#70 років од акциі «Вісла». Спомины про выгнаня но. 5 – Петро Бубернак з Ізб

Севериян Косовскый: Дай Боже добрий ден!

Петро Бубернак: Добрий ден. Называм ся Бубернак Петро, уроджений в Ізбах в 1930 році. Я мешкал до 39. рока в середині села, а потім новий будинок отец выбудувал над селом і мы там мешкали до 47. рока. Но і так, як то без окупацию, підчас Німців, окупация была до 45. рока, а пак ся уж война скінчыла. Так ся нам барз легко виділо, же буде уж… но добрі, уж нас ворог лишыл. Не было той потіхы долго. Лем два рокы. Но і в 47. році троху было не так файно, бо наслідували нас лісовы і то было такє замішаня медже державом а нима. Я за свого жытя не виділ партизантів, але были поголоскы, же ту были, там были, але што буду ґадал, як єм не знал де і в кого.

І так было до 47. рока. Перше зачали выселяти інчы воєвідства. Но не знатя, ци причыном того было тото, што тоты ґенерала Свєрчевского забили, ци была то іх причына, ци кого – того не знатя было. Але они взяли причыну, же то лісовы забили ґенерала. Но і з той причыны [офіцийной – доп. ред.] нас усунули з гір. Вшыткых.

Найперше была така аґітация. Но, жебы до 5 гектарів хто ма поля, жебы мы выіхали на Землі Одзысканы. Не было такых охочых. Но і потім, в червци, приіхали до Ізб. Взяли Ізбы, Беличну і Баницю і так по черзі уж ішли од словеньской границі.

С.К.: Памятате, коли тото было? 

П.Б.: Приіхали в неділю. Рано о семій годині уж было войско в селі і так до каждого заходили. Но, найперше до нас пришли, бо мы з горы мешкали першы, но то запоряд, але так же ціле село обняло войско. Но і каждий гварит так, же за дві годины маме ся спакувати і будут нас усувати зо своіх домів. Но і так было. Не барз было весело, тяжко про тото бесідувати… Так деси коло 11 годины уж мы вышли з хыжы.

С.К.: Што сте товды зо собом змогли взяли? 

П.Б.: Казали вшытко брати, але на што? На єден возик? Єдного коня? Што можна было наладувати? Дашто важнійшы річы. Облечыня, лахы тоты. Но і ідла, але не было запасу жадного зробленого. Мука была намолота во млинці, бо мы мали кєратовий млинец, то так остала, бо не было як взяти, ани коли. Постели взяли, но тото, што найпильнійше было до жытя. Но і на єден віз клали сме. Мали сме коровы, но і коровы запрігали, мали ярмо. Брат і сестры были іщы малы. Треба было тото везти. Сестра мала три рокы, но брат мал сім років, но я был так праві же зо сестром найстарший. То так сме троху взяли компері, зерна до мішка. І так сме ішли. До понеділька, до рана до Ґорлиц. Ішли сме на Ґрибів, навколо, то єст праві 45 кілометрів!

С.К.: Як выглядал пункт в Ґорлицях?

П.Б.: В Ґорлицях было так: мы пришли рано. Але што ся з нами діяло… Я там іщы был молодий, але мене тіж зачали переслідувати. Но што ся діяло? Справопис робили, вывідували, ци лісовы ходили ци ніт. І так через ніч невесело было. Бо там набрали до шатер хлопів і так «гласкали» іх козярками. Не знам, кого взяли. Андрия Косовского то знам, бо-м чул од Андрия. Та іщы пару хлопів: Данька Гоця, Томка Криницкого, то уж вшытко не жыє… Было веце такых, чути было крикы. Но што-ж будеш робил? То не мал єс силы повісти, же так або ні.

Мы лем єдну ніч были в Ґорлицях. З понеділька на віторок. А в віторок нас заладували до ваґонів. Но нормально товаровий ваґон. Разом з быдлом давали люди, по дві родины. З Ґорлиц сме іхали до суботы. В суботу сме были в Ліґници. Але они затримали транспорт в Освєнцімі і позберали нас сімнадцетьох, то я тіж был там… А такых хлопців набрали, но. І на переслуханя – по єдным. Казали нам ся розобрати до піл, же ідеме до lekarza, і нас «лікували» там. «Гласкали» козярками. І дале тото само. Звідували ся, ци ходили лісовы ци як. Я уж того не памятам. Того поручника, што вывідувал, то-м го одраз познал, бо был в мене з Мушынкы, то были войско, пляцівка, і як пришли, та він переслуханя робил, робил. А я бесідую так: Proszę Pana, Pan też w moim domu był. Ja partyzantów nie widział i nie wiem jak wyglądały. А він: Jak to? A я му товды: W mundurach chodziły, polskich. A він: Jakie orzełki mieli? А я зас: Normalne, polskie orzełki miały. Но то: Uciekajcie! Коли-м втікал, но то-м пару достал. Дуже, дуже нас было, сімнадцетьох. Каждий достал свою порцию. Но і на тым ся скінчыло. Нас пустили, пішли сме назад до ваґонів і іхали сме аж до Ліґниці. Приіхали мы там так пополудни, коло другой годины. То было 14. червця.

С.К.: Што по розладунку? Казали Вам деси іти? Што ся діяло з людми? 

П.Б.: Взяли штырі родины найперше, першы два ваґоны, штырі родины взяли до Бєньовіц. Но а потім уж вечер был, то тіж нас взяли. Три родины нас поіхало до Вондрожа, перше Вєжховіце ся называли. Мы достали хыжу барз підлу. Такій домок на єдну родину. Нас было 7 осіб і худобы было. Не мали сме тото де подіти. Там сме были пілтора рока так. Пак сме глядали хыжы, пришли сме до Вондрожа Великого, до такого маєтку. Там был ПОМ [поль. Państwowy Ośrodek Maszynowy – прип. ред.], но і сме там пілтора рока пересідили. Потім зас казали нас выселяти, жебы сме глядали інчой хыжы. Няньо товды повіли, же раз собі нашол і веце не піде […].

С.К.: Цу думали сте, жебы вернути на Лемковину, до Ізб?

П.Б.: Ходил єм зазерати і был єм в Снітници, глядал єм хыжы. Але не нашол єм поцтивого нич і си думам, же я мам ту [на заході – прип. ред.] добрий дім і што буду глядал, другій раз ся будувал в горах. Перший раз до Ізб єм поіхал в 58. році. Уж мойой хыжы не было, уж была розобрана, продана. Моя і Фрицкого хыжа то была продана. Якысий купил од Кінцловы.

Дуже прешло на польскє. Але дакотрий ся тримат дома. Отец, мати бесідуют по лемківскы та і дітина знат…

Петро Бубернак – народжений в 1930 році в Ізбах. Вчас выганяня был переслухуваний, битий. Перше на стациі в Ґорлицях, пак зас в Освєнцімі. Мал товды в 17 років. Думал на поворот. Доднес прожыват в околицях Ліґниці, на чужыні.