Анна Горбаль з Бортного, 89 років
Вшытко памятам, як пришло войско до села і за двадцет штырі годины треба было ся выбрати, вшытко лишыти. Єдну фурманку нам дали, більше нич. І вшытко остало. Малы діти, куры ся на тоту фурманку склало.
Нас не пустили на Ґорлиці, лем на Ясло, зато мы на Дошницю іхали. Было гірше нам, бо вгору не мож было вшытко взяти, як бы іхал долину, то бы більше взял. Без Свіржову, Святкову на Ясло сме ішли на потяг. А в потягу было як то в потягу. Ваґоны дали не такы особовы, лем товаровы. Деси нам давали зупу в дорозі, раз. Таку мізерну.
Там на Ольштын, де нас дали, мі ся здає, же 18 родин пішло, штоси такого. Єдных дали на Ґданьск, а єдных на Ольштын, решта пішла на Вроцлав. А прото іщы поділили так, же єдна родина од другой о двадцет, сорок кільометрів, жебы сме ся не скупляли, не бунтували.
Повідали, же зато нас выселили, же партизантка ходит і мусят єй знищыти. Нихто нич не был винен, бо нихто не был в партизантці. І мама плакали, і тато плакали, як треба было лишыти хыжу. Але што было робити. Жебы о мур головом толк, то нич бы не помогло. Мы ся ладували і мусіли іхати, бо нас гнали, а такы приходили, мы іщы дома были, што рвали, што было. Такы сме ся чули понижены, але вшытко ся пережыло, бо ся мусіло. Были сме скривджены і все ся чуєме скривджены.
Мы были выселены аж на ольштыньскє, моя родина і я. Там нас выладували коло рікы, коли Віслы. І там сме ночували, бо што было робити. І плакали. Ночували і плакали. Было то жаль. Великій жаль, же так можна было робити з людми. А на другій ден приходили фурманкы зза Буга. Они інакше были позбераны як нашы фурманкы, то нам то было дивне. І нас розвозили по селах, де хто был приділений. Мы были приділены до Желізной Горы, 20 кільометрів было од Бранєва.
Привезли нас, але на нашій хыжы не было ани єдной дахівкы, вшытко было збите, бо фронт трираз тамады перешол. Не было чого до хыжы іти, бо так ляло на дворі, як і в хыжы. Но то мы до той хыжы не ішли. Огниско сме склали на подвірю і так сме ночували. Недалеко была войскова стражниця. Приходили до нас воякы, виділи, же мы такы бідны, же плачеме, же нам тяжкє жытя, то нас просили (были такы, што мали милосердя, тіж як люде), жебы сме не плакали, же іщы будеме жыти. Але мы так стратили надію гет, ся нам здавало, же то уж не буде такого жытя, як ся належыт, як нас так розогнали. З Бортного то єст якоси 800 кільометрів на Ольштын. Но то мы сме были такы безнадійны, як то люде.
І мы так ден-два коло того огниска, але треба было дашто варити, штоси істи. Нас была велика родина, вісем осіб і єдна така мала, што мала три рокы. Мы поіли сухого, а така дітина? То плакало. То сме там варили коло огня. І они нас так просили, жебы сме не плакали, то мы коло них не плакали, не нарікали, але было нам барз тяжко. І то так зышло, же мы три тыжні коло того огня сідили, як Циґане. Нормальні як Циґане.
В нас были хлопці, іщы такы неженаты. Два вернули з Німец, єден был дома і наш тато. Приходил шолтыс і звідувал ся, ци мы дашто робиме. Мы нич не робили, бо сме не знали, што маме робити. Він повіл, же треба ходити зберати дахівку і прикрывати тоту хыжу, жебы сме могли до середины ввойти. Я была старша, то єм тіж з нима ходила. На руках сме тоту дахівку носили, бо ничого сме не мали. За пару днів сме прикрыли тоту хыжу. Ходили сме тіж за вікнами, дверями. Треба было приодіти хыжу, жебы тепло было. Кус сме єй приотеплили і так сме сідили. І то уж было вшытко. Нашы жалі нич не помогли. Але треба было штоси істи. До Бранєва было двадцет кільометрів, то раз єден, раз другій, третій брат ходили піше по хліб, а на вісем осіб, то кус того хліба треба было. І так сме жыли.
За деякій час сме ся довідали, же нашы селяне сут в селі Домброва. Приходила до нас знаєма звідувати ся, ци мы дашто робиме, ци лем сідиме і плачеме. Мы повідали, же нич не робиме, бо в нас не было никого, хто бы господарил, лем вшыткы такы як мы, привезены, і не маме де зарабляти. Она повіла нам, же в них сут такы люде, што уж господарят – Полякы, котры перше там поприходили, і такы, што з Німец остали, і же там мож уж заробити. Мене выправили на жнива, жебы-м дашто заробила. Знала-м ріжны господарскы роботы. Косяре косили, а я снопы вязала-м, бо в хыжы мы тіж так робили. Кус єм заробила, то все было на тот хліб. Інакше не было одкале взяти. Лем то далеко было, тоты роботы, треба было ходити піше. До той нашой знаємой, польовыма дорогами, то тіж было з двадцет кільометрів. Она до нас приходила, а мы до ней. Добрі нам дорадила, жебы сме тоты грошы могли заробити. А хлопці покля ремонтували хыжу, то ремонтували, а потім пішли до млина до роботы. І так по біді сме си давали раду. Думало ся, жебы тото недолго было, жебы сме домів вернули, але о тым не было мовы.
Потім мы своє мусіли купити, хыжа была не така як тепер, а деревяна, але своя. Треба было брати пожычку і треба было ся будувати. Вернули сме в 57. році, але кілько то было стараня, жебы рішыня дали. А потім треба было ся старати о ваґоны, жебы взяти вшытко, то не так было легко. Як сме приіхaли, то мы ту не мали нич. Нам повідали навет тоты осадникы, што ту были: …co tu macie… nic tu nie macie… nic nie wasze… Треба было си купити своє, хоц хыжа была деревяна, але была своя. О землю сме ся мусіли старати, жебы нам перенесли одтамале ту, назад нашу власніст. Мы мали дванадцет гектарів. Де ліпшы землі, домы, то осадникы забрали. Мы мали попід лісы. Але нашы хлопы не были уж такы дурны, старали ся о сціліня і товды аж нам приділили. То уж нас підратувало, бо попід лісы была планна земля. Коло хыжы мали лем тоты, што были осадниками. І з нашых были такы, што остали: Хвалик, Штефан Феленчак, Миколай Горбаль. Ім вшытко было вільно. Мы пожычкы брали аж по комасациі і товды будували. Тяжка робота была. Але люде ся тішыли, же іщы домів вернули. Якоси так Пан Біг давал, же так самособом ся люде тішыли. А потім мы ся стігали – єдны другых, жебы сме были вкупі, як то было давно. Наша родина вернула, Кузякы, Собины, Горбалі. Дуже вернуло. А тоты, котры были на вроцлавскым, то як виділи, же мы повертали, то тіж хотіли домів іти і вертали. А осадникы то некотры меншу ціну давали, а некотры то дерли, што могли, бо як не купите, то нич не будете мати. Так было. Такє было наше право. Як сме приіхали, то не могли сме ся з хыжы рушыти, бо нич не было наше. Вшытко было іх, осадників, што си заняли. Але вшытко ся пережыло.
Нашы хлопы міцно ся разом тримали. Осадникы нас не хтіли на поле пущати з худобом, до роботы. По сціліню было інакше, бо ім повіли урядникы, же уж не єст тото, што было, же уж вшыткы єднакы. Тоты, што вернули, як і тоты, што были ту, осадникы. Тот осадник, што мы сме сіли, мал десятеро діти і поділил праві піл села, але мусіли сме ся і мы змістити. Як уж взял грошы од нас, то пішол до уряду, жебы нас зас взяли, де сме были. Знал, же му нихто більше не даст, бо сме не мали одкаль взяти.
Шваґєр Собин то был чловек вчений, пред войном єден брат был священником, єден інжынєром лісів. І они пішли до уряду. Мали такых колеґів в Ґорлицях, што до школы разом ходили і они за нима тримали. Возвали того осадника і тот з уряду ся звідувал:
– No i co tam panie, jest już ten osadnik Horbal?
– Jest, bierzcie sobie go z powrotem, bierzcie.
– A czy pan widział koło domu jakieś drzewa? Są? Rosną?
– Są, rosną.
– A nie widział pan, na którym będzie pan wisiał? Jak by z panem tak ktoś robił – pieniądze od niego wziął, nie dość, że wysiedlony był, to jeszcze kazał mu iść w świat. To już chyba ten chłop pana powiesi.
Іщы в ночы ся перевозил. І од того часу ся скінчыло, уж не было того, же імали, били. Хлопы нашы ся не давали. Раз было так, же везли сіно ци зерно, а они стояли за потоком до биткы. То Собин і мій хлоп, він был добрі збудуваний, то ставали і не давали ся. Як осадникы виділи, же не втічут, то самы втікали. Така была война. Од того часу был спокій.
На заході вышла-м за муж, за того Горбаля, што такій был войовничий. Мы ся знали іщы з Бортного. Він знал, же в нас є дуже діти, ся му сподабало і ся оженил. Приходил до ня там в ольштыньскым, двадцет кільометрів было, але приходил. Весіля мы мали такє як дома. По свойому. Своіх люди назапрашали. Не бояли сме ся по свому робити, бо уж ничого сме ся не бояли. Але товды іщы не была церков основана і нас польскій священник поженил.
Я Господу Богу дякую, же Пан Біг допоміг вернути, бо там уж давно бы-м в земли была. Я уж так тужыла за свойом стороном, за своім селом, за церквом, што уж не было рады. Мі нич там не было цікаве. Мій хлоп такій сам был як я – тішыл ся, же ся вернул. Тото жытя то такє тымчасове, што зробити? Така Божа воля.
Зреалізувано на замовліня Православной Парохіі покровы свв. Космы і Даміана в Бортным при спілпраці з о. М. Цідилом.