#70 років од акциі «Вісла». Спомины про выгнаня но. 4 – Мария Гончарик з Ганчовы

Мария Гончарик з Ганчовы, 86 років

Памятам, як ладували на возы. Коня взяли, дві коровы, а решту – куры ци гуси, тото вшытко оставало, кіт, пес – но вшытко оставало. Полна певниця комперів, бо ся так родили. Єдны сме іли, другы ани іщы не дозріли, вшытко остало.

Я копала компері, окопувала і виджу іхат авто і воякы в ним. Мы так мали хыжу коло дорогы, а за дорогом было наше поле. Мама обід варили. Авто стало. Я так смотрю, а оно до мене іде. Пришол до мене єден і гварит: Dziecko, rzuć tę motykę, bo te ziemniaki jeść nie będziecie… dwa dni… і гварит …was nie ma… I так было. Я пришла дохыж і гварю, же вояк мі бесідувал, жебы сме не окопували комперів, же істи іх не будеме, же нас на захід выженут. Не увірили. А за два дни… Але уж не пішли окопувати комперів. Як до Росиі люде ішли, то тіж намавляли, тіж воякы были. Та гварили: Nie pójdziesz na wschód, pójdziesz na zachód… Десятого червця 1947 рока нас выгнали.

Няньо давали скриню на віз, а єдна з такой планной хыжы – своі річы до нас дохыж. Іщы сме не одіхали. Так ся миняли зо скринями. Іщы ій мама гварили, же полніцьку певницю комперів лишаме. То казали ій давати коровам, жебы ся не зопсули. До єдной хыжы ся раз впровадили, потім до другой. Як была планна, то си розберали і палили. До ліса по дырва не ішли, бо мали готове.

Найперше привезли нас до Лоси, бо уж дале не поіхали, бо ніч была. А як зачало гырміти, ляти… Мама вродили сестру, мала три дни. То на возі на скринях сідили. В Лоси ляло, як ниґда, а ту дітина маціцька, што то три дни… Няньо нас під віз дали і чымси там нас вкрывали, жебы так не проляло. Якісого мали знаємого і він нас принял на ґанок. На ґанку мама з том малом, Мельком, а мы коло мамы і так в кучкы сме поснули, бо то діти сме іщы были. А потім до Ґорлиц. Там уж были шатра на тій желізницьовій стациі, і там нас дали. Не знам, кілько нас там тримали, тыжден было? Іли сме хліб, што сме з хыжы взяли, і пили воду. Нихто з міста не пришол з ничым. Лем поліциянты ци войсковы хлопів імали і кликали. Ріжне звідували – ци был в партизантці, ци тото, ци тамто. Но то каждий гварил, же не был – бо і не был. Хто был зо села в партизантці? Нихто не был. Няня тіж взяли. Вказуют ім доказ, папері, они підбили і тото впало на землю. Казали зберати. Як зберали, то єден з єдной страны, другій з другой і пасами били… І потім, як уж добрі іх побили (сині мали плечы, крижы), то казали, жебы когоси інчого закликати. Так робили власні. Єдного выпустили і тот мал другого закликати. Самы не ішли, жебы імати. Лем казали кликати, гречні, же добрі вшытко. Але няньо не дали никого. До того часу, нич не вмерли, повідали, же мали чысты рукы. Втекли помедже ваґоны. А мы не знали нич. Мама не знали, што ся стало, же іх неє. Ту дітина маленька, а няньо там деси пішли і іх неє. А они втекли, бо не хтіли никого там дати.

Ціла Ганчова там была. Дві родины лем остали. Єден был лісничым, належал певно до партіі ци до чогоси, і другій такій мішаний. Разом з нами была Высова. І так потім гнали… везли, як днескы товаровы потягы іздят. Коровы і люде. Мы то сме іщы тых коров не мали, была з нами єдна родина з Высовы, а ваґон был дост такій великій. А дві коровы сме мали в інчым ваґоні. І так нас везли два тыжні до Свєбодзіна.

В Освєнцімі сме ся затримували. Зас там переслухували. Хто там уж пішол, то… тяжко было. Таку співанку аж і уложыли: …привезли нас над Освєнцім, там была розлука / брали нянів од діточок, там былa розпука… Там або взяли, або пустили, або не пустили. Пропал і уж не вернул. Брали до лаґру, такого, же уж го нихто потім не виділ.

Там, в тым нашым ваґоні, была така дівочка з Высовы. Пришол до ней наречений і тіж пришол войсковий. На скрині сідил. Молодий хлопчыско был. Казали му зыйти. До днескы го нихто не виділ. Спрятали го…

Потім зас, як нас до Свєбодзіна привезли… о Боже… На стациі сме были, я знам, два тыжні, нич нашли якісе місце. Чекали мы з мамом на стациі, а няньо пішли глядати мешканя. Аж потім, як нашли, то сме пішли.

привезли нас на чужыну, на німецкы хаты
як ту смутно, невесело нам вік прожывати
привезли нас на чужыну, розметали по одному
розметали по одному, як вітер солому
розметали по одному, же сліду не буде
а мы, Лемкы, брат за братом, глядати ся будем 

Потім сме мешканя достали, але такє, же сме коло свого мешканя певно зо три дни, або штырі, сідили на дворі, а мама з няньом прятали. Як хтоси ішол, то ся там залатвлял. І мусіли тото вычыстити, шыбы дати – купити. Потім сме ся перенесли, няньо купили нову. До днескы тота хыжа єст. Там моя дівка єст, за Свєбодзіном девят кільометрів. Така крас хыжка была понімецка. То там было добрі і до днескы там некотры сут.

Мы были в селі Любжа. Певно з десят родин нас там было. Як сме пришли, то єден до другого, што уж там были… Бо то было так, няньо мали знаємого з Ґрибова, котрий перше уж там пішол, не знам, якым чудом, Свєнс ся писал, і він гварил, же як сме іхали, то єден сусід до другого ішол і бесідувал, жебы без сокыры не спал, бо ту бандитів везут. Гварил, же вшыткы зо сокырами спали. Та іщы сонце добрі за гору не зашло, то уж так чловек пильнувал, жебы си пішол домів, бо потім, то уж лем цеглы летіли… Село было збомбардуване, знищене, цеглы было полно. Так было… Барз тяжко было, а люде нич не были винны… нич… А они так намавяли, жебы ся признати, же ся было в партизантці. Но, але як ся признат, як не был!?

Потім уж, як ся тоты сусіды запознали з нами, то ся женили разом. До костела сме ходили. Раз на початку в костелі ксьондз повіл, то на Великден было, же буде і рускій, тых люди, што ту привезли. То або він освятит нам в костелі, а як ні, то як будеме хтіти, жебы сме си до когоси дохыж принесли і він так само зробит, як і другым. Гварил, же люде были невинны. Як він потім вышол з костела, як го люде обсіли… то ся здавало, же го спрячут. А потім, якы были панны, кавалеры – вшытко ся поженили, вшытко помішане. Потім нам уж до кінця было добрі.

Ходили собі до ліса спочатку, перший рік, до саджінок, а потім сме си нашли роботу в фабриці. М-12 ся называло, там коркы робили. І барз добрі было. Няньо робили тіж на стациі.

В 58. сме вернули, значыт я іщы рік остала в фабриці. Шкода мі было ся звільнити, але зас шкода мі тіж было родичів. Не до свойой хыжы сме вернули, лем знаємых. А потім зас ся перепроваджали, до інчой. Треба было вікном входити, бо двері заперли. І потім ся выбудували і уж мали своє. Моі дві сестры остали в Свєбодзіні. Єдна вышла замуж, друга початково остала, але пак купили ци выбудували хыжу в Санчы і єдна вернула до Ганчовы.

Осадникы уж знали, же ся люде будут вертати, на своє, то лагідні принимали, але одступити не хотіли, ани жебы си дохыж пішли посмотрити, то не пустила тота осадничка. Были сме з татом. Просили, же нич не хочеме, лем жебы-м виділа, бо памятала-м, яку сме мали хыжу. Тепер єй неє,   той хыжы, бо на тым місци побудувала нову.

Не было легкє жытя. Барз тяжкє было. Нераз гварю до своіх діти, же тото, што я перешла, то неє што порівнювати до днешніх. І так якоси чловек іщы жыє… Як бы днес так было, та страх… я не знам, што то бы ся діяло.

Фот. архів ЛЕМ.фм