80 років од смерти o. Василя Масцюха – першого Апостольского Адміністратора Лемковины

12. марця т.р., минуло 80 років од смерти выдатного лемківского грекокатолицкого церковного діяча, о. дра Василя Масцюха, історика, професора канонічного права, першого владыкы Апостольской Адміністрациі Лемковины, котра в меджевоєднным періоді была выділена з перемышльской грекокатолицкой єпархіі як церковна адміністрацийна єдиниця для Лемків.

Вродил ся 30. марця 1873 р. в Новій Веси на західній Лемковині. Вчыл ся в народній школі і ґімназиі в Новым Санчы, потім студиювал богословя в Перемышли і во Львові, а пак в Відни, де отримал в 1903 р. ступін доктора теолоґіі. Іщы перше, в 1899 р., был рукоположений. В 1910 р. выдал книжку «Церковне право супруже», на основі котрой, будучы професором канонічного права в перемышльскым Єпархіяльным Інституті Теолоґічных Студий, в 1912 р. оборонил габілітацийну дисертацию, отримуючы званя приватного доцента канонічного права Львівского Університету. Коли зачала ся І Світова Война, як вельох Русинів, был поневолений в першым в Европі концентрацийным лаґрі в Талергофі (1914-16 рр.), по чым служыл войсковым капеляном в австрийскій арміі до 1919 р.

В меджевоєнным періоді был парохом Горожанны Великой, а кінцьом 1934 р. покликаний на першого Апостольского Адміністратора Лемковины. Од того моменту оселил ся в Рыманові, де находила ся сідиба ААЛ. Там і вмер 12. марця 1936 р., а похований остал в рідній Новій Веси.

Выдатний професор канонічного права

Высокоосвічений русиньскій грекокатолицкій священник о. др Василь Масцюх был експертом од канонічного права. Його праца «Церковне право супруже» была новаторском пробом зобраня вшыткых обовязуючых норм, кодифікуючых супружы одношыня з пункту пізріня не лем Католицкого Костела. В своій книжці вказал товдышні світскы супружы законы, обовязуючуы в Австро-Мадярах, але прібувал тіж скодифікувати (на основі православного законодавства) деякы права, котры сут своєрідны для грекокатоликів. Вагу і значыня його працы мож зрівнати з фактом, же перший кодекс католицкого канонічого права (спілнього для західнього і східнього обрядів) явил ся допіро в 1917 р., а специяльні выділений для Східніх Церков (Codex canonum Ecclesiarum Orientalium), будучых під юрисдикцийом Риму, аж в 1990 р.

Наукову і дослідничу карєру перерыват выбух І Світовой Войны. О. др Василь Масцюх, як і вельох Русинів староруской, або русофільской орієнтаций, нашол ся в концентрацийным лаґрі в Талергофі. Вышол з нього в 1916 р. завдякы інтервенциі власти Львівского Університету, што істо было доказом значыня в науковым світі як важной персоны. Потім, до 1919 р. полнил функцию ґарнізонового капеляна для грекокатоликів в австрийскій арміі. По капеляньскій службі, хоц достал оферту завідувати катедром канонічного права в новооснованым університеті в словеньскій Любляні, вернул до Перемышля.

Тяжкы для Русинів повоєнны рокы

Од 1917 рока перемышльску єпископску катедру занимал уж владыка Йосафат Коциловскій, член Украіньской Нацийональной Рады – законодавчого тіла Західньоукраіньской Народной Республикы, єдного з ефемеричных повоєнных украіньскых державных творів (1918-1919, формальні до 1923 р.). Выдатний досліник і професор канонічного права, не збаламучений антирусиньском пропаґандом – о. др Василь Масцюх, з ідеолоґічных причын не достал, окрем низшых адміністрацийных обовязків при єпархіі, жадной важной функциі, котра бы одповідала його компетенциям. З той причыны обнял парохію в селі Горожанна Велика (комарняньскій деканат).

Повоєнна доля о. Масцюха, уродженця Лемковины, была східна з вельома лемківскыма священниками, не піддаючыма ся ідучій з Перемышля украінізацийній політыці єп. Й. Коциловского, котра одтовды зачала обовязувати як єдиний допущений ідеолоґічний напрям в Грекокатолицкій Церкви на пілніч од Карпат. На лемківскы парохіі владыка высылал такой лем правильно думаючых, нацийонально свідомых духовных. На Лемковині зачала ся «борба о душы», але не в реліґійным (тото іщы приде, лем о пару років), лем спочатку в нацийонально-етнічным просторі. Русины пілнічного боку Карпат, по досвідчынях Великой Войны, коли были гноблены австрийскыма властями враз зо спомагаючыма іх союзниками, по страшных досвідчынях Талергофу, де была поневолена такой ціла лемківска інтеліґенция, по неуспішній пробі сотворіня свойой державы в виді Руской Народной Республикы Лемків, зачали быти окружаны влияньом двох протиставных політичных сил.

З єдной страны, по понад стох роках на мапу Европы вернула польска держава, котра, застарана о своі границі, прібувала доказати одвічну польскіст лемківской обшыри, але вызнаючы при тым Лемків як нарід (з тым, по правді, хоц-як бывало – деякы польскы меджевоєнны дослідникы часто прібували доказати, же Лемкы то істо забыты Полякы), з другой же – украіньска пропаґанда в виді ідеолоґів, чытален, кооператив і часописів, высыланых зо східніх части Галичыны, доказуючых уявлену украіньскіст Лемківской Руси, на котрій мали бы жыти правдивы Украінці, хоц треба лем іх іщы в тій правді усвідомити. Ону правду, заміст богословскых проповіди, шырила тіж вчас богослужынь армія украіньскых священників, высланых владыком Коциловскым на Лемковину.

Такы обставины довели до натурального сопротивліня ся Лемків, предовшытым украінзацийным стремліням Церкви. Од 1926 р., коли то на православя переходит ціле село Тылява, зачынают ся масовы конверсиі і великій зворот в сторону орґанізациі дальшых православных парохій, што выкликало великій непокій в Римі. В меджечасі, од поч. 30. років ХХ столітя лемківскій рух достає новы крыла і акцептацию польскых власти – проводжены сут русиньскы фестівалі, орґанізуваны величезны маніфестациі при нагоді річниц Талергофу, завязує ся орґанізация о сучасным русиньскым напрямі – Лемко Союз (ввела лемківскій язык до шкіл, пошыряла культуру і едукацию, выдавала єдину на тамтот час лемківску ґазету «Лемко»).

Єдном з важнійшых тем, котры были підниманы при основаню Лемко Союза, было сопротивліня ся украінізацийным діяням зо стороны єп. Йосафата Коциловского і выділіня окремого лемківского єпископства, або бодай вызначыня лемківского помічного владыкы, котрий мал быти Лемком. Был то добрий момент на поставліня такых постулятів, понеже фурт тырвали конверсиі Лемків на православя, незадоволеных з політикы грекокатолицкых єрархів і діяльности чужых ім украіньскых парохів. Подібны постуляты заявляла Руска Селяньска Орґанізация, котры завершыла в своій резолюциі з 7. квітня/апріля 1933 р.

Дорога ґу лемківскому єпископству

На фоні паралельно текучых борб – реліґійной православно-католицкой і етнічной польско-украіньской, русиньскы діячы (м.ін. др Орест Гнатышак, Методий Трохановскій, о. Йоан Поляньскій – пізнійший канцлер ААЛ) стрітили ся з кардиналом Франческо Мармаджі, папскым нунцийом в Польщы, одпочываючым в креницкым курорті в 1933 р. Тоты діяня, при прихыльности кардинала примаса Авґуста Гльонда, влинули на папу Пія ХІ підняти деякы рішыня, котры довершыли ся підписаньом 9. лютого/фебруара 1934 р. конвенциі помедже Апостольском Столицьом і Урядом Польской Республикы, чого результатом было покликаня Апостольской Адміністрациі Лемковины з сідибом в Рыманові, што потвердил декрет Конґреґациі Східніх Церков з дн. 10. лютого/фебруара 1934 р., выділяючий спід юрисдикциі перемышльской єпархіі 9 деканатів.

Не тяжко ся додумати, як на тоты подіі зареаґувала украіньска домашня і еміґрацийна преса, котра в шовіністичным стилю розписувала ся о польскым (і кацапскым!) списку – проєкті насильной польонізациі Лемковины (в іх понятю – одвічных украіньскых земель). І перемышльскє єпископство высылало папі листы о його несвідомости в актуальній політичній ситуациі на Лемковині. Ціла тота пропаґанда могла быти причынком до непринятя функциі Апостольского Адміністратора через першого номінуваного – о. дра Миколая Нагоряньского, войскового капеляна, котрий офіцияльні заявил, же єст уж за старий і не старчыт му на тото здоровля. Попри його кандидатурі преса выміняла вельох священників, котры мали бы обняти функцию адміністратора: о. др Йосиф Сліпий, о. др. Григорий Лакота, о. др Тит Мышковскій і інчы, але, конец-кінцьом, переважыла головна ідея основаня окремой церковной єдиниці – владыка для Лемків має быти Лемком. Зато, декретом з дн. 11. грудня/децембра 1934 р., на Апостольского Адміністратора Лемковины покликано о. дра Василя Масцюха.

Перший Апостольскій Адміністратор Лемковины

Новопокликаний владыка (то титулярне названя як завідуючого окремом церковном єдиницьом в виді адміністратуры – о. В. Масцюх не был хіротонізуваний на єпископа) на свого канцлеря выбрал о. Йоана Поляньского (1888-1978, родж. в Баници, поневолений в Талергофі). Торжественну Службу Божу, будучу інґресом на функцию Апостольского Адміністратора, о. Масцюх одправил в Саноку 19. січня/януара 1935 р., в великій праздник Богоявліня Господнього – Йордану, на котрым присутных было вельох священників, вірных, резпрезентантів локальных власти, а процесиі над ріку Сан, жебы сполнити чын крещыня воды, товаришыла компанія Польского Войска.

Скоро владыка Масцюх взял ся за основны справы, котры были причыном выділіня лемківской адміністратуры спід власти перемышльского єпископства. В 1935 р. підписал умову з єп. Йосафатом Коциловскым, на основі котрой украінофільскы священникы выіхали з обшыри ААЛ, а в іх місце вернули розсіяны по інчых закамарках єпархіі священникы староруской орієнтациі. Заборонил тіж співати в церквах пісню «Боже великий, єдиний, нам Україну храни», арґументуючы єй выконуваня як невластиву святому місцю політичну маніфестацию, котру до порядку такой каждой Службы Божой прібували вводити высланы Перемышльом украіньскы священникы.

Не смотрячы на ріжны клеветы зо стороны предовшыткым украіньскых нацийоналистичных діячів, спераных шовіністичным наставліньом і доносами украіньской пресы, Апостольска Адміністрация Лемковины ся розвивала. В червци/юнію 1935 р., по повороті о. Масцюха з Риму, была покликана Рада Апостольской Адміністрациі, котрой шестеро членів, тзв. консульторів, остало найблизшыма спілпрацівниками владыкы.

Выділена з перемышльской єпархіі ААЛ мала быти лем перехідным станом до основаня полной єпархіі, котра мала бы мати свойого єпископа, семінарию і полну юрисдикцию над том обшырю, але при початках свойой істориі мала тіж своі проблемы. В австро-мадярскых часах, будучым священникам з Лемковины найлегше было іхати на науку в рамках той же державы: до Перемышля, Львова, або за Карпаты – до шкіл Пряшівской, або Підкарпатской Руси, ачий до самого Відня. По встановліню повоєнных границ, грекокатолицкы духовны семінариі на пілніч од Карпат находили ся лем в Перемышли, Львові і в Дубні (од 30. рр. ХХ ст.). З очывидных взглядів, владыка Масцюх не хотіл высылати будучых семінаристів до шкіл перемышльской, або львівской єпархіі, де Русины іщы перед войном, як потім в своіх споминах писал о. Й. Поляньскій, «были терроризуваны через своіх колеґів – Украінців». В тых обставинах, до моменту плянуваного покликаня семінариі на Лемковині, кандидаты мали іздити до римокатолицкых шкіл в Кракові, потім в Тарнові, што для русинофобічного середовиска было доказом на плянувану державом польонізацию Лемків – на іх власне желаня…

Такых доказів, подля антилемківской пропаґанды, было більше. О. Василь Масцюх в своім «Першым пастырскым посланю […] до Лемків» з 3. марця 1935 р. – котре зачынат словами «Мир вам», а тых, до котрых ся звертат, называт «Найдорожшы Моі Краяне» – бесідує о польскым правительстві, котре прихыльні підышло до постулятів терезво думаючых Лемків і взяло іх в оборону перед насильном украінізацийом. При тым просит, жебы быти честныма громадянами Польской Республикы і поступувати в рамках обовязуючых законів. В тым же пастырскым посланю находиме тіж однесіня до пекла Талергофу і Народу, котрий пережыл ону ґеєнну. Споминат в ним намітуваня через ідеолоґічных противників неприродных Лемкам поглядів, в тым і підкрислят необхідну потребу хоснуваня етноніму Русин.

Нецілых штырнадцет місяців од інґресу, 12. марця 1936 р., перестало бити серце о. дра Василя Масцюха. За деякыма джерелами – хтоси тому допоміг, отруваючы владыку. По одслужыню похоронных богослужынь, тіло Апостольского Адміністратора спочыло в його рідным селі – Новій Веси на західній Лемковині. До часу покликаня наступці, декретом з 14. марця 1936 р., Апостольском Адміністрацийом завідувал канцлер о. Йоан Поляньскій.

Несполнены мриі о лемківскій єпархіі

В короткій, як неодолга ся вказало, істориі ААЛ, котра фурт стремила преобразити ся в незалежну єпархію з консекруваным, а не титулярным єпископом, вымінити треба іщы пару осіб. Іщы в 1936 р. новым владыком остал о. др Яков Медвецкій (1880-1941), котрий заборонил чытати своім священникам перемышльскы шовіністичны часописы, фурт очорнюючы адміністратора і цілу курию, але враз з выбухом ІІ Світовой Войны украінофільска сторона, радістно витаюча гітлерівців на одвічных украіньскых териториях, вернула до гры.

О. Я. Медвецкій («старокацап» – так, уж при німецкым окупанті, дозваляла сой называти го украіньска еміґрацийна преса) примушений был гітлерівцями покликати на функцию Ґенерального Вікария о. Александра Малиновского (1888-1957), котрий скоро нашол в своім владыці тяжку хвороту, высылаючы го до Кракова на дожывотнє лічыня, самому взявшы ся за завідуваня Апостольском Адміністрацийом Лемковины. Нич потім (при допомозі Орґанізациі Украіньскых Нацийоналистів) втюк через Чехословацию на захід Европы, 29. червця/юнія 1941 р. встиг іщы написати до Ґенерального Ґубернатора Ганса Франка лист, выхваляючий Гітлера і його пречудову армію, підписуючы ся Александер Малиновскій, Апостольскій Адміністратор для греко-католицкых Украінців Лемковины. Встиг тіж допомочы підлігаючым му священникам лемківскых парохій быти арештуваныма через гітлерівців і поневоленыма в Кєльцях (о. Й. Поляньскій подає, же окрем нього были то: оо. Владимір Мохнацкій, Євгеній Хыляк, Емілиян Венгринович, Штефан Бартко, Юлиян Сембратович, Андрий Оршак, Владимір Венгринович і Зенон Калиняк).

По о. Малиновскым, од 1945 р. до кінця днів істнуваня ААЛ, т.є. до 1947 рока, коли в рамках акциі «Вісла» выселены были Лемкы, што до того часу не нашли ся на совітскій Украіні, Апостольском Адміністрацийом Лемковины завідувало іщы, номінуваных нич о. Малиновскій втюк на захід, трьох Ґенеральных Вікариів – оо. Андрий Злупко, Йоан Підгарбій і Штефан Ядловскій.

Тото, што не повело ся украіньскому народовому рухови в Галичыні ани при австрийскым террорі і Талергофі, ани при Гітлері, т.є. причынити до ся населення відпірне на денаціоналізацію (то цитат з украіньской пресы!), повело ся зненавидженым нима комуністам. Сталін, не звідуючы никого, найперше вштурил Русинів до єдного мішка з Украінцями, выселяючы вшыткых на західні землі Польщы, а структуры Грекокатолицкой Церкви в підлігаючых му державах кырваво розвязал, при вельох смертельных жертвах і не меньшым террорі як з часів обох воєн.

На конец… (або вертаючы до початків)

В 1906 р., т.є. 8 років перед Талергофом, 11 років перед обнятьом єп. Коциловскым перемышльской катедры, такой 28 років перед основаньом Апостольской Адміністрациі Лемковины і 33 рокы перед выбухом ІІ Світовой Войны, на єдным корабли, через половину долгости Середземного Моря, з Трієсту до берегів Святой Землі плынуло понад 500 осіб. Нич сіли на шыф, нанятым потягом переіхали разом зо Львова до Трієсту понад тисяч кілометрів. Были поділены на пят ґруп, з котрых єдном завідувал парох Крениці, о. Гавриіл Гнатышак. Не была то обычна прогулька, лем перше архієпархіяльне поломництво до святых місц, де од першых віків розвивало ся християньство.

В ґрупі о. Гавриіла Гнатышака (мученого в Талергофі, судженого в другым віденьскым процесі і замученого в австрисйкій тюрмі в 1916 р.) находили ся: о. др Василь Масцюх – товды професор канонічного права (Талергофец, за деякыма джерелами отрутий політичныма опонентами в 1936 р.), Миколай Громосяк – поневолений в Талергофі, пізнійший міністер рільництва Руской Народной Республикы Лемків (за тоту діяльніст суджений о здраду стану, але, конец-кінцьом, признаний невинным). В тій же ґрупі о. Гнатышака вєдно подорожувал 20-літній Йосиф Коциловскій, будучий перемышльскій єпископ (імя Йосафат выбрал враз з принятьом монашого стану ЧСВВ в 1911 р.) – вмер в 1947 р. в вязници, гноблений через НКВД за спілпрацу з гітлерівцями, беатифікуваний папом Йоаном Павлом ІІ в 2001 р. Іщы єден поломник путувал шыфом – то Пантелеймон Шпилька, пізнійший парох Вислока Вышнього, основатель істнуючой нецілых три місяці на переломі 1918/1919 р. проукраіньской тзв. Команецкой Республикы.

Цікаве, о чым товды бесідували? Може о християньскій любови і пошануваню ближнього…