#70 років од акциі «Вісла». Спомины про выгнаня но. 7 – Параскєва Бреян про вязнів лаґру Явожно

Параскєва Бреян: В селі Білична мы ішли з мужом, везли сме до поля гній і слухаме на пути, на такій крижівці стрілянина єст. Но але то минуло і пішли сме з тым гнойом далі.

Севериян Косовскый: Як думате, хто ся стрілял? 

П.Б.: УПА з польскым войском ся стріляло. Но і там правдоподібно єдного, не знам, ци ранили, ци го забили. Но і мы пішли і ся скінчыло. І за якій час, я не знам, то было деси так 5. мая 47. рока, як тото ся скінчыло. Так покля што вшытко было в порядку, успокоіло ся, але же даколи по селах была варта і ішло все двох мужчын на варту. І іде єден, а поручник войска мешкал в Василя Шептака в Ізбах, іде мужчына дорогом, а він го затримал і ся звідал: Dokąd idziesz? A то варта. І го пустил. Пішол далі тот, што ішол сам, а пак іде двох, Ропицкій Михал і не знам з кым другым. То была правдива уж варта. І зас іх затримал тот поручник і повідат так: Kto wy jesteście? – Warta. – No jak to? No niedawno była warta. І тамтого попереднього, што ішол, сам завернул. Завернул і взяли го до той пляцівкы, де там перебывали, і там не знам, што му робили. Давали му деси карабін на голову, стріляли му понад голову, но і так же він достал такого як бы шалу, боязни якысой.

Но і пак якоси троху ся так втишыло. Але помалы, помалы берут то єдного на переслуханя, то другого, то третього. Переслуханя робили в тій пляцівці. То было так: Бреян Михал, Квока Ваньо, Тимко Гоць, Косовскій Кірей, Ропицкій Михал, Кунцік Ваньо но і тот, што оскаржал іх, Ксандер Ванько. Як го взяли, то ся го звідували, ци был в банді тот і тот? – Был. Звідали ся за порядком на каждого того, што хтіли чути. – Гей, то был в банді. А тамтот ім вшытко одповідал як хтіли, бо го застрашыли. Но і так же раз єм впросила, ци ня пустят до него. А він был там запертий під сходами, лем на таку закрутку деревяну, там не было ниякого замка. І пішла-м до него і ня пустили. Я была в тяжы в остатнім місяци і повідам: Ксандер, слухай, но то де мій Михал был в банді?!? – Я знам, же не был, але я мушу так повідати, бо інакше мя забют. Тоты слова я од него чула-м і не можу ся них выперти. Він товды мал лем сімнадцет років…

Было так, што брали і пущали домів. Потім єдного разу пішла-м там до себе, одкаль походила-м, до родичів, і з мамом сме окопували компері. А іх уж затримали в пляцівці. А так поза село, ту од заходу, така стежка была до Тылича, ідут тоты хлопы, ведут іх. Но і я скоро полетіла до Кунціка, до поручника, же буду якоси ратувала. Вошла-м дохыж, а він повідат так: A co się pani tak sukienka podnosi? А я ся розплакала-м. Він ся звідує Кунціка, же хто єст? А Кунцік му повідат, же mąż. Тамтот поручник написал картку і повідат так до молодшого брата, што там был: Szymon, do góry biegnij, a z góry samo pójdzie. Żebyś ich złapał w Tyliczu. Bo jak ich nie złapiesz w Tyliczu, to przepadło. Но і пішол і зімал іх в Тыличу, і го пустили домів, мого мужа, Михала Бреяна. Но і што был дома? Три дни. А я дала товды десят тисячів… і тисячы пішли, і хлоп пішол до вязниці.

То было хыбаль так, же в четвер, не можу сой припомнути, я тоты грошы уж дала, ани не памятам, кому єм дала. Но і пак пришол домів, бо го пустили, то был два-три дни дома і в суботу в ночы, о другій годині, достала-м болю, зачал ся порід, то тырвал так, же з пятниці на суботу цілу ніч і цілий ден тырвали болі. Аж о шестій рано вродила ся нам дівка. І положыл ся муж, кус же одпочне, бо сме не спали. Но, але приходит двох войсковых дохыж і радят: Niech pan się zabiera z nami. А Михал повідат так: A mam się pożegnać? – Nie. І так го зробил, же ани ся не попращал. Як го забрали так на новий рік, то в осмым році сме ся виділи… Забрали го, долучыл до решты і повезли іх з Крениці до Коросна. То были зелены свята хыбаль католицкы – повязали іх по двох і так тримали коло торів, а люде ішли і так на них «бандеровцяли», вызывали іх і што хтіли, то робили.

Потім іх певно розділи, бо Михала дали, то был в воді праві до паса, а стіна была похыла, то ся не годен был оперти і так стоял двадцет штырі годины в тій воді. Пак взяли іх до Ряшова, значыт ся взяли до Ряшова, а тых, не знам, хыбаль уж одраз до Явожна, бо они іх потім уж розділяли, жебы не мали контакту медже собом. В Ряшові місяц часу сідил. Потім як го взяли, то босого до Явожна, но і там уж заперли і брали, як то повідают, «до сповіди». Там так перше не брали іх до тлумачыня як ту [аж так ся не знущали – прип. ред.].

С.К.: Знам, же то тяжкє звіданя, з увагы на тото, же вязнены в Явожні мали заказане розповідати про тото, што іх гын стрітило, але може дашто сте чули од мужа про тото, як выглядал тот лаґєр? 

П.Б.: В Явожні ходили до роботы, штоси мурували, такє занятя ім давали. Бити то били так дощками, тым рогом, як была дощка, то по підошвах так били. Ідло то была якыса така скыбка хліба на два пальці на цілий ден. То люде метали ся, як высыпували лупины, ци бурак дакій был, то глядали в смітях і брали і іли, бо был такій голод… Но то як єден повідат, же з бураком стоял на апелю цілий час і тримал в ґамбі, не вільно му было выпустити.

Пак пришол брат мого мужа з Анґлиі, бо был там в арміі Андерса. Но і пішли моі мама і мама Ропицкого, уж ту зо заходу, до Явожна іх одвідати, але нич ся не довідали. Потім поіхал тот брат Кірей, з Анґлиі, і стоял, як ішли з роботы, і познал Кірея хтоси і кричыт: Бреян! І Кірей думал, же то Михал. А то не был Михал, лем такій, што служыл в Фрицкого Федора, і познал Кірея по тільох роках. Но і лем тілько ся довідал, што сут в Явожні і же мож буде слати двокільоґрамову пачку […]. Тоты пачкы то неєдного ратували, а іщы тото, же не курил, бо тоты, котры курили, то остатній хліб давали за папіроса і бідны пішли до піску, бо не было ся чым пожывити.

Муж не хтіл нич бесідувати. Они мали заказане. Николи не піднимал темы, хоц єм хтіла дашто знати. Брали на переслуханя. Byłeś w bandzie? – Nie. Но то давай – дощком по підошвах, по голых ногах. Привели того Ксандера – свідка. Był w bandzie? – Był. То было безосновне оскражыня, бо де бы дакотрий з них даку банду виділ… А на тамтым вшытко вымусили, застрашений был, то оскаржал каждого.

І ниякой рекомпенсаты за тото не было… А муж уж не жыє.

Параскєва Бреян – народжена в 1924 р. на західній Лемковині в селі Ізбы. В 1940 р. довєдна з родином пішла на Радяньску Украіну, одкале повело ся ій вернути в 1942 р. На яр 1947 р. єй муж был заарештуваний польском безпеком, дальше запертий і мучений в лаґрі в Явожні. Днес прожыват в околицях Ліґниці. Єй муж, Михал Бреян, по звільніню з лаґру мал заказане розповідати про тото, што го там стрітило. Вмер на чужыні в 1990 р.