«70%» – З Жеґєстова до Галича – ч. 4 – неділя, 18.00 год.

На малюнку наівной маляркы родом з Верховні, Стефаніі Русиняк, видиме сцену з традицийного сельского жытя: «Друт піря». При кус нудній роботі присутны і бесідуют, і співают, і жартуют… Є, выселіня з рідной землі зробило велику кривду для Лемків тіж і в тым, же не могли дальше вести традицийного жытя в спільноті. Бо Лемкы – як тоты мурянкы… Хоц они і страшенны індивідуалисты, а єднак звыкли жыти в громаді, де доокола – кумы, сусіды, камаратя, близша і дальша родина.

Може, дакого спокусили власні тоты брехливы обіцянкы аґітаторів, што нераз циґанили, же цілу сельску громаду будут перевозити на схід і поселяти вкупі на новым місци, лем на ліпшій земли, в ліпшых умовах. Думали сой: «Та преці будеме на чужыні вшыткы разом, як на Лемковині – якоси даме сой раду!». Єднак такых щестливых трафунків фактичні не было: выгнанців розсіяно так, же нераз недавны мешканці єдного села были розшмарены на величезній териториі.

І пак уж выселены не могли каждый ден залітати єден до другого в гості, зберати ся на вечіркы, в громаді святкувати свята ци робити даяку більшу роботу. Результатом того было тіж і заниканя, забываня великой части традицийного фольклору, от хоц бы і духовных, реліґійных пісен. Пані Стефанія Крук з Жеґєстова, з котром зас бесідуєме о звыках і традициях, повіла, што они часто звучали на рідній земли. Але ани єдной не памятат. Інчы моі респонденты, споминаючы о них, тіж не могли мі заспівати – забыли… А зато, же хотіла єм – бодай з принципу – подати в музичній перерві взірці такой творчости, мусіла єм удати ся през вельку млаку аж до Владка Максимовича, і він мі дашто пожычыл до днешньой передачы.

Дякую, пане Владку! Но і подме слухати тото, што він пожычыл, і не лем тото…