«70%» – Мария зо Святківкы, ч. 1 – неділя, 18.00 год.

Зима быват даколи і без снігу, быват і не барз зимна, – і такє трафлят ся тепер штораз частійше. А єднак, ци загорнута в білый крохмаленый фацелик, ци в стару темну волняну хустку – зима то єст зима. Думам о тым, сідячы пред мойом респондентком, яка вродила ся в 1935 році в маю в Святківці (Святкові Малій) і дочекала ся уж зимы свого жытя…

Мария Климишын смотрит далеко, далеко, але зимова гмла не дає видіти вшытко, о што звідую. Она смотрит през вікно, а здає ся, же смотрит през час, през простір, і гын, далеко, далеко на заході през мряку видит свою рідну Святківку. Гейбы вчера то было: маленька
Марися сідит зас на стільчыку і зас смотрит, як мама ткат на короснах. Ритмічні ходят ничельниці, то єдны, то другы білы ниткы злітают догоры, перхат чонок медже нима, бє бердо… Гейбы нитяный ліс, гейбы дерева в ошади…

Зима – як коросна… Тоты спомины такы далекы, же трудно днес по них сігати, они тонькы, як ранішні сны і трудно іх зімати, але кус такой оповіла мі пані Мария. Бесідуєме, як ткало ся полотно єй жытя, жытя гейбы простого, але і кус непростого чловека…