115. річниця смерти митрополиты Йосифа Сембратовича (1821-1900)

Днес минят 115. річниця смерти митрополиты галицкого і архієпископа львівского Йосифа Сембратовича. Одданого народови і Церкви Русина, котрий остатні рокы свойого жытя провюл на выгнаню в Римі.

Митр. Йосиф Сембратович вродил ся 8. листопада/новембра 1821 р. в Креници, на західній Лемковині. Походил з русиньской священничой родины о шляхетскых корінях. По скінчыню ґімназиі в Перемышли, од 1841 р. вчыл ся в богословскій семінариі в Відни. По рукоположыню в 1845 р. остал префектом перемышльской грекокатолицкой семінариі, але о рік, в 1846 р. вернул до Відня, жебы продолжати теолоґічны студиі, по котрых отримал званя доктора богословя, пак выполнял дальшы церковны адміністрацийны функциі, будучы пару років префектом львівской, а потім віденьской семінарий і выкладовцьом теолоґіі на Львівскым Університеті.

В 1865 р. хіротонізуваний, з титулярным званьом «єпископ назиянзеньскій», і закликаний до папской Конґреґациі Розпространіня Віры (лат. Congregatio de Propaganda Fide), одкале в 1866 р. был высланий до Константинополя, цілю основати униятску семінарию для Болгариі (уж в 1865 р. враз з двома інчыма єпископами конексрувал униятского владыку Рафаіла Попова) по чым вернул до материньской єпархіі в 1867 р., вызначений через папу Пія ІХ апостольскым адміністратором, помагаючым старому перемышльскому єпископови Томі Поляньскому (родженому в Бортным на Лемковині, *1796 – +1869) адмініструвати єпархійом. По його смерти обнял перемышльску катедру, хоц лем на рік, бо в 1870 р. остал назначений галицкым митрополитом, обнимаючы катедру во Львові.

Будучы львівскым митрополитом, зачал сміло анґажувати ся в обшыри противдіяня розпространяючому ся проблемови алькоголизму. Хоц папа Пій ІХ в 1874 р. дозволил Сембратовичови основати припарафіяльны братства терезвости, занимаючы ся антиалькогольовом профіляктыком, тота діяльніст принесла му вельо проблемів, понеже могуче лобби продуцентів алькоголю, котре, в боязни о свій зыск, выкликуючы грявк і інтриґы в самого австрийского цисаря, помалы влияло на поменьшаня значыня авторитету єрархы. Тоты історычны подіі часто сут представляны як головна причына дальшой долі митрополиты Йосифа Сембратовича в вельох джерелах, котры може і замірено поминяют начальну ролю владыкы в зберіганю русиньства на Лемковині.

Як Русин з Лемковины о старорускій орієнтациі, митр. Йосиф Сембратович был противником поступуючой, назначеной Римом, латинізациі руского обряду в Грекокатолицкій Церкви, был в опозициі не лем до алькогольового лобби, але і проукраіньского руху, котрий в тым часі зачал розвивати крыла.

Львів был міцным осередком староруского і русофільского напрямів, важным центром культуры Галичыны ХІХ ст., де выходили ґазеты, печатали ся книжкы, а на науку до Львова приізджали здібны молоды люде м.ін. і з Лемковины. Ту діяли ріжны орґанізациі, общества, братства, так церковны, як і світскы. Єдным зо сторонництв, діяня котрых сперал митр. Й. Сембратович, были Святоюрці (названы од зосередженых при архікатедрі св. Юра діячів, в більшости священників), котры заявляли делатинізацию грекокатолицкого обряду, бороли ся о права руского языка в школах і адміністрациі, были тіж важном політычном репрезентацийом Русинів.

Част Святоюрців в 1874 р., принимаючы православя, перешла до холмской єпархіі, де царскыма указами проходила ліквідация постанов брестийской уніі в послідній грекокатолицкій єпархіі, находячій ся товды в Росиі. На тоты подіі зареаґувал, направленым м.ін. на львівского владыку пастырскым листом Omnem sollicitudinem, папа Пій ІХ, котрий припоминал о перестеріганю літургічного порядку і пильнуваню священників свойой єпархіі.

Митрополита, хоц в 1875 р. заборонил сігати духовным по проросийскы (а при нагоді і вшыткы польскоязычны) часописы «Пролом», «Віче», ци «Слово», выходяче во Львові в рр. 1861-1887 (дописували до него м.ін. Александер Духнович, Адольф Добряньскій, Анатолий Кралицкій, Євгеній Фенцик) і контактувати ся з духовныма холмской єпархіі, і так стоял по стороні, котрій не были прихыльны ани украіньскы, або польскы політычны силы, ани австрийскы власти, а тым більше римскій папа. Священникы дальше утримували контакты з православныма з холмской єпархіі і чытали русофільскы ґазеты.

Конец львівского періоду владыкы то 1882 р., коли враз з консерватывным священством сопротивлял ся насильній реформі Василиянів (Чыну св. Василия Великого), одданых під крыла Товариства Ісусового (Єзуітів), але рішаючом о пізнійшій абдикациі митр. Йосифа Сембратовича была прецеденсова, як на тот час, конверсия на православя цілого села Гниличкы к. Тернополя, інспірувана о. Йоаном Наумовичом і дальшыма духовныма львівской єпархіі. Натіганы оскаржыня о пробу одорваня части австрийской териториі до Росиі не принесли заміреного результату, але суд, котрий до голосного і медияльного процесу долучыл не лем замішаных в подіі в Гниличках, але і інчых русофілів Галичыны (тзв. процес Ольгы Грабар і ін.) вырішыл поневолити підсудных на пару місяців за нарушыня публичного миру.

Вшыткы тоты подіі, котры неправильні постеріганы сут днес як планне адмініструваня, або неможніст запануваня над єпархійом, довели до примушыня митрополиты Йосифа Сембратовича уступити з уряду. На приватній авдиєднциі принял го сам цисар, котрий повіл, же абдикация владыкы єст необхідна та піде на хосен державы і Грекокатолицкой Церкви, а хоц нихто не обвинят митрополиту о нарушыня даякых церковных принципів, не даст він раду направити ситуацию в єпархіі. Цисар дал митрополиті 48 годин на передуманя справы, цілю підняти рішыня. За тот час Сембратович стрічал ся тіж з папскым нунцийом Серафіно Ванутеллі, пак 4. вересня/септембра 1882 р. вернул до Відня представити своє рішыня. Митрополита, котрий, як сам бесідувал, лишат не лем львівскій престіл, але і чысленну родину, будучу на його утриманю, вынеґоциювал 20.000 золотых реньскых пенсиі на рік та 60.000 золотых реньскых на одновліня свойого єпископского маєтку. Цисар похвалил Сембратовича за патріотычну поставу, даючы ґваранцию цисарской ласкы, і заявил, же його наступцьом на львівскій грекокатолицкій катедрі може быти лем Русин.

Митрополита, нич выіхал зо Львова, стрітил ся іщы з цисарскым намістником Галичыны, Альфредом Потоцкым, котрому повіл, же не мат жалю о своє одкликаня, але не достал шансы взяти в оборону духовенства, котре в такых обставинах буде выставлене на неправдивы інсинуациі зо стороны політычных противників. Намістник одраз звідал, ци іде о конвертитів отців Наумовича і Левицкого? Сембратович мал му одречы: Ісус мал 12 апостолів, а посеред них єден Юда; я мал під собом 2.000 священнників, а оціняют мя лем через діяльніст тых двох. Митрополита прібувал іщы пояснити Потоцкому, же рускє духовенство єст лояльне і взлядом папы, і цисаря, але намістник перервал бесіду, додаючы, же уж неє о чым бесідувати.

Не лем тоты подіі свідчат о направленій против рускости митр. Йосифа Сембратовича акциі. Коли приіхал до Риму в жолтни/октобрі 1882 р. і станул перед обличом папы Лева ХІІІ, одраз была му припомнена єдна подія, іщы з моменту його інтронізациі на львівску катедру в 1870 р. На торжественній гостині, зорґанізуваній з нагоды інґресу, львівскы семінаристы заінтонували популярну в цілій Галичыні церковну пісню «Отче, благаю Тя», котра присутному на тій стрічы намістникови Галичыны асоциювала ся лем з… росийскым державным гымном.

В Римі, митрополита Йосиф Сембратович был консультором при Конґреґациі Розпространіня Віры. Вмер 23. жолтня/октобра 1900 р. з титулярным званьом єпископа Теодозийополіс. Похований был на цмонтері Кампо дель Верано (Campo del Verano), а в 1973 р. його мощы перенесено до грекокатолицкого Собору св. Софіі в Римі.

По выгнаным митрополиті Йосифі Сембратовичу, львівску грекокатолицку катедру обнял його братанок – Сильвестер Сембратович. Не записал ся він до пантеону славных Русинів, будучы прихыльником латинізациі руского обряду і спераючого товдышній украінізацийний напрям в Галичыні, як і чытальні «Просвіты». За свою діяльніст в 1896 р. отримал од папского престола званя кардинала – в цілій істориі східньой Церкви, зъєднаной з Римом, лем парох єпископів добило ся той чести.

Реакция австрийскых власти, сперяючых одкликаня митр. Йосифа Сембратовича, помалы кодифікувала іх наставліня до Русинів, котре конечні вышло в передодни Великой Войны. Інтернуваня такой цілой русиньской інтеліґенциі в першым в Европі концентрацийным лаґрі в Талергофі і близка спілпраца з коляборуючым з австрийскым режімом украіньскым еманципацийным народовым рухом, довела до смерти великых сынів русиньского Народу, з котрых вычыслити мож, не приводячы цілой листы смертельных жертв, священномученика о. Максима Сандовича, о. Миколая Малиняка, о. Гавриіла Гнатишака, о. Петра Сандовича враз сыном, родину Качмарчыків та вельох інчых.