#70 років од акциі «Вісла». Спомины про выгнаня но. 3 – Анна Косовска з Ізб

Севериян Косовскый: Витайте, бабо. В якій ден Вас выганяли?

Анна Косовска: 8. червця 1947 рока. То была неділя, то уж тото так памятам, як но! Тоты Ізбы бідны, бо то од границі так брали, же остатнє село під границьом, та брали тото село одраз. Уж выганяли, так деси за порядком. Так што іщы в тыжни – компері были уж такы гарды, такы уж сходжены, вшытко, бо то был червец, тепло было – мама мі повідают: та ідий, обрабляй тото там, під тым Мысарным [Мысарне – прип. ред.], як ся называл тот кавалец села. I памятам, же-м пішла, тоты комперикы обрабляла-м там, но а в неділю уж конец.

С.К.: Кілько осіб чыслила Ваша родина? 

A.K.: Двадцет років єм мала, як нас на захід выганяли. Іхали сме лем троє: брат, мама і я. Тяжко нам было. Няньо одышли, як єм мала десят років. Другій брат Михал уж был в Явожні, уж го забрали. То было в маю. Пришли і казали іти з нима. Бо то было так, же на селі нашли такого єдного, войско го стрітило – бо войско было в селі – а він зачал оповідати глупоты. Він зачал оповідати, же з бандерівцями тот і тамтом был і там іх виділ, ту іх виділ. Так з того, я знам, з того страху ци што [оповідал – доп. ред.]. Они го там добрі набили, же радил ім, што хтіли, та і повіл хоц-што на кого, а і на мого брата, на Михала. A того не было. Бо де бы мій брат пішол, або другій сусід, бо пару хлопів забрали, з якысыма бандами ся заходити.

С.К.: Што сте взяли зо собом на захід? 

А.К.: Нич дуже сме не взяли троє. Мама плачут, я з нима. I што єден брат міг взяти, двадцет два рокы мал. Взяли сме зо собом худобу. Забили сме паця і сме дали до шафлика такого і тото сме заладували на віз.

С.К.: Знали сте, же будут выганяти? 

А.К.: Боже… Гутка была, ні. Будут і будут, а чловек собі не вірил тому. Так само з нами ішла Белична. Сонце сходило і іщы мама полетіли на нижній конец. Полетіли селом на нижній конец, же што чути, же може неправда, може што. Але уж як ідут назад, мама уж плачут. Уж плач был, люди чути было на селі. Мама ідут домів – діти, пакуєме ся, бо тамты вшыткы уж спакуваны на нижнім кінци. Но то як мама пришли, та памятам, скоро на віз. Єдного коня сме мали, бо другого продал брат, і коровы, пят коров. Бо мали сме шіст, то єдну мама лишыли, бо мала-м тету в Снітници, мама лишыли в теты єдну, же може іх не выселят, бо Снітниця іщы оставала. І тоту єдну корову сме лишыли, а пят коров сме припровадили на захід. Троє телят на подвірю остало, гуси остали, куры остали, вшытко остало. Боже… Tо они внет ішли, Телич, тоты побічны села, Полякы ішли зараз і брали. Наладували сме на віз, што сме могли. Постіль хыбаль сме взяли, стіл певно остал, брат был столяром – він зробил такій гардий новий стіл, постіль нова была, дуже, дуже річы поробил, то пооставало. Шафа, постели – но то так само, не знам, ци сме єдну взяли, ци ніт. Може сме взяли, мали сме такы желізны, як то понімецкы были, то тото сме взяли хыбаль. А тоты деревяны хыбаль остали, мі ся здає, бо я іх ту на заході не памятам.

С.К.: А мали сте дакы святы образы? 

А.К.: Власні образів в нас было в хыжы, о Боже… Як на вколо так. Взяли сме зо собом лем два, ци три. А інче остало, што нераз споминам, же остали такы, святий Юрий был, а святого Миколая сме взяли. Матір Божа, Ісус Христос і іщы был святий Лазар – такій струпатий лежал. Мали сме тых образів, полишали сме, лем два образы такы, власні єден мам іщы в себе, а другій в єдного брата, а іщы єден тіж в інчого брата. Шкода было тых образів, же так чловек полишал.

С.К.: О котрій годині сте вышли зо села?

А.К.: Зо села то сме вышли деси може коло полудня певно, бо то ним ся запакувало. Ачий, досправды свиню забил брат, до шафля такого, як то даколи шафлі такы велькы были. Насолене то было і тото сме довезли добрі. І такы лады были, як то дома колиси. В нас были дві, то єдну я мам тоту ладу – привезли сме. До той лады сме напакували тых лахів, так натоптали сме там і аж брат, тот, што в Анґлиі, но, што в Андерса был, то уж пачкы присылал, то аж мі уж прислал сукєнку на шлюб, то мі так заляло ся, што мі мама мусіли купувати на заході, же ся заплямило.

С.К.: Розумію, што по дорозі Вас ескортувало войско. Кади сте ішли?

А.К.: Нормально. На Снітницю, Брунаря, до Ґрибова, а в Ґрибові уж был вечер. А мы іщы мали таку сусіду, така немудра была, гарда дівчына была, она зглупіла, так штоси ся ій в голові зробило, што не была мудра. Але она все до нас приходила, так нибы до родины. Бо брата мала і братову, але они поіхали на Украіну, а она з нима не пішла. Она не піде, бо она така была, што зо свого: не рушайте мене, то моє, то тото, то тамто. То моя вітчызнина, а она так все [повідала – прип. ред.]. I повідают, як мы уж запакуваны, вшытко, она пришла товды. Пришла і мама повідают ій: знаш што, Нацьо, я Тобі дам облечыня, облечу Тя і поіхаш з нами, бо видиш, же нас выганяют. Но і послухала. Баба пішла. До Ґрибова зашла і далі ся уж стратила, і уж на захід з нами не пришла. Но памятам, же мама барз шкодували. І она ту деси, в нашых горах, деси подобно же в Чырній, потім єй там поховали, бо то зима пришла і она бідна по селах ходила. І мама так хтіли, жебы она з нами, а она уж не послухала, уж втекла з Ґрибова…

С.К.: Як выглядал товды Ґрибів? Як сте тото одчували?

А.К.: Як сме доіхали до Ґрибова, в Ґрибові страші крали. Крали так, же быдло крали, одпинали од возів і уж. Не втримал чловек вшыткого, не одогнал. Нам якоси не вкрали, бо тоты коровы, што сме пят привезли, якоси не вкрали. Але так то вкрали дуже людям, дуже. З Ґрибова на Ґорлиці нас влекли. Нормально – піше. Транспорт долгій был, возы і вшытко. До ваґонів сме всідали в Ґорлицях аж на другій ден. Лем сме ішли з Ґрибова піше. А кади сме ішли? Ту хыбаль на Ропу сме ішли. Ту прикрости не робили тоты села. Бо они ту коло Ґрибова, то они нас знали, они нас называли «Rusiny», не ниякы Лемкы, ани нич, лем «Rusiny» нас называли. Они приходили до нас, ту од Ґрибова, з Концловы, ту они нас того [не рушали – прип. ред.], так сме добрі доіхали до Ґорлиц. Так же на другій ден сме были в Ґорлицях. Потім дали ваґоны, так же дві родины до ваґону. А тоты коровы тіж, разом з нами.

С.К.: Як долго сте на захід іхали?

А.К.: Цілий тыжден. В неділю сме были в Ліґници, памятам. Але сме пришли так з рана деси. Ци брат знал, же село выселе, ци ніт – я уж ся того ниґда го не звідала-м. До Явожна го перед, іщы з дому забрали. Він уж з нами зо села не ішол. В Освєнцімі тіж іх брали – то правда. Але ізбяньскых хлопів перше, іщы перед выгнаньом. Мойого брата, мого мужа брата тіж взяли з дому іщы. Пару хлопів забрали з дому, но повідам, же тот наскаржыл, тот, што го вночы стрітили в селі, і так наскаржыл, же тых хлопів внет забрали. Цілий транспорт приіхал до Ліґниці, такій долгій.

С.К.: І што дале? Кєд сте пришли до Ліґниці, то што з Вами было?

А.К.: Казали ся уж выладувати і іти собі глядати. Каждий на свою руку. І ішли декотры, бо товды ся тото называло ДРУ [Державний Репатрияцийний Уряд – прип. ред.], ци як ся называл тот цілий в Ліґници такій уряд, но. І до того ДРУ тіж люде ішли і ся інформували, же так ідий, або ту ідий. Мы, Ізбяне, то лем Ліґницкє Поле. І так іщы в Косковицях, так само замешкували, і Миколайско. То гын дуже Ізбянів было. Та де там знали сме, де хто пішол. Глядали ся.

С.К.: Дякую Вам.

А.К.: І я дякую. Файні бы ся жыло тепер, там в тых Ізбах. І де бы не было, ци Ізбы, ци котре село, жыло бы ся, жебы не выгнали…

Анна Косовска (з хыжы Бреян) – народжена в 1927 році на західній Лемковині в селі Ізбы. Коли пришло выгнаня, мала 20 років. В 1948 році выдала ся за єдносельчана, уж на чужыні. Думали на поворот. Доднес прожыват в Ліґници.

Фот. горі: рідна хыжа Анны Косовской. Знимка зроблена вчас єдного з пізнійшых «поворотів» до села. Хыжа згоріла, коли занимал єй осадник.