня Русинів Лемків?

Мария Сільвестрі: Коли зачали сме з фільмом о Талергофі Changed by Thalerhof, то єст уж перед пятьома роками, подумали сме, жебы дотримувати річниц. Мусиме позерати до календаря, смотріти і припоминати такы подіі, котры можеме не святкувати, але котры дашто значат для нас як спільноты. Так тото было ясне, што по фільмі о Талергофі, о два рокы пізнійше буде фільм присвяченый 70. річници Акциі Вісла: Аж і слезы не старчыли / Even Tears Were Enough.

Тепер же сме спомянули на 30. річницю революциі, то єст на великы політичны зміны ту – в Середній Европі. Так, же коли нас дашто інспірувало то поступовіст, консеквенция, же мусиме дашто дале робити.

Тогорічный фільм пн. «Воскресіня народа» был реалізуваный інчым способом як тоты, котры єс вырахувала перше. Як бы-с могла повісти веце о роботі над фільмом. Іде мі о тото, напримір, же не ходили сте до тых люди, котры в фільмі выповідают ся і нагрывали каждого в його хыжы, лем сте закликали вшыткых в єдно місце – до нашой головной інституциі культуры – театру Александра Духновича в Пряшові.

Гей, быти може ішло нам кус о лоґістику. По тых першых двох фільмах і я, і Джон Ріґеттій не мали сме силу вандрувати по цілым русиньскым світі, але тіж ішло нам і о стиль. Хотіли сме, жебы тото вызерало так, як вызерат. Як продуцентка, котра камерувала і вшытко робила, надію ся, же тото поліпшыло нам цілый процес.

Коли можу мати даку рефлексию по фільмі «Воскресеніє народа», котрый сме тепер відили, то намагали сте ся оповісти о революцийных змінах, о русиньскым русі, котрый ішол од 1989 р. в Европі. Але бракло мі того вшыткого, што ся діяло в тым часі в Америці. А я сой думам, же і в Америці русиньскій рух брал дакотры інспірациі зо Старого Краю, але во фільмі вшыткы люде з Америкы, якы ся выповідают, выполняют лем ролю обсерваторів, смотрят лем на тото, што ся діє в Европі. Оцінюют, приходят і оповідают, односячы ся до Европы, але не споминают нич на свою американьску ситуацию. Зато єм провокацийні споминал, што о два рокы може треба бы было нам вшыткым Русинам, Лемкам в Европі дати даякій огляд ситуациі русиньскго руху в Америці, в Канаді, быти може в Полудньовій Америці, лем не знам, ци тото єст можливе. Дотля мы найменьше знаме про русиньскій рух в Америці.

То я вас сердечні позывам, жебы сте зробили фільм о нас… Маш правду, же до нас інспірациі пришли з Европы. А было то так. В період холодной войны тота істория ішла паралельні, кєд іде о ґеометрию. І в нас была така украінізация ци словакізация. Інспірациі все ішли од вас.

Быти може была і в вас украінізация, лем она не была орґанізувана державом.

Ні, не была. Факт.

В Европі была она системова. Она выникала з принципів тоталітарного режіму, стремліня до контролюваня, недопущаня до еманципациі, браку плюрализму і наказу з Москвы і Кыйова. Просто з причын вызнаваной ідеолоґіі. Кєд дахто был близко власти, так міг собі залатвити, же буде такій а такій проґрам реалізуваный і взглядом нацийональных меншын. Но і хто міг, так си і украінізацию Русинів, Лемків выбавил.

В нас тото не пришло з державы, але бы єм не повіла, же тото не было даяк системове. Я си памятам, што ся стало в нас, в нашій спільноті, де ся орґанізували фестівалі. І я гварю одкрыто, же сут там люде, якы пришли з Лемковины, еміґрували до ЗША по войні і обявляли ся як найвекшы Украінці і украінізаторы. Такы были в нас. А я ани сама не знам, чом тото робили? Тото было ненормальне, бо они были од Ґорлиц. І не знам, чом тото робили? Тото было і в нас. Зато же бы-м не гварила, што в нас не был такій систем. Маш правду, же не было го од власти. Але і в нас такє было.

Не хотіл бы-м ся тепер односити до твойой выповіди, бо то єст барз шырокій проблем, квестия проявляня свойой достоменности. Ци сме Русинами од рана до вечера, ци лем раз за час мы «проявляме», есенцийоналізуєме нацийональну ідентифікацию? І товды бы сме могли навязати до системовости і поневоліня.

Я бы-м хотіл ся звідати тепер тебе о дашто інче. Днес, в каждій европейскій державі ситуация Лемків єст дакус інча. В Польщы, подля мене, она не єст весела, не єст оптимістична. Річниця – 30. років од падіня комунізму – бы мала выкликати рефлексиі серед головно лемківскых діячів. Лем тяжко од них діждати ся даякого оцінюваня своіх діянь з огляду на брак досправдовой конкуренциі. Они сут звыкнути до того, же мали великій успіх 30 років тому. Вышли товды на сцену і ся поклонили публиці. І днес они чекают лем єдного, же буде ся ім било браво, коли они рік по рік выходят на сцену, тото по перше… Попередні два вашы фільмы … не даст ся повісти, што были оптимістичны. В них была представлена мартиролоґія Русинів. То были споминаня на тяжкій час. А ци тогорічный фільм несе зо собом даякє радістне пересланя, ци ніт?

Коли позераме на днешній цілый світ, я тепер не хочу бесідувати лем о русиньскій спільноті во світі. Як мала бы-м дати свій погляд на світ, то скоро нихто не єст докінця оптимістичный, ниґде ситуация не єст лем позитивна. Жыєме тепер в тяжкых часах. Каждый, хто позерат, то так бы мал реаґувати на тото. А кєд были ту во фільмі опініі, робили сме, што сме могли, але тото не было легкє… Правда. Але тепер маме тяжку роботу перед собом, бо сут дві справы, котры мусиме тепер робити. А може зачынаме лем іти в тым напрямі. Лем тепер маме тяжше, як 30 років тому. Маме уж вшытко, ци єст то музей, ци інститут русиньского языка, маме інституциі-орґанізациі. Гей, маме. Сідиме тепер в інституциі (Рускій Бурсі).

Супер, бо нам тото треба, інституциі. Але потім, наприклад: кєд родиче не хотят дати дітину до школы вчыти лемківского языка, коли мают дане державом такє право, а родиче не хоснуют тото право, то єст тяжка робота. Легко може было, коли ся робила демокрация і мож было жадати записати належны нам ґруповы права, але тяжко, коли приходит нам, каждому поєдному чловекови, выступити о наполніня того права, якє стоіт записане і приналежыт ґрупі. Друга справа, же мусиме глядати тых люди, котры придут до нас, якы мают русиньскє коріня. Такы люде, котры жыют в Польщы, на Словациі, або в Америці, котры спомянут собі – так, моя баба была Русинка, але я уж ніт. Або дашто такє, же мусиме брати тых люди до нас і мусиме підпорити тых люди, котры придут до нас. Они уж самы себе зачали усвідамляти, кым сут. А мы не можеме до них повідати: а уж не бесідуєте по русиньскы то уж не сте, або уж жыєте во Варшаві, або Братиславі, а не жыєте на селі, так уж не сте Русинами. Мусиме фурт позывати люди до нас, до нашой спільноты. А жебы было ясне, я виджу розділ меже спільнотом – комунітом а орґанізациями. Позераме на світ і видиме, же вшытко стремит ґу децентралізациі. Зато потрібуєме інституций, але соспільны орґанізациі уж повинны ся змінити. Так, было в фільмах припомянутя мартиролоґіі, але тото, што ся стало перед 30 роками, было абсолютно позитивне. І товды то был єдиный спосіб, жебы нашы вшыткы справы достати. Лем уж тепер мусиме змінити ся, змінити ся, як функцийонуєме, жебы сме были ефективнійшы. А, подля мене, тото не досягнеме фурт операючы роботу на орґанізациях.

Славный в Америці єст американьскій усміх. Американе бесідуют «нога тя болит…, ооо то фантастичні». Єст там закодуване, же што бы сме не робили, треба мати на конец сукцес. Во фільмі люде, котры ся выповідали, споминали, што носил іх ентузиязм. Тот ентузиязм был всяди. Люде ся тішыли, діяче ся тішыли і нарід ся тішыл свободом. Як привернути, хоц бы на короткій час, тот першый ентузиязм, якій сме виділи по 1989 р., котрый товаришыл вшыткым великым змінам, котрый дозволил русиньскому рухови розвивати ся?

Як бы сме мали готову одповід на тот вопрос, так ситуация бы інакше выглядала. Мусиме глядати розвязаня. Гей, то єст головный вопрос тепер.

Повіла бы-м так, же не знам, ци будеме вертати до такой евфориі, то то дакус неодповіднє. Не можеш фурт быти в евфориі, то неможливе, і тепер іде о тото, же тоты люде, котры уж собі дашто усвідомили, мают повинніст вчыти ся о своім. Я можу дати ім даякы книгы. Але коли они мают таку рефлексию, так коли днеска сут такы книжкы, фільмы ци радийо, то єст індивідуальный обовязок, власна робота над собом. Потім же тото, така робота може творити спільноту, спільну ґрупу. Бо тоты люде не лем мают заінтересуваня ци інтерес, але мают едукацию. Знают дашто о тым. А потім то они являют ся нашыма русиньскыма амбасадорами. Я тото виджу як повинніст роботы і не є потребы вертати ся до даякой евфоріі. Іде о тренінґ.

Отец Константин: Чом во фільмі неє нияк підкарпатскых Русинів? Яка была причына в тым, жебы они не мали голосу?

Од початку то был для нас проблем. Хотіли сме робити бесіды з людми, котры были товды при початках русиньского руху. Але я можу спомянути на Войводину. Во фільмі тіж неє никого одтамале. А чом? Бо не сме такы, же думаме, што маме обовязок выступити в даякым фільмі. Тыкат ся тото люди, котры товды брали участ в русі, а не мали охоту выступити. А я тото розумію. Днес єст інакше. А інчых ся не будеме звідувати, як было, коли іх товды не было. Фактом єст, же кус чудне тото, хто бесідує про Підкарпатя – то участник конґресів як дослідник, Ева Міхна. Она єст скоро наша, але не єст наша. Мы одпочатку на 1000% знали, же то буде чудне, што нихто з Підкарпатя не выступил во фільмі.

Єдном з нашых нейвекшых хыб єст тото, же іщы сме не нашли спосіб, як мож підпорити русиньскій рух в Закарпатскій Области. А то хыба не лем Русинів з Америкы, то тіж хыба Русинів зо Словациі, котры думают, же сут пупком світа. Думают, што Русины на Словациі сут лем на Словациі. Гев в Польщы може єст покус інакше, бо они сут кус веце отворены до того. Але в Америці сут такы, котрых коріня на Підкарпатю, але они мало знают. Они ся мене звідуют, ци мож іхати на Украіну? То о тым, же тоты крапкы на мапі то великы муры. А то єст правда, же найбільша част Русинів жыє на Підкарпатю, лем сме не нашли спосіб, котрый бы скуточні міг гын підпорити русиньскє соспільство. То барз тяжкій вопрос і коли бы сме мали одповід на нього, так бы сме не сідили тепер ту, в Рускій Бурсі.

Богдан Ґамбаль: Хотіл єм подкякувати тобі, Марийо, за тото, што фурт памяташ, же сут во світі якысы Ґорлиці, же єст Руска Бурса. Было нам барз приємні, же было на плякаті написане: Братислава, Пряшів, Снина а окрем того і Ґорлиці…

Все єм в вас, як в себе дома.